У цей ошатний і добре впорядкований будинок по вулиці Шевченка, що в Ширяєвому, я і голова районної ветерансь­кої організації Федір Великий завітали не випадково. У серпні 2017 року його господиня Олександра Федорівна Дмитренко (дівоче прізвище Ніколаснко) зустріла свій 101-ий день народження. ІІа сьогодні це одна з найстаріших жительок у районі.

Хазяйка саме у цей пе­редобідній час прилягла  трохи відпочити. На наші вітання старенька піднялася. На вигляд їй і не даси такий поважний вік. Вона здається на якийсь деся­ток років молодшою і зберігає чітку координацію рухів, жестів, любить спілкуватися з рідними, щоправда, вже трохи підводить пам’ять. Говорить повільно, виважено, як і належить старійшині роду.

Донька Валентина люб’язно подає материн паспорт. У ньо­му чітко прописано, що Олек­сандра Федорівна Дмитренко народилася 7 серпня 1916 року в Ширяєвому. Ось так!

Дивлячись на цю жінку, мені пригада­лася ще одна довгожителька, яка теж проживала (це ж тре­ба!) по вулиці Шевченка. Це Ольга Михайлівна Мурашко, яку добре знав, дружив з її си­нами, неодноразово бував у неї вдома. Коли Ользі Михайлівні виповнилося 100 років, вона ще з двоколісним возиком достав­ляла на Ширяївський базар овочі, вирощені на власному городі. А прожила вона зага­лом 106 років. І відійшла у вічність, провівши останні свої роки вже біля дочки в селі Стрюкове.

Але ж, давайте повернемося до ге­роїні сьогоднішньої розповіді. Народилася вона у сім’ї селян Федора і Єфросинії. У неї було два брата і дві сест­ри. Вчитися їй не довелося, бо треба було працювати ще з ди­тячих літ. Отож, залишилася неписьменною.

Коли ж стала дівкою, її за­примітив і покохав Михайло Дмитренко. Довго не роздуму­вали – одружилися. І потім у них, як кажуть, немов із рогу достатку, посипалися діти. На­родилося семеро. Причому, кожного виростила і виховала ця поважна жінка не лише чес­ним, порядним і працьовитим, але й всіх вивчила, бо їй було морально боляче, що сама неписьменна. Тому хотіла, щоб сини та дочки були освіченими.

На долю Олександри Дмит­ренко випало багато випробу­вань. Але її сила волі, душевна доброта (ніколи не підвищува­ла тону, не гримала до рідних) перемагали всі негаразди.

Коли ж розпочалася війна 1941 року, її чоловіка з перших днів фашистської навали забра­ли на фронт. І залишилася вона з трьома маленькими ще діточ­ками на руках. Потрібно було у той немилосердно важкий час дати їм раду і самій якось ви­живати. А в ту пору, коли во­рог ще не зайняв нашу місцевість, жінок забирали на риття окопів. Тож, Олександра залишала малят у свекру­хи, а сама до кривавих мозолів на руках не випускала з рук по кільканадцять годин лопату.

Потім були чорні роки оку­пації. Та все пережила ця муж­ня жінка. Зі сльозами на очах, з невимовною радістю зустріла довгоочікуваний День Перемо­ги. Повернувся з війни чо­ловік. Як говориться, весь у нагородах і пораненнях. Пра­цював у Ширяєвому на млині. Та не довго Олександра була щаслива зі своїм коханим: у віці 50 років він помер. Отримані на війні поранення наздогнали його в мирний час.

Олександра все своє життя невтомно працювала нормовичкою у місцевому колгоспі «Україна». Її загальний трудо­вий стаж у цьому господарстві складає 55 (!) років. Разом з іншими сапкою обробляла по­сіви кукурудзи, соняшнику, цукрових буряків, брала актив­ну участь у закладанні лісо­смуг, садів та виноградників. За свою сумлінну і добросовісну працю неодноразово отриму­вала від правління господарства моральні та матеріальні заохо­чення. А за дітей, яких постави­ла на ноги і виховала справжні­ми людьми, удостоєна звання «Мати-героїня».

На сьогодні в Олександри Дми­тренко із семи дітей зали­шилося п’ятеро. Син Георгій проживає в Одесі, 20 серпня йому виповнилося 80 років. Михайло своє життя пов’язав із морем і нині живе в Ізмаїлі. А Віра та Микола мешкають у Ширяєвому і майже щодня на­відуються до своєї рідненької. А доглядає сьогодні матір доч­ка Валентина, яка переїхала з Одеси до неї.

Коли ж на свята в Олександ­ри Федорівни збираються рідні та гості, її просторий будинок переповнений вщент. Старень­ка просто не може намилувати­ся кожним зі свого роду. її душа і серце переповнюються і радістю, і гордістю за те, що має 15 онуків, 10 правнуків, 6 пра­правнуків.

У старійшини роду Дмитренків часто запитують про те, як змогла вона прожити стільки років? Олександра Федорівна зізнається, що ніяких секретів і рецептів довголіття не знає й не відає. Ніколи не перебирала їжею, заморськими фруктами й делікатесами не ласувала. Хар­чувалася, як і всі: молоко, кар­топля. свіжі й квашені помідо­ри, огірки, капуста, квасоля, різні каші. При нагоді, коли різали якусь домашню живність, споживала м’ясо та сало. Вставала постійно, як ка­жуть, із першими півнями, а лягала спати, коли була викона­на нагальна денна робота.

– Секретів і рецептів довго­ліття у мене немає, – наголошує вона. – Треба Бога споминати, до Бога звертатися. Все через волю Божу. Що Бог пошле, те й буде...