На тихій вулиці в середмісті Білгорода-Дністровського, в обрамленні доглянутого парку з клумбами та алеями, стоїть охайний двоповерховий особняк. Серед осінньої похмурості він видався мені казковим будиночком з яскравими стінами, сяючими вікнами, здалося, що навіть холодний дощик потеплішав перед гостинно розчахнутими дверима.
– Ласкаво просимо, – усміхнена жінка простягає мені пару бахіл, пояснює, ніби вибачаючись: – Тут діти, інакше не можна.
Поки журналісти, а нас з Одеси приїхало чималенько, вдягають запропоновану екіпіровку, роззираюся на всі боки. Чистота й затишок просто вражаючі, як на казенний заклад. Втім, після знайомства з господарями, мешканцями і порядками, що тут панують, стає очевидно: насправді з казенного в цьому будинку є лише вивіска. Хоча й вона, як на мене, без бюрократичних надмірностей. Судіть самі: «Білгород-Дністровський дитячий будинок змішаного типу». Простою мовою – сиротинець. Щоправда, діти, яких тут зустрічаємо, аж ніяк не схожі на забитих, знедолених і нещасних. Веселі, жваві, комунікабельні і гарно одягнені, вони охоче проводять екскурсію по своїх апартаментах, які називають не групами, як прийнято в казенних закладах для сиріт, а квартирами. І недаремно. Світлі просторі кімнати із сучасними меблями та свіжим ремонтом. У кожній із чотирьох «квартир», на які поділено корпус для старшеньких, – по п’ять кімнат, у кожній по три-чотири вихованці. Тут є все необхідне для комфортного проживання дітей включно з міні-кухнею, душовими, туалетами.
«Проблем немає, є задачі»
Схоже, саме ці слова – девіз діяльності директорки дитбудинку, або, як її ще називають, «головної мами» Ольги Сергіївни Форнальчук.
– Наш дитячий будинок – це, по суті, дитяче містечко, – розповіла вона. – Плануючи його облаштування, ми виходимо з того, чого хочуть діти, яким вони самі бачать своє життя у спільному домі. Так і реалізували ідею створення в цьому домі «квартир». А потім діти сказали: «Хочемо, аби у нас був свій кінозал». Ми обладнали кінозал.
Переважна більшість вихованців – діти з непростою долею. Практично всі вони у свій зовсім юний вік вже пережили і втрати, і зради своїх найрідніших людей – батьків. Гоїти роз’ятрені горем дитячі душі, вселяти в них віру у власне щасливе й успішне майбуття, допомагати адаптуватися в реальному житті, знайти своє покликання і досягти мети – непроста місія працівників дитбудинку. І їхні успіхи очевидні.
– Наші діти ходять до звичайної міської школи. У переважної більшості хороші оцінки. Вони спілкуються зі своїми ровесниками поза стінами нашого дому, – розповідає Ольга Сергіївна. – Ми пишаємося своїми випускниками, які вступають до вишів, коледжів і здобувають обрану професію. Але й розуміємо, що в дорослому самостійному житті їм будуть потрібні й практичні навички, які змалечку виховуються в сім’ях. Тож обладнали кабінет перукарської майстерності, а на заняттях «Куховарочки» наші вихованці вчаться готувати страви, долучаються до кулінарного мистецтва. Взагалі діти самі узгоджують меню на кожні десять днів, а в дні домашньої страви купують продукти і допомагають у приготуванні наїдків. Набуте вміння охоче демонструють і на спільних днях народження, які обов’язково святкуємо разом.
– З якими проблемами вам найчастіше доводиться зіштовхуватися, аби утримувати заклад у такому зразковому стані?
– Знаєте, – на хвильку директорка замислюється – і веде далі: – я дуже люблю свою роботу. Що таке стандартний дитбудинок, знаю не з чуток. Моя мама виросла в такому. Тож наших вихованців сприймаю не абстрактним «контингентом», а великою родиною, кожен член якої – особистість. І моє завдання як керівниці та мами – відкрити в цій особистості все найкраще і сприяти розвиткові. Тому, знаєте, в моєму лексиконі слово «проблема» просто відсутнє, бо в ньому якась безнадія. Але є задача. А задача, як відомо, завжди має вирішення, іноді складне, іноді простіше – але вирішення!
Допомагають друзі
Нині у Білгород-Дністровському дитбудинку змішаного типу близько 120 дітей. Це не стала цифра. Випускники їдуть навчатися або працювати, на їхнє місце прибувають інші. За словами директорки, дитбудинок може опікуватися й більшою кількістю вихованців. Головна бухгалтерка Інна Федорова на прохання пояснити, що означає термін «змішаного типу», відповіла:
– У нас виховуються дітки дошкільного та шкільного віку. В першому корпусі проживає малеча, в другому – школярі.
– Обидва корпуси так добре відремонтовані. Звідки кошти?
– Основне фінансування ми отримуємо з обласного бюджету. Але у нас є справжні друзі-меценати, які за першим викликом приходять на допомогу. От, наприклад, корпус, де ми зараз знаходимося (школярський – Авт.) був відремонтований на позабюджетні кошти. А конкретно – за кошти опікунської ради, яку очолює прекрасна, дуже скромна людина, підприємець і наш відданий друг Артем Поланський. Він завжди в курсі всіх наших справ, допомагає і з технічним обладнанням, і з ремонтом.
Додам, що, за словами фахівця, щомісячно на утримання кожної дитини виділяється 11 тисяч гривень. Штат працівників – 154 особи.
«Звідси не хочеться їхати»
П’ятнадцятирічний Руслан Осінь у дитбудинку вже дев’ять років. Вчиться у дев’ятому класі. Розповідає:
– Мені тут дуже, дуже подобається. Звідси не хочеться їхати. Хотілось би залишитись ще й на 10-11 класи, але з шкільною програмою в мене не дуже… Після дев’ятирічки піду здобувати професію. Вчитися можна скрізь. І я це люблю.
– Ким же хочеш стати, вже обрав?
– Так, столяром-червонодеревником. Цікава справа.
– Звідки ти родом? Чи маєш рідних?
– Родом звідси, з Білгорода-Дністровського. А рідні?.. Кажуть, десь у нашому місті живе моя мама, але зі мною вона не зустрічалася…
А в очах у юнака раптова туга, хоч він і намагається посміхатися. Руслан, як і більшість вихованців закладу, – не круглий сирота. Має маму, що з якихось причин покинула сина. І хоча хлопчина не хоче про це говорити, все ж сподівається на зустріч із тією, що дала життя.
Звичайно, діти до дитбудинків потрапляють із різних причин. Але тривожна статистика свідчить, що лише вісім відсотків із них – круглі сироти. Решта мають одного або й двох батьків, яких позбавили батьківського права.
Шістнадцятирічна Ірина теж дев’ятикласниця. До дитбудинку приїхала з Болграда, нещодавно.
– Після смерті тата мене віддали до притулку, а потім перевели сюди, – розповідає дівчинка. – Тут класно. І хоча я тут недавно, вже встигла здружитися і з дівчатами, і з хлопцями. Освоїтися на новому місці допомагають вихователі.
– За Болградом не сумуєш?
– Там нема за ким сумувати. Правда, по батькові маю ще брата і сестру, але брат навчається в Польщі, а сестра нещодавно народила дитинку, їй не до мене. Їхніх телефонних номерів у мене немає, хоча дуже хотілось поспілкуватися.
– А де твоя мама?
– Мама… – Дівча відводить повний болю погляд. – Мама десь є, тільки вона мене покинула…
Не знаю, як би виживала, якби не потрапила до будинку, і тринадцятирічна Хаяла. Каже, що лише тут вона відчула справжню турботу і про себе, і про молодшого братика. Від перебування в дитбудинку дівчинка в повному захваті: тут можна займатися і танцями, і вокалом.
– Раніше такої змоги в мене не було ніколи! Ми приїхали з Росії, з міста Кандалакша, бо мама одеситка. Десь в Одесі й живе. А ми двоє – в дитбудинку..
Подібних, а часом і трагічніших історій стіни цього будинку знають безліч. І, як на мене, люди, що тут працюють, щодня творять неймовірне диво, відігріваючи застужені життям дитячі душі, оточуючи їх любов’ю і теплом, вселяючи надію на гідне майбутнє.
Не стригти всіх під один гребінець
Дитяча безпритульність, сирітство – біда сучасної України, яка не вирішується роками. За такий стан речей відповідальні передусім недбайливі батьки. Але чекати, що у них раптово прокинеться совість, – марна справа. У держави своя відповідальність. І схоже, що нарешті й до вирішення цієї проблеми руки теж дійшли. Принаймні на виїзному засіданні колегії Мінсоцполітики, що відбулося в Одесі 27 жовтня, темі дитячої безпритульності та сирітства було присвячено немало часу. З виступів чиновників стало зрозуміло, що держава бере курс на поступову ліквідацію дитячих будинків. Натомість обіцяє сприяння створенню дитячих будинків сімейного типу, а також заохочує до виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, так звані патронатні сім’ї. Як це робиться у країнах Європи. Але як не знайти двох абсолютно однакових людей, так і дитячі будинки разюче не схожі один на одний. У цьому після відвідин Білгород-Дністровського сиротинця переконався й голова Одеської ОДА Максим Степанов. Він не приховував свого захоплення від побаченого:
– Це унікальний дитячий будинок! Один з найкращих закладів такого типу в Україні. Сердечність керівництва і всього колективу, щасливі дітлахи просто вражають. І не дивно, що саме цим будинком опікується така фантастична людина, як Артем Поланський, який вкладає в розвиток закладу не лише фінанси, а й душу. А в результаті спільних зусиль ми бачимо в очах тутешніх діток трішки більше щастя, ніж в очах вихованців інших будинків.
Нині у нас проходить реформа, ініційована зокрема нашими західними партнерами. Кінцевою метою її є ліквідація державних дитячих будинків. Але я вважаю, що до всього слід підходити виважено, аби одним махом не знищити й те добре, що у нас є та успішно працює. Як цей дитбудинок, зокрема. Де задіяні сучасні технології, де створені всі умови для гармонійного розвитку і комфортного проживання дітей. Не можна під одне лекало підганяти все, тим паче, коли мова йде про долі дітей.
І наостанок. Наближаються Різдвяні та Новорічні свята. Вже на порозі 19 грудня, улюблене свято всієї дітвори, День Святого Миколая. Переконана, що вихованців Білгород-Дністровського дитбудинку Святий Миколай та його помічники не обійдуть увагою і всім принесуть подарунки. А Новий рік – здійснення найзаповітніших дитячих мрій.
Довідка «ОВ»
Кабінет Міністрів України у квітні 2017 року затвердив концепцію державної соціальної програми з метою реалізації Конвенції ООН про права дитини. Згідно з урядовою стратегією, до 2026 року в Україні мають закритися всі дитячі будинки та інтернати.
Дитячий омбудсмен Микола Кулеба заявив, що кожна третя дитина в Україні живе за межею бідності. За його даними, понад 100 тисяч дітей змушені жити в інтернатних закладах, а 154 тисячі дітей-інвалідів «позбавлені можливості повноцінного життя в соціумі». За даними омбудсмена, 12% дітей постраждали від агресії на сході України; 27% дітей постійно потерпають від жорстокості та насильства.
За даними обласної служби у справах дітей, на Одещині мешкають 5656 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Переважна більшість із них проживають у прийомних сім’ях і дитячих будинках сімейного типу. З початку 2017 року в області з’явилося вісім нових прийомних сімей. Близько 800 (13%) дітей досі перебувають у дитячих будинках та інтернатах.
На утримання дитбудинків та інтернатів 2016 року держава витратила понад сім мільярдів гривень. Близько 70% цієї суми склала заробітна платня працівників відповідних закладів, 14% – це комунальні платежі, решта 15% витрачається власне на потреби самих дітей.
