Відношу ці слова до автобусного маршруту №18 в Ізмаїлі сполученням «морвокзал – фортеця». Багато чим він збігається з екскурсійним туристичним, проходить поблизу життєво важливих для городян місць, дозволяє пасажирам оглянути й відвідати культурні об'єкти.
До всього 18-й маршрут – це можливість нашим пенсіонерам заощадити такі чималі сьогодні для багатьох 4 гривні в комфортабельному євроавтобусі, що курсує із завидною точністю. Усі ми, жителі Ізмаїла, про це знаємо й через ЗМІ не раз висловлювали вдячність хазяїнові маршруту. Але це тільки приказка, казка попереду…
Років із 10-12 тому, приїхавши до Ізмаїла і прийшовши 19 січня на міський пляж, зустрів там Марину Бажанову, Тамілу Кібкало та ще десяток людей середнього й літнього віку, що здійснювали водохресний обряд. В останні ж кілька років – просто-таки паломництво! На Водохреще вальс «Дунайські хвилі» виконується представниками різних поколінь і верств суспільства. Автор з однаковою повагою ставиться до всіх, хто прийшов цього дня до річки, чи то плавець-«дальнобійник» Іван Папушенко, а чи бабуся, що не ризикнула зануритися в крижану воду. Головне – віра. Віра в силу водохресної купелі, у силу природи…
Що це? Відродження традицій, релігійних обрядів? А може, данина моді? Чи прагнення до здорового способу життя? Мабуть, і те, й друге, і третє. Соціологам видніше. А що коли причина паломництва – найголовніша, яка об'єднала вірян і атеїстів, – у тому, що люди біля річки шукають спокою, приходять набути впевненості, якої стає все менше в наш неспокійний час? Одне слово, йдуть до Дунаю по внутрішню рівновагу. Річка заспокоює.
Така от намітилася тенденція – безумовно, позитивна. Упевнений, що й цього року на Водохреще, незалежно від погоди, водії 18-го будуть із виторгом.
