Мені пощастило мати чудових учителів. У науковій роботі це був академік Вадим Лашкарьов (зі славного роду грузинських князів Лашкарашвілі), а в поезії – Олекса Різників, Валентин Мороз, Станіслав Конак і в останні десять років – Святослав Караванський.
Поділюся спогадами про важливу роль Валентина Мороза в моєму житті. Тридцять першого січня йому мало б виповнитися 80. Але майстра вже п’ять років як немає з нами…
Майже всі вірші моєї першої збірки «Любов і біль» так чи інакше пройшли через руки Валентина Леонідовича. Подобалися йому мої вірші про ластівок. Якось розповів, що під час перебування в санаторії (чи в будинку творчості) на його балкон упало з гнізда ластівченя. Валентин Леонідович його підняв і поклав у гніздо.
До спілкування з Морозом я писав вірші українською та російською мовами (до того я прожив у російськомовному середовищі, у спілкуванні з численними викладачами і студентами понад 40 років). У мене було кілька російськомовних віршів про Одесу, зокрема про дюка де Ришельє, про Дюківський сад... Одного разу Валентин Леонідович сказав мені: «В день народження Пушкіна біля пам’ятника буде, як щороку, невелике зібрання. Якщо у Вас є щось про Пушкіна, Ви могли б прочитати для людей». Я погодився: у мене був російськомовний вірш «Приморский бульвар», який починався так:
Если хочешь увидеть наш город
(не Привоз и не Новый базар),
и тем более, если ты молод, –
приходи на Приморский бульвар...
А далі в ньому були такі рядки:
А вот здесь, над обрывом, у пушки
хорошо посидеть, помечтать...
А под этим платаном сам Пушкин,
по преданью, любил отдыхать.
Здесь он с Музой встречался,
стихи ей посвящал,
здесь встречал с ней рассвет...
Здесь же с моря свободной стихией
и с Одессой прощался Поэт...
В этом месте стоит невысокий,
скромный бюст.
С пьедестала боков льются струйки,
как нежные строки,
как мелодия дивных стихов...
Я був дуже радий, що публіці вірш сподобався. А після зібрання Валентин Леонідович сказав мені: «Вам, українському поету, не слід писати вірші російською мовою». Нотація була строгою, але мене назвали (єдиний раз у моєму житті й, думаю, – незаслужено) українським поетом! Як він зумів строгу нотацію перетворити на предмет гордості! І тепер, наводячи ці слова через багато років, я мимоволі уподібнююся до однієї з численних героїнь булгаковського «Театрального роману»...
«Дума про кримський похід повстанців-махновців», редагована Станіславом Конаком, сподобалася йому, і він передрукував її в газеті через багато років. Мій учитель у роботі над думами «відпустив мене у вільне плавання». І тоді при написанні дум я завжди «онлайн – пішки» радився з Валентином Леонідовичем. Коли було щось нове, я роздруковував, телефонував Валентинові Леонідовичу і заходив до нього дорогою на роботу. У нього був ошатний кабінет, на полицях – багато книг, серед них – і старовинні. А в мене був знайомий палітурник, так що я допоміг переплести деякі з них. «У суперечці народжується істина» – тож ми жваво обговорювали готові фрагменти дум. Згадаю про деякі з них.
При обговорені «Думи про трьох братів, трьох селянських синів» Мороз запитав про достовірність сюжету. Я відповів, що використав оповіді моїх батьків. Але сюжет мав для мене принципове значення. Народна «Дума про трьох братів азовських» – це розповідь про зраду двома старшими братами молодшого, а дії турків тільки позначені в тексті. І Бог карає старших братів смертю в одному варіанті тексту, або ж вигнанням батьками старшого брата – в іншому варіанті. У «Думі про трьох братів неазовських» Ліна Костенко подає інший варіант сюжету: рядовий козак добровільно прирікає себе на смерть разом з двома козацькими старшинами, зрадженими іншими козаками. Його смерть – «безглузда», тим більше що він, нічим не допомагаючи приреченим на люту смерть ув’язненим, прирікає на голод і поневіряння дружину й дітей. Це такий собі козацький дон Кіхот. А в мене показано, як старший брат, ні на мить не вагаючись, обирає смерть від більшовицьких недолюдків, а не зраду своїх братів. Дума – про реальну вірність простих селянських братів як національну рису характеру нашого народу.
Валентин Леонідович дуже делікатно запитав у мене: «А Голопупенко, Пропийшапка і Байстрюченко – це дійсні (скажу, «не дуже благозвучні») прізвища членів парт’ячейки?» Я відповів, що сам дав такі прізвища мерзенним покидькам-п’яничкам, які були знаряддям знищення селян «як класу, що є джерелом відтворення буржуазії».
Делікатність Мороза я відчув, порівнюючи його зауваження-запитання із зауваженням Станіслава Конака до мого опусу «Храм і тиран». Там про смерть Сталіна говориться: «...Він цілу ніч в калюжі блювотини лежав, але його, із страху, ніхто і не підняв». Станіслав Конак «по-простому», категорично сказав, що такі неблагозвучні слова не використовуються в поезії. На це я відповів, що моя мета – показати гидоту і мерзенність смерті диктатора (хоч це і суперечить християнській моралі), а благозвучність – питання другорядне. І залишив так, як було.
Важливим для мене було обговорення з Валентином Леонідовичем «Думи про Миколу Невірного». Він дуже точно і тонко відчув мій задум: зрада батька карається Богом. Один із рецензентів зрозумів сюжет цієї думи дещо інакше: парторг шантажем змушує студента зректися батька. «Микола спершу піддався тиску партійця, але у ключовий момент відмовився від кар’єри». Але рецензент бачить: «Мотиви цього вчинку, однак, дуже побутові – хвора дружина, дипломна робота, мала дитина». Валентин Леонідович дуже чітко побачив, що студент зовсім не збирався відмовлятися від кар’єри. Він повністю був у руках диявольської партійної сили. Він хотів тільки «трохи обманути» парторга, щоб не працювати на п’ятому курсі, при хворій дружині та малій дитині, комсоргом факультету. Але у Диявола закон простий: крок вліво, крок вправо – і ти – «не наш», тебе, у найкращому випадку, проганяють втришия. За це – Миколі кара – втрата омріяної кар’єри. Валентин Леонідович хотів сильніше «покарати» Миколу: щоб він, наприклад, наклав на себе руки, дізнавшись про реабілітацію зрадженого батька. Але я вирішив Миколу «пожаліти», що відповідало дійсності: його прототип був доброю, дуже порядною людиною. І визнання глибини свого падіння – зради героя-батька – на все життя стало незагойною раною в його душі. Врахував пораду Валентина Леонідовича я при підготовці нового видання дум, коли прототип Миколи відійшов у кращі світи:
Пройшли роки... Миколи вже нема....
І до останнього дня – щоночі
являвся йому батько:
«Синку... подивися... мені... в очі»...
Дуже важливим для мене було обговорення з Валентином Леонідовичем «Думи про Майдан» у процесі її написання. Дума писалася, з перервами, сім років. Моїми редакторами були саме життя і добрий десяток друзів та колег із Одеси, Києва, Львова та інших міст. Один казав, що «зрадника» Олександра Мороза треба виключити з числа «орлів», інший – що треба опустити імена «орлів та орлиці», третій – що не треба ставити на одну дошку «біло-синіх, червоних і жовтогарячих»... Четверті просили дати їм першу написану частину думи, щоб читати студентам (я не дав: не закінчена); а потім, коли дума була закінчена, вони з жалем констатували: «Почав за здравіє, а закінчив – за упокій». Я відповів, що закінчили за упокій – «вони». Ще одні просили прибрати з епіграфа слова: «...звели нанівець реалізацію цього шансу, дарованого Богом нашому народові», бо Майдан щось-таки дав. Доходило до курйозів: один із моїх дуже добрих друзів пропонував до слова «туберкульоз» (як епідемія в нашій нещасній Україні) додати ще слово «онкологія» (бо сам страждав на відповідне захворювання)!..
Валентин Леонідович дуже делікатно ставився до написаних фрагментів думи. Він не втручався в «політику», допоміг мені позбутися деяких русизмів... Уже текст підходив до кінця... Уже були слова:
А нас, при нагоді, годують з долоні
«вельможі в законі» –
«крута» все публіка...
Слава тобі, олігархічна республіко!
Слава тобі, що нам, черні, дозволиш
(нам в Україні, як колись – в Римі)
кричати дружно: «Хліба й видовищ!»
Було відчуття безнадійності, подальшого продовження тисячолітнього правління диявольських сил. Треба було сказати щось обнадійливе... У мене було кілька заготовок. Я показав їх Валентину Леонідовичу. Він вибрав одну: «Оце підходить!». Це були слова:
А хто ж буде бити
в набату дзвін:
«Вставай, народе,
з колін!»?
Ці енергійні слова промовляли: Україні потрібен герой, який зміг би об’єднати всіх свідомих українців та повести їх на боротьбу проти олігархії та корупції, за людські умови життя (таким героєм, на мою думку, міг би стати світлої пам’яті В’ячеслав Чорновіл).
Коли дума була готова, Валентин Леонідович запитав мене щиро: «А Ви не боїтеся її публікувати?» І він мав рацію. Пізніше один «поважний чоловік» у погрозливому тоні сказав мені: «А Вы не боитесь олигархов?»... Дума «з різних причин» не була надрукована в періодичних виданнях, а тільки – в альманаху «Одеська хвиля-5» і, звичайно, у моїй збірці «Наша Голгофа: думи».
Мені глибоко запам’яталося трепетне ставлення Валентина Леонідовича до нашої рідної мови, його слова: «Ми живемо в російськомовному оточенні й звикаємо до російських слів. Завжди звіряйте лексику Ваших творів з українським словником».
Я глибоко вдячний моєму Вчителю Валентину Леонідовичу Морозу, який відіграв неоціненну роль у моєму житті.
