Мама, матінка, матуся... Скільки ніжності, тепла і любові у цьому найпершому слові, що зазвичай називає немовля. Для всіх дітей на світі ця людина найближча, найдорожча, найрідніша. І, як показує життя, мамою звуть не тільки ту жінку, яка народила, а й ту, яка зростила і подарувала крихітці всю свою любов та ласку.
Наталію Анатоліївну Боросюк називають матусею дев’ятеро дітей. Причому троє з них (вже дорослих) – це так звані біологічні сини і донька, які з’явилися на світ у щасливому шлюбі з коханим чоловіком Віктором Івановичем. Ще шестеро діточок практично відразу стали звати батьками подружжя Боросюків після того, як потрапили в цю щиру і люблячу сім’ю з різних притулків. Свого часу ці дівчатка і хлопчики добряче набідувалися від бездушності власних матерів, пройшли випробування на міцність характеру в притулках, а нині заліковують отримані життєві рани у спокійній та доброзичливій атмосфері дитячого будинку сімейного типу.
– Ми вирішили взяти діточок на виховання в той час як наші троє дітей подорослішали, стали працювати на себе і створили власні сім’ї, – розповіла Наталія Анатоліївна Боросюк. – Спочатку в нашій родині з’явилося троє прийомних малюків: Галюні було трохи більше року, Алісі – три рочки, а Андрійку – 8. Згодом до них приєдналася 9-річна Іринка, потім – 12-літня Оксаночка і зовсім нещодавно до нас прийшов Владислав, якому вже 17 років. Так сталося, що від цього доброго хлопчика відмовилися всі близькі родичі, а в притулку він вже не міг знаходитися за віком. Тому, коли нам зателефонували зі служби у справах дітей і пояснили ситуацію, в якій опинився підліток, ми з чоловіком прийняли позитивне рішення буквально за п’ять хвилин. Дитина ж не винна, що стала нікому не потрібною у цьому світі… Ось так великою дружною сім’єю вже майже п’ять років і живе подружжя Боросюків зі своїми вихованцями. Спершу родина мала статус прийомної і мешкала у власному приватному будинку. А на початку 2016 року їй дали у користування великий і просторий дім, де вистачає місця усім. З тих пір діти зростають у статусі вихованців будинку сімейного типу.
– Всі наші підопічні дуже хороші, в усьому нам допомагають, тож проблем з ними не маємо – ні у школі, ні вдома, – промовив Віктор Іванович. – Дітки добре навчаються, ходять на додаткові індивідуальні уроки, аби встигати за складною шкільною програмою. Андрійко прийшов до нас, коли був у третьому класі. Хлопчик не вмів навіть читати, через це не хотів йти до школи, плакав і вередував. Та коли почав займатися з учителями індивідуально – став демонструвати непогані знання і зараз ми не маємо з ним проблем.
Батьки-вихователі розповіли, що з перших днів ввели за правило збиратися всім разом увечері, аби поговорити на різні теми, дізнатися про успіхи та невдачі у школі чи в особистих справах. Такі посиденьки дають чудові результати – з кожним днем діти розкриваються все більше і головне – вони знають, що в цій родині їх підтримають та дадуть слушну пораду.
Про теплий контакт між батьками і вихованцями свідчить і той факт, що за час нашого візиту в родину діти просто не відходили від батьків. Маленька Галюня весь час тулилася то до матері, то до батька, довірливо зазираючи їм у вічі та ніжно погладжуючи по обличчю. Коли з дитячого будинку дівчинка потрапила в родину Боросюків, їй було трохи більше рочку і важила вона всього 7 кілограмів 200 грамів. Ще й зараз вона досить хвороблива, тож їй потрібен постійний нагляд лікарів, особливий догляд та увага.
Коли батьки запропонували нам кави-чаю, дев’ятикласниця Іринка хазяйновито заметушилася на кухні. Вона вправно подала все на стіл і приємно здивувала смаком домашнього сиру та бринзи, що виготовила власноруч. Як розповіла Наталія Анатоліївна, Іринка з Оксаною – справжні помічниці на кухні. Вони без проблем можуть приготувати обід з декількох страв, насмажити купу плачинд, спекти хліб і залишити після себе зразкову чистоту. Хлопці у цей час прибирають у кімнатах – у цій справі рівних Владові нема, після його рук в будинку ідеальний порядок.
Родина завжди намагається виконувати всі роботи разом. Так веселіше і, як кажуть, результат налице. Всі дружно працюють на присадибній ділянці, доглядають чимале господарство: дві корови, три кози, десятки курей, гусей, качок та свиней. Батьки-вихователі прагнуть, щоб діти харчувалися якісними домашніми продуктами і не труїли свій молодий організм магазинною хімією.
– Сім’я Боросюків – це той випадок, коли ми фахово кажемо: тут діти з’являються від щирого серця, – зауважив в.о. начальника служби у справах дітей Захарівської райдержадміністрації Михайло Григоренко. – Повірте моєму досвіду, не завжди така любов, турбота, ласка спостерігаються у традиційних родинах, де зростають рідні діти. Батьки-вихователі тримають тісний зв’язок зі службою у справах дітей і якщо виникають якісь проблеми – ми спільно їх вирішуємо, адже у кожного хлопчика і дівчинки свій характер, вони пережили немало стресів. Буває, що діти тікають із прийомних сімей або не знаходять спільну мову з батьками, конфліктують між собою. У цій сім’ї такого нема, що зайвий раз демонструє щиру турботу Наталії Анатоліївни та Віктора Івановича. Дітей обманути неможливо – якщо вони відчувають фальш у ставленні до себе, то це одразу накладає негативний відбиток у взаємовідносинах.
– Є ще один цікавий момент: родина Боросюків не вибирала вихованців, – продовжила розмову спеціаліст служби у справах дітей Наталія Абраменко. – Ми запропонували тих, кого можна взяти на виховання, а батьки лише поїхали на знайомство у будинок дитини та у притулки і вже полюбили їх. При цьому Наталія Анатоліївна та Віктор Іванович навіть не цікавилися станом їхнього здоров’я. Якщо вже визначено, що саме цих діточок можна взяти у родину – так і буде! На сьогодні всі діти, що виховуються у прийомній сім’ї чи в будинку сімейного типу, перебувають на обліку з усиновлення. Крім цього, у будь-який момент біологічні батьки можуть заявити про свої права і домагатися повернення діток. Загалом, вихованці можуть перебувати тут до 18-річного віку або до 23 років, якщо вони навчаються стаціонарно. А далі вони вирішують самостійно, де і з ким їм жити…
Після цих слів очі Наталії Анатоліївни та Віктора Івановича наповнилися слізьми. В кімнаті зависла тиша.
– Я навіть боюся уявляти собі той день, коли діти приймуть рішення піти від нас назавжди. Без них я не уявляю свого життя, – тихо і якось безпорадно крізь сльози промовила мама-вихователька.
– А ми нікуди від вас не підемо, мамо! Ми завжди будемо разом! – рішуче сказала Ірина.
– Це буде для нас найбільшою вдячністю і найвищою винагородою, –сказала мама-вихователька. – Просто я знаю, як нелегко в дорослому житті бути без підтримки батьків, яким важким є дитинство без належної уваги мами і тата. Ми б із задоволенням взяли на виховання ще кількох дітей. Поки є здоров’я і ми можемо дати малюкам тепло і ласку. Це ж така втіха – бачити як просто на очах розквітають зранені дитячі сердечка, як вони починають довіряти тобі і ділитися найсокровеннішим, стають для тебе справді близькою і рідною частинкою сім’ї. Ми з чоловіком шкодуємо, що не почали виховувати прийомних дітей раніше. Вони додають сил, енергії і наснаги. З ними ми не відчуваємо своїх років і дуже вдячні Богу, що подарував нам таке щастя!
Фото авторки
На знімку: неповний склад родини Боросюків з працівниками служби у справах дітей М. Григоренком та Н. Абраменко
