16 лютого в Болгарському культурному центрі відбулися урочистості з нагоди 90­річного ювілею Петра Георгійовича Пінті. Болгарська діаспора не лише Одещини, але й усієї України добре знає і шанує цю людину: понад чверть століття він залишався беззмінним керівником Одеського Болгарського товариства і доклав немало зусиль до його згуртованості. Як відзначив один із гостей свята, Петро Георгійович завжди, у будь­якій справі налаштований на позитивний результат, і цього вчить всіх, хто поруч.

 «Наші Кирило і Мефодій»

…Мені пощастило: першим, з ким розговорилась в холі Болгарського культурного центру, був Геннадій Коєв, багатолітній соратник і товариш ювіляра, заступник голови Одеського болгарського товариства. Він саме наводив останні штрихи на фотостенді з промовистою назвою «90 років – не межа», присвяченому життю і діяльності Петра Пінті.

 – Того, що за своє життя встиг зробити Петро Георгійович, вистачило б на кілька людських життів, – з цього почав мій співрозмовник. І далі, як справжній художник, широкими барвистими мазками так яскраво змалював життєву канву ювіляра, що в уяві просто ожили картини минулого.

 …Бесарабія 40­х років минулого століття. В селі Чийшия (нині Огородне), що поблизу Болграда, мешкає бідна багатодітна болгарська сім’я Пінті. Разом з чотирма братами і двома сестрами в ній зростає і допитливий хлопчик Петко. Допомагає дорослим, вчиться, мріє.

 – Коли в 40­у році Бесарабію звільнили і вона стала українською, увійшовши до складу СРСР, Петру Георгійовичу виповнилося дванадцять. За плечима – чотири класи румунської школи, а попереду – плани на нове життя, майбутнє, – продовжує розповідь Геннадій Коєв. – Та не сталось, бо за рік на нашу землю прийшла велика війна, і дитячі мрії про майбуття довелось відкласти до кращих часів, бо наразі стало інше завдання: вижити.

 А далі настав 1944 рік. Україна, визволена від окупантів, і вже 16­річний Петро Пінті вирушає до Одеси, в морехідне училище. Та отримати морську професію не судилось: страшний голод 1946 змушує хлопця повернутись до рідного села, до батьків, де були хоч якісь харчі…

 – Коли б Петрові Георгійовичу вдалось закінчити морське училище, переконаний – він би неодмінно став прославленим капітаном далекого плавання, – з ноткою мрійливості констатує Коєв, – бо така вже ця людина по життю: якщо береться за справу, робить її якісно і доводить до кінця.

 І знову в уяві калейдоскоп життєвих доріг Петра Пінті: його вступ до комсомолу, напружена самоосвіта, самовіддана робота в ім’я нового життя, держави і народу. Старанного юнака помічають. Запрошують на посаду спочатку інструктора райкому партії, а далі – другого секретаря, а згодом – і першого секретаря Саратського райкому КПУ.

Саратським районом Петро Пінті керував сімнадцять років, – продовжує Геннадій Володимирович. – За цей час район став одним з кращих в області за показниками зростання в усіх галузях. Взагалі Петро Георгійович – енциклопедист з феноменальною пам’яттю. Він назубок знав гектари посівів, центнери врожаїв, поголів’я худоби на ввіреній території, і все тримав в голові, не користувався шпаргалками.

 До партійної освіти секретаря райкому згодом додалась економічна. Пізніше Пінті перевели до Одеси. Тут він керував, і успішно, різними промисловими підприємствами. Зокрема, м’ясопереробним заводом, суперфосфатним заводом, заводом медичного обладнання. Про це, до речі, досить жваво розповів у своєму виступі колишній очільник Іллічівського району Одеси, а нині народний депутат України Антон Кіссе, який спеціально приїхав, аби привітати ювіляра.

 І вийшовши на заслужений відпочинок, Петро Георгійович від справ не відійшов – життя не дозволило.

 – Його, енергійного, авторитетного і працелюбного, ми одноголосно обрали головою Одеського Болгарського товариства, – закінчує свій екскурс по життю Петра Пінті Геннадій Коєв. – Додам лише, що Петро Георгійович прекрасний сім’янин, виростив чотирьох рідних доньок, і протягом усього життя опікувався ще однією долею, доньки рано померлого родича. Шкода, але нині, через важку травму ноги, він змушений пересуватися у інвалідному візку…

 – А як же ви на другий поверх його піднімете? – дивуюсь. – Бо там же святкування відбудуться.

– Таку людину і на руках не гріх віднести, – усміхається співрозмовник. – Бачите, скільки молодих та міцних чоловіків зібралося? Ці справляться!

 Доки ми розмовляли, хол наповнився людьми – і молодими, і поважного віку, з квітами і подарунками.

 – Коєва і Пінті ми поміж собою називаємо Кирилом і Мефодієм, – згодом пояснив мені письменник, журналіст і дипломат Іван Нєнов. – Вони беззаперечні авторитети, взірець мудрості і щирості. Так, коли я відбував у дипломатичне відрядження, саме Петро Георгійович мене благословив словами: «Ти один із перших наших представників ідеш на дипломатичну службу. То ж не підведи і виправдай наші очікування. Працюй самовіддано і чесно!». Такі слова поважної людини дорогого вартують. Хочу додати, що минулого року ми відсвяткували 90­річний ювілей Геннадія Коєва, а от сьогодні – черга дійшла до Петра Георгійовича Пінті.

 Де народився, там і згодився

 Ювіляра гості зустріли бурхливими оплесками. В першу чергу, за традицією, спільне фото на згадку. А далі дужі чоловічі руки піднімають, ніби трон, інвалідний візок і несуть на другий поверх. В ошатній, святково прибраній залі залунали привітні слова. Петро Георгійович слухає, дослухається. Особливо, коли згадують, як відвойовували, а потім реконструювали приміщення Болгарського культурного центру, скільки сил і часу було покладено на все це, а ще на згуртування болгарської спільноти – знає лише сам ювіляр. Його молодий односелець, підприємець Ігор Чепразов розповів:

 – Коли я вступив до Одеського університету імені Мечникова, то вже перший місяць кілька разів проходив повз Болгарський центр, а зайти все не наважувався, соромився. Одного разу мене зустрів Петро Георгійович, заговорив, поцікавився хто я і що. Запросив на гостину, і з того часу Центр для мене став рідним домом. Тут я знайшов багато друзів і однодумців, а Петра Георгійовича вважаю не лише земляком, але й наставником по життю.

 Як лишень не називали цього дня ювіляра! І другом, і вчителем, і батьком, і побратимом, і взірцем для молоді. Говорилось це щиро і… різними мовами – болгарською, українською, румунською, молдавською. І всі ці мови, виявляється, Петро Георгійович розуміє. Вітали його представники різних національно­культурних товариств Одещини, Асоціації болгар України, представники влади. З привітанням виступив і Генеральний консул Болгарії в Одесі Димитр Тучков, і вручив імениннику книги, які той донині вважає найкращим подарунком. А сам Петро Георгійович, подякувавши за теплі вітання, побажав присутнім, всьому народу України миру, здоров’я і добра. А окреме звернення ветеран адресував молоді, зокрема, і болгарській:

 – Гуртуйтеся на розбудову незалежної України! На світі є багато різних країн і земель, та найдорожча і рідніша та, де ти народився і відбувся як особистість і громадянин. То ж дбайте повсякчас про її процвітання!

 Україна має безліч прикладів самовідданого служіння Батьківщині. І безумовно, одним з них є Петро Пінті, який і в свої дев’яносто не стоїть осторонь суспільних процесів. Його думку цінують, до нього дослухаються тисячі людей.