Головний тут - дядя Костя

…Мій погляд привернула сім’я, що прямувала до моря. Чоловік, жінка на інвалідному візку та юна дівчина були дуже зосереджені. Дівчата чітко виконували команди чоловіка.

 – Оксано, фіксуй візок. Потихеньку спускаємося до води. Наташо, тепер твоя черга – тримайся, люба. Оксано, відтягуй візок назад.

 Ще пару відточених рухів і напружених хвилин - і Наташа насолоджувалася морем… 

Я так стиснула руки в кулаки, що нігті впилися в шкіру. Я боялася поворухнутися. Це відбувається тоді, коли вболіваєш за свою улюблену команду, і тобі здається, що ти навіть подихом можеш порушити хід гри…

Все добре, якби не «але»

Одне з місць, де для людей з обмеженими фізичними можливостями є обладнаний доступ до моря, - пляж в Лузанівці. Тут чисто, комфортно і навіть якось по-домашньому затишно. Є  крита тераса з дерев’яними лежаками. На ній  відпочивають переважно люди похилого віку і ті, кому прямі сонячні промені протипоказані. Але дуже багато охочих поніжитися і під сонцем. І тут перше «але»… Пересувних шезлонгів не так вже й багато. Я нарахувала шість. Як так? На всіх інших пляжах до 11.00 законний безкоштовний шезлонг відведений для пенсіонерів, інвалідів не лімітовано. Так, власники шезлонгів десь невдоволені, десь дратуються, але видають. А тут, на пляжі для людей з обмеженими фізичними можливостями, їх всього шість, та навіть якщо десять…У них же немає можливості обрати пляж. Тобто, як в тій приказці «хто вперед - тому мед», а хто не встиг - той без шезлонга. Є й душові кабіни. І знову «але»… Не завжди там є вода.

 Це перше, на що я звернула увагу, озирнувшись навколо. А потім зрозуміла, чому тут по-домашньому затишно: тут майже всі один одного знають. Не день-два, а з року в рік. Багато хто з товариства інвалідів Суворовського району. Два рази на тиждень сюди приїжджає автобус, який привозить людей з товариства прямо на пляж.

Декілька б візків для повного щастя

З води доносився вже знайомий голос Наташі, вона емоційно розповідала співрозмовниці про випускний доньки, ЗНО, і куди вони планують вступати. Підпливши до дівчат, слово за слово і розмова пішла.

Наташа розповіла, що чоловік військовослужбовець. Проживали в Криму в Севастополі. Пережили анексію з пострілами, з захопленням військової частини чоловіка. Хоча вона з родини російських офіцерів, рішення було прийнято відразу. 

- Мій чоловік - український офіцер. І те, що відбувалося в Криму, було неправильним і страшним. Залишили там все: квартиру, меблі, техніку… Відразу приїхали до Одест. Тому знаємо і любимо цей пляж. Тепер в Києві винаймаємо квартиру, але не жалкуємо, що зробили такий вибір. Тоді, у 2014-му, я ще самостійно ходила, а після пережитого стресу хвороба стала прогресувати й прикувала мене до візочка. Але без моря я не можу. Тому кожного року у відпустку приїжджаємо сюди, - розповіла Наталя. 

Друга співрозмовниця – Юлечка, - дуже мініатюрна і теж прикута до візочка. До моря на руках її зносив і виносив батько. Вона місцева. І на моє запитання: «А хто іншим допомагає, тим, у кого нема рідних?» - вона дуже емоційно відповіла: «Дядя Костя. Він тут головний. Ми без нього ніяк» - «А де він?» -  «А он бачите, з моря на візку Віктора вивозить».

Дядя Костя виявися дуже привітним з надзвичайно добрими очима і променистою посмішкою, вже немолодим чоловіком. Він зовсім не вважає, що робить щось надзвичайне, а просто з любов’ю ставиться до своєї справи, намагається зробити все можливе, щоб створити всі умови для відпочинку мешканців пляжу більш комфортними. 

- Людині з інвалідністю, у якої сильні порушення опорно-рухового апарату і яка пересувається за допомогою інвалідного візка дуже проблематично спуститися  в воду та піднятися самостійно. В принципі, спуститися в воду ще можна, а піднятися без сторонньої допомоги практично неможливо. І якщо рідних нема поряд, то надія тільки на мене. Але (і знову це ненависне АЛЕ) немає візочка для спуску у море. Візочок, яким я спускав декількох людей, не є власністю пляжу, а належить хлопцеві Віктору. Він не може давати його усім, тому що колеса виходять з ладу. Якби в мене було кілька візочків, та хоча б один. Я б усім допомагав – ділиться наболілим дядя Костя. 

Розмовляючи зі мною, він постійно поглядав на море. 

- У мене там жінка без рук, а поряд нікого не бачу… Вибачте, побіг я. (Біжу за ним.)

- Воду включаю дозовано. Економно. Вода йде від сусіднього кафе і за дорогим тарифом. Після обіду в мене діти. Приїдуть з дитячого спеціалізованого санаторію «Хаджибей», їх теж скупну і в морі, і в душових (сміється).

- А як прізвище  Ваше?

- Просто дядя Костя (і знову сміється).

Ось такий  вийшов у мене вихідний. Сказати, що легкий та безтурботний – ні. Познайомившись з Юлечкою, в якої, до речі, ідеальний манікюр, сучасна зачіска, модний купальник, блиск в очах і ніякого скиглення; Наталею, яка дуже впевнена, кохана дружина офіцера, любляча мама, попри  хворобу - дуже активна; дядьком Костею, який став для багатьох просто рідним, і, звичайно ж, не за мінімальний оклад, який йому виплачує держава,  -  я отримала задоволення і натхнення.

 АЛЕ візочки для  спуску в море,  більше шезлонгів та  постійна вода в душових кабінках ой як потрібні.

Район: 
Выпуск: 

Схожі статті