Театр юного глядача пережив іще одну зиму. Добре, що вона була надзвичайно теплою. Проте температура в залі для глядачів часом не піднімалася вище 9 градусів. Про цю та інші проблеми театру ми поговорили з його директором Євгеном Бубером.
– Кожна зима для вас – випробування. Зараз уже можна сказати, що чергове з них колектив витримав. Проблема в технічному стані будинку. Що ж усе-таки чути щодо ремонту, адже про нього давно говорять і щось обіцяють на рівні керівництва області?
– На жаль, ми так само перебуваємо в підвішеному стані. Але заради справедливості треба сказати, що милостиві пориви з боку чиновників були. Рік тому на розробку проектно-кошторисної документації виділяли кошти. Нас навіть ознайомили з проектом, який видався цілком цікавим. Ішлося про капітальний ремонт будинку, а також про збільшення висоти сцени до рівня, відповідного до вимог сучасного театру. Однак після зміни обласного керівництва проблема знову зависла.
– Ми з Вами розмовляємо не вперше, і щоразу однією з тем розмови стає ремонт, а точніше, його відсутність.
– Ну так, укотре… Я розумію, що надія помирає останньою, але ми якось уже дещо зневірилися. Я намагаюся внести в колектив якусь нотку радості й оптимізму, але з кожним роком це робити все складніше та складніше. Люди втрачають надію, перестають вірити в те, що ремонт будинку колись почнеться. Щиро кажучи, я сам перестаю в це вірити…
– І попри це актори, технічні працівники й далі сумлінно служать театру?
– Так, звичайно. Але як можна працювати при температурі 9 градусів тепла в залі? Ну як?! Як можна репетирувати й грати при такій температурі? І як можна на це дивитися? Глядачі у нас взимку сидять у шубах та пальтах. А акторам по ходу п'єси іноді доводиться грати в легкому літньому одязі. Але хворіти я їм не дозволяю – у нас не така велика трупа. І артисти ставляться з розумінням. На сцену виходять у будь-якому стані, що, звичайно, стосовно здоров'я людини геть неправильно.
– Глядачі так само стоїчно ставляться до ваших спартанських умов?
– Що стосується відвідуваності, нас підвела епідемія грипу. На такі топові постановки, як наприклад, «Кішчин дім», в одну з минулих субот до нас прийшли всього 40 дітей. Так мало ніколи не було, бо вистава зазвичай аншлагова. Діти дуже люблять цю вічну, добру й повчальну казку.
– На вечірніх виставах у залі публіки також поменшало?
– Те, що я декларував іще шість років тому під час свого призначення на посаду директора, – залучення дорослого глядача за рахунок вистав не тільки для дітей, але й для їхніх батьків, я виконав. Виконано практично всі намічені художні завдання. Але я розумію тих дорослих людей, які з великим бажанням відвідують затишний, гарний театр – Російський драматичний, розташований з нами по сусідству. Людям потрібна зона комфорту, яка сприяла б сприйняттю того, що відбувається на сцені…
– Наскільки я знаю, театр намагається щось «підлатати» і самотужки?…
– Робимо те, що можемо. Але перед нами стоїть вибір: або всі кошти, що заробляємо, зокрема й завдяки касовій виставі за участю Нонни Гришаєвої «Варшавська мелодія», витрачати на локальний ремонт (капітальний ми в будь-якому разі не подужаємо), або забезпечувати нові постановки. Але ремонтувати можемо тільки якісь ділянки, та й те обережно, бо відомо всім, хто починав ремонт, – одне тягнеться за іншим. Наприклад, стіну у великій залі, де «від царя гороха» залюбки жив грибок, ми впорядкували самі. Але це мізерна частина з того, що потрібно у плані ремонту.
– Проте, незважаючи ні на що, у колективу театру вистачає сил допомагати іншим. Нещодавно ви збирали кошти на лікування одеського музиканта Юрія Кузнецова…
– Так, і не тільки для нього. Актор київського ТЮГу Тарас Мельничук також опинився в тяжкій ситуації, і ми не залишилися осторонь. Лихо може статися з кожним із нас, у будь-якому колективі. Допомогти – наш обов’язок. У цьому, ймовірно, сенс театрального братерства…
– Парадокси життя: благодійністю займаються ті, хто сам потребує допомоги…
– Виходить, що так. Ми ж бо одержуємо багато листів від різних громадських організацій із проханням про безкоштовне відвідування дітей із багатодітних родин, дітей, позбавлених батьківського піклування, інвалідів. І ми, звичайно ж, вдовольняємо всі ці прохання.
– Держава мала б компенсувати вам, бодай частково, вартість квитків. Цього не відбувається?
– Ні. Ми розуміємо проблеми бюджету і вдячні обласному управлінню культури хоча б уже за те, що вчасно одержуємо зарплату.
Інше питання, що всі наші художні задуми, які ми вже втілили в життя або які сподіваємося реалізувати в найближчому майбутньому, впираються в якусь стіну. Ставлячи гарну виставу, ми не впевнені, чи стане постановка діалогом із глядачем у тому обсязі, в якому вона цього заслуговує.
– Мер часто буває в театрі?
– У нас неодноразово бували представники мера. Начальниця департаменту культури Тетяна Маркова бачила всі наші вистави. Мера не було.
– Може, Вам варто б його запросити?
– Наш театр – обласного підпорядкування, і фінансування ремонту не в компетенції мера.
– Я розумію, але використовуючи свій авторитет, мер, наприклад, міг би звернутися із закликом до заможних городян, бізнесменів, яких у нас, судячи із забудов узбережжя, розкішних офісів і фешенебельних магазинів, чимало. Стільки багатих людей – і ніхто не може допомогти дитячому театру, по суті, своїм же дітям? Чому так відбувається, на Ваш погляд?
– Можливо, тому, що ми «не електоральний театр»? Що можуть діти? Тільки радіти життю… Ми, дорослі, чомусь дуже швидко забуваємо, що колись були дітьми. Настільки швидко, що навіть страшнувато. Якби пам'ятали, що всі ми вийшли з дитинства – із цієї прекрасної країни, де було чимало мрій та надій, – може, багато що у світі складалося б інакше. Звичайно, доросле життя розставляє свої акценти частіше там, де йому вигідніше та зручніше. Хтось намагається із цим боротися, хтось погоджується. Ми – не погоджуємося.
А ще люди перестали чути своїх дітей. Усі зайняті виживанням: де заробити, як заробити, як нагодувати дітей, забезпечити всім необхідним. Але при цьому можна пропустити найголовніше: момент формування їхніх душ.
Якщо хтось із людей, що мають певні фінанси, побажав би допомогти театру з ремонтом, ми були б украй вдячні. Але я розумію, що сьогодні в усіх непросте економічне становище. Проте знаходяться меценати, які допомагають нам здійснювати театральні постановки. А от що стосується ремонту, такі люди до нас поки що не дійшли…
– А голова обласної державної адміністрації?
– Я розумію, що є питання стратегічного значення для розвитку області, і наші проблеми до їх переліку поки що не потрапляють. Хоча, з іншого боку, ну що може бути важливіше за дітей? Адже час летить швидко і незабаром вони стануть тими дорослими людьми, які, здобувши освіту й обійнявши певні пости, відповідатимуть на інші сподівання інших людей.
Поки що ми, як і вся країна, перебуваємо у стані очікування. Те, що нам до снаги в цьому становищі, ми робимо, тобто творчо ростемо й розвиваємося.
