Розвідувальною ротою у 88-й піхотній дивізії командував ще зовсім молодий старший лейтенант Федір Катков, хлопець з луганських шахтарів.
- Ех, як хочеться пошвидше побачити Одесу! Я до війни стільки читав про неї, а тепер вона все ближче й ближче, - говорив він.
- Ви не пошкодуєте,- запевняв старшина Корш, який повертався в рідні місця. Він перед війною працював у одній з німецьких колоній неподалік від улюбленого міста і знав німецьку мову. Для розвідроти виявився знахідкою. Не раз згадував, як бійці – друзі по обороні Одеси в 1941-му, коли оголосили наказ евакуюватися, прощаючись, клялися містянам: «Вірте, ми неодмінно повернемось!»
І ось тепер, у перший день березня 1944-го, розвідники 88-ї дивізії мали ще раз показати на рідній українській землі, що на шляху до Одеси для них немає нездоланих перешкод. Хоча оборона фашистів на річці Інгулець, що широко розлилася перед самим початком весни, не давала надій на швидкий прорив.
- Треба добре придивитись,- звернувся до підлеглих Катков і піднявся з ними на спостережний пункт – дах хати біля долини річки. – Наша сила – в кмітливості…
Старшина Корш, старший сержант Приймак, єфрейтор Лопахін і рядовий Самойленко півдня уважно обдивлялись місцевість і вивчали обстановку у розташованому перед ними на протилежному березі селищі Зелене. Переконалися – у вигині річки, судячи з того, що там часто проходили парні патрулі, противника немає. Так у старшого лейтенанта визрів план – саме у вигині Інгульця безшумно переправитися вночі. А слідом за розвідниками, одержавши сигнал, поспішать два батальйони піхоти – це вже вирішив командир дивізії.
Пробираючись до Зеленого, розвідники наштовхнулись на лінію телефонного зв’язку ворога і підключились до неї, дізналися з почутої розмови про місце розташування артилерійської батареї. Ось де знадобилося знання Коршем німецької мови! У нічній пітьмі сміливці знешкоджували, крім того, патрулі пильних фашистів, і це допомогло, зрештою, швидко і впритул наблизитись до хат, де спали ворожі піхотинці й артилеристи, захопити автомашини, що підвозили на позиції боєприпаси. Тим часом до світанку вже два полки переправилися на плацдарм і розширювали його.
Коли тут вранці розгорнулись бої з прибулим ворожим підкріпленням, німецька оборона вже не змогла утриматись, і фашистські війська почали задкувати.
В наступні дні не лише вся 88-а дивізія, а й уся 8-а гвардійська армія рушили далі на захід, у напрямі Одеси.
Гітлер тоді особисто зажадав розібратися, чому радянські війська зуміли прорвати оборону на Інгульці, і наказав віддати під трибунал винних. Це з’ясувалося невдовзі з захоплених документів штабу 30-го армійського корпусу 6-ї армії ворога, коли вона вже відступала під ударами військ Третього Українського фронту в Одеській області.
У ці дні відзначають 74-ту річницю визволення і в селі Адамівці поблизу Одеси. Ви пам’ятаєте, як мріяв побачити місто командир розвідувальної роти безстрашний Федір Катков?! Але саме в цьому селі завершився останнім видатним подвигом його життєвий шлях. Давайте прочитаємо ще раз рядки з донесення 88-ї стрілецької дивізії від 6 квітня 1944 року:
«В бою 5 квітня ц.р. сміливість і відвагу проявили розвідники під командуванням ст. лейтенанта Каткова. Захопивши у полон німця, вони дізналися, що в селі Адамівка розташувалась на ночівлю рота німецьких солдатів і що за селом розташована німецька батарея. Уночі розвідники безшумно пробралися в населений пункт… Захопивши 80 солдатів і відправивши їх у розташування підрозділу, група розвідників на чолі з Катковим вирушила за село, щоб захопити артилерію ворога. В короткому поєдинку розвідники здійснили і це завдання. Гармати були захоплені, їхні обслуги, які вчинили опір, знищені. В цьому бою смертю героя загинув командир роти ст. лейтенант Катков Ф.Л.».
Сотні й тисячі сміливців звершили подвиги на шляху до Одеси і в самому місті. Війська визволителів стрімко просувалися звідусіль: степом – зі сходу, півночі, а потім, оточуючи місто, і з заходу, а також берегом моря.
Досі я пам’ятаю розповідь повного кавалера ордена Слави Максима Величка. Він починав війну у корпусі, яким командував генерал Малиновський, бачився з ним тоді, і під Одесою опинився разом з ним, уже командувачем Третього Українського фронту.
- Прибережи снаряди сьогодні, гармаш, - тепло наказав Величку і потиснув йому руку. – Місто ж, розумієш, моє рідне…
І Величко взявся за автомат.
Грудьми, як то кажуть, брали Одесу і такі звитяжці, як Анатолій Козленков, уродженець Донбасу, Фатих Динєєв з Криму, Михайло Шапіро, син «перлини біля моря». Снайпер, розвідник, артилерист…
А була ще й медсестра з-під Харкова Мотря Нечипорчукова. Це вона винесла з поля бою біля станції Карпове важко пораненого лейтенанта Поцілуйка, і її бойовий рахунок став таким – 250 врятованих під кулями солдатів і офіцерів.
Я докладно розповідав про цих героїв – повних кавалерів ордена Слави у документальному книжковому серіалі «Солдатська слава».
То вже тепер літературний пам’ятник їм – тим, хто пішов у вічність, але не забутий. Три покоління українців народилось і виросло у визволених від фашистських загарбників селах і містах на нашій рідній землі та є опорою і надією держави, що стала, нарешті, незалежною. Три покоління українців, які сьогодні є теж визволителями – вже у російсько-українській війні – своєї незалежності, честі, свободи, рідних просторів. Понад 320 тисяч бойових захисників Вітчизни, які мають статус учасників АТО, - слава вам у цей час, коли ми вшановуємо визволителів Україні від гітлерівських загарбників!
Борис ДУБРОВ, учасник бойових дій у Другій світовій війні
На знімку: Марія Нечипорчукова
Фото з архіву автора
