Дві проблемні точки зору на Валентинів день, або так зване свято закоханих, відобразилися в нещодавніх публікаціях американської преси, яка, властиво, не могла останніми днями оминути увагою наближення популярної дати.
«Маямі Нью Таймс» дає поради, з яких інгредієнтів готувати подарункові смаколики і як їх оформляти, щоб вони виконували функцію листів кохання, але щоб по прочитанні їх можна було без шкоди для шлунково-кишкового тракту і психічного здоров’я з’їсти. Публікація типова: подібних можна було цими днями надибати не одну і не тільки в американських виданнях. І в даному факті відображається давно обговорюване питання про комерційний характер, якого свято стало набувати ще від ХІХ століття, але особливо виразним такий ухил став уже в середині століття минулого, з переможними кроками всеохопного маркетингу і тотальної монетизації міжлюдських взаємин.
На другий аспект явища звертає увагу «Нью-Йорк Таймс», опублікувавши низку жартів під спільним гаслом типу «Міфи про Валентинів день та їх розвінчання». Один із цих жартів звучить так: неправда, що християнським святом Валентина було підмінено давньоримські луперкалії, бо луперкалії практикуються досі, але вже з використанням новітніх технологій, конкретно виражаючись в онлайн-побаченнях. Гумористичний підхід тут очевидний хоча б тому, що згадані римські ритуали аж ніяк не мали на увазі поширення «вільного» чи бодай навіть «відповідального» кохання, а слугували містичним способом підвищення здатності осіб тієї й другої статі зачинати й народжувати дітей. Важливо наголосити: йшлося саме про підвищення фізичної здатності, а не про надавання додаткової організаційної можливості. Втім, можна припустити, що з загальним розхитуванням моральних звичок у Римській імперії дійство поступово набувало рис відвертого свята розпусти, але достовірних відомостей щодо цього немає, зате доконаним є історичний факт, що в ідеї ритуалів такого наміру не було.
І православна, і католицька церкви знають кількох давньоримських Валентинів, щодо яких можна було б припустити стосунок до традиції, популярної на Заході від Середньовіччя, а у нас лише від 1990-х років. Історики однозначної думки не пропонують, розглядаючи кілька версій і не ігноруючи зокрема поширених народних переказів – достатньо відомих, щоб не було потреби їх укотре відтворювати. Але офіційно жоден зі святих Валентинів не споминається саме 14 лютого. Католицька церква в цей день вшановує святих просвітителів слов’янства Кирила та Мефодія, даючи, між іншим, нагоду пригадати, що санкція на застосування старослов’янської мови в церковному вжитку надійшла свого часу саме з Риму, а не з Константинополя.
Цього ж року і взагалі ця дата збігається у католиків із Попільною середою – днем всезагального каяття на початку Великого посту. Цього дня на знак гіркого жалю за особистими гріхами та суцільним занепадом людської природи священик малює попелом хрест спочатку в себе на чолі, а потім на чолах вірян, що облишили поточні справи та знайшли час явитися до церкви. Контраст очевидний: важко собі уявити хлопця або дівчину, що після цього, отак просто з попільним хрестом на лобі побіжить цілуватися «на запрошення» й дарувати грайливо оформлені валентинки.
У давніші часи були спроби інтерпретувати це свято невідомого походження як вираження християнської любові до ближнього… Але то таки були часи давніші – суворіші… або мудріші. Та й спроби особливо не прижилися, а переміг однозначно варіант, який від чуттєвої романтики, ще не вивітреної в ХІХ столітті, у плині соціально-економічних та сексуальних революцій плавно перейшов до наших інтерпретацій, уже гаразд навчених поєднувати гру інстинктів із комерційним зиском.
Що ж до християнської любові, то навряд чи для її вираження потрібен особливий день – бо, наприклад, подати фінансову допомогу незаможній людині можна й без прив’язки до дати, а виражати любов «нехристиянську», власне, теж можна будь-коли, якщо тільки, звісно, не дійшло до потреби в луперкаліях.
