На моєму письмовому столі лежать книги, до яких найчастіше звертаються. Це книги В.В. Фащенка «Новела і новелісти», «Із студії про новелу», «Відкриття нового і діалектика почуттів» та його пізніші наукові праці. Це те, на чому формувалися мої літературні погляди. Це книги мого Вчителя. І ось до них додалась ще одна. Тепер найдорожча – «У вінок пам’яті про Василя Васильовича Фащенка». В ній – спогади про його рідних, колег, друзів, студентів. Упорядник книги – наш земляк, завідувач кафедри української літератури філологічного факультету ОДУ імені І.І. Мечникова Василь Григорович Полтавчук. Книга вийшла до першої річниці з дня смерті В.В. Фащенка.
Хотілося відразу написати свій відгук, привернути до цього видання загальну увагу. Але враження були настільки сильними, що ніяк не піддавалися впорядкуванню. А час злітав, і я картала себе за безпорадність.
...Йду поміж деревами вздовж Бугу. Тут відчуваю себе невагомою, ніби розчиняюся в повітрі, зливаюся з простором, з зеленою розкішшю дерев. Закидаю руки за голову і вдивляюсь у незбагненний простір неба. Що закодовано там, у небесній глибині? Може, й справді доля кожного із нас визначена наперед ще із дня нашого народження?
Раптом вловлюю вже знайомий для себе звук, повертаю голову трохи вбік і бачу, як, вирвавшись із полону червоної заграви призахідного сонця, летять лебеді. Їх наздоганяють сутінки, але, не встигаючи за пташиним польотом, падають між дерева, скрадливо розповзаючись навколо. Господи, як же тут хороше! Закриваю очі і відчуваю, як поволі, але впевнено вливається в мене втрачена рівновага. Час ніби ущільнюється в просторі, і я повертаюся в студентську пору.
У 60 – 80 роки філологічний факультет Одеського університету привертав до себе увагу всієї України. За визначенням багатьох вчених, він був центром літературознавчої думки. До цього часу пам’ятаю лекції А.В. Недзвідського, Г.А. В’язовського, І.М. Дузя. Але В.В. Фащенко – явище особливе. Наслухавшись про нього від старших студентів, я, першокурсниця, з нетерпінням чекала, коли ж у нашому розкладі з’виться його прізвище: який же він, що в ньому надзвичайного? І ось до аудиторії зайшов середнього зросту ще молодий чоловік, легко і швидко збіг на кафедру. Посміхнувся. Його мова, його манери, емоційність і вагомість сказаного відразу прикували увагу аудиторії. Те, що я почула від нього, нічим не було схоже на звичні уроки літератури в школі. Ламалися всі стереопити і шаблонні уявлення. Він, здавалося, вів діалог із кожним з нас. Про це пізніше напише у книзі спогадів професор ОДУ Нонна Михайлівна Шляхова: «Подібно до Довженка, творчість якого любив і досліджував В.В. Фащенко, очима студентів перевіряв наукову достовірність своєї концепції (...думку, хоч би якою була, можна перевірити тільки дивлячись в очі слухачів)».
Протягом життя мені доводилося слухати виступи багатьох акторів, письменників і інших знаменитостей, але дорівнятися до Фащенка не міг ніхто.
Аудиторія у нього завжди була заповнена. Тут можна було побачити і студентів з інших курсів та факультетів. Він не намагався грати, використовуючи якісь прийоми, щоб заволодіти слухачами. Він просто пояснював те чи інше літературне явище так, як його розумів, як оцінював, вдивляючись, як ми це сприймаємо. А ми боялися пропустити бодай одне його слово. І тому мене до цього часу шокують скарги вчителів-філологів, що вони не знають, як подавати дітям творчість того чи іншого письменника, бо немає відповідних методичних розробок, не розписали їм, як, коли і що говорити учням... Незабутнім були засідання наукового гуртка новелістики, який організував на факультеті і вів В.В. Фащенко. Тут на студентські думки не накладалось табу. Ми могли вільно висловлювати свої міркування, якщо вони навіть йшли всупереч загальноприйнятим на той час поняттям. Вже тоді ми читали В. Підмогильного, М. Хвильового, В. Стуса. Достатньо було в «горьківці» (так називали ми наукову бібліотеку імені М. Горького) показати письмове прохання Василя Васильовича, як нас з розумінням і повагою (бо бачили: це студенти Фащенка) пропускали у спецвідділ.
Мене завжди вражала його ерудиція. Й понині не збагну, як людина може засвоїти таку кількість інформації. І не тільки засвоїти, а й переосмислити її, звести до певної системи. До його енциклопедичних знань в разі потреби зверталися не лише україністи, а й знавці російської та зарубіжної літератури. Як він умів сказати про Гете, про Толстого, про Айтматова! Його літературні знання взагалі не обмежувалися певними періодами чи національними рамками.
А ще Василь Васильович умів слухати і розуміти. З яким терпінням і як уважно вислуховував він часом зовсім невмілі студентські вірші або читав такі ще недосконалі оповідання. Тактовно щось радив, обережно підправляв.
Пам’ятаю, як я вперше складала йому екзамен. Для мене було так важливо, що він про мене подумає. Я до пізньої ночі просиджувала в бібліотеці, переривала архіви, вишукувала щось в старих газетах і журналах. А коли на екзамені, відповівши на поставлені запитання, почала читати напам’ять вірш Шевченка, чомусь збилась, заплуталась і, зовсім розгубившись, вже нічого не чула і не бачила. З аудиторії вийшла розгублена і пригнічена. Студенти вихопили з рук залікову: «Ти чого? У тебе ж відмінно?!» А я ладна була крізь землю провалитись. Минуло декілька днів. Несподівано у коридорі я зіткнулась з Василем Васильовием і не знала, що робити. Він посміхнувся і сказав: «Я знаю, що перед екзаменом ви вірш декламували без заминок». Я ніби на світ народилась. Він один зрозумів мене і тоді, коли я, працюючи після закінчення університету під його керівництвом над кандидатським мінімумом, прийняла рішення, зважаючи на обставини, покинути Одесу...
Все це пролітає в моїй пам’яті з такою чіткістю, ніби події відбувалися тільки вчора. А нині Василя Васильовича Фащенка вже немає. Він так багато в свої 70 ще міг зробити, аби не ота підступна смертельна хвороба, з якою так самовіддано боролися лікарі, його дружина, рідні і він сам. Він так любив життя, любив студентів. Любив свою дачу, де ближче до землі, до природи, любив море...
Екземпляр своєї першої монографії, подарованої Рядченкам, Василь Васильович Фащенко підписа так: «Нелі, Вані, Сергійкові – рідним і, як море, потрібним. З повагою В.» (про це пише у книзі спогадів кандидат філологічних наук Нінель Григорівна Рядченко (дружина відомого поета Івана Рядченка). Спогадів найближчих друзів В.В. Фащенка Івана Рядченка і Бориса Дерев’янка у книзі немає. Вони пішли із життя раніше. І поховані всі троє – Б. Дерев’янко, І. Рядченко, В. Фащенко на одному кладовищі, в одному ряду, майже поруч.
Так, прекрасне життя! Але чому ж таке безжальне? Від цієї думки аж здригаюсь. Та ні, то безжальна смерть...
А лебеді, стріпнувши із крил залишки згасаючого дня, опустилися на воду. Вони на це місце прилітають завжди. Що манить їх сюди? А може, вони як і люди, мають здатність тут, подалі від гомону і суєти, вслухатися в себе? І я несподівано ловлю себе на думці, що все те, що зараз відчуваю, це теж йде десь із студентства, від нього – від мого Вчителя. Та справа зовсім не в мені. Василь Васильович Фащенко пройшов через долю кожного, хто його знав, з ким він працював, кого навчав. Прочитайте спогади про нього. Вони – як роздуми, як самозаглиблення, як сповіді. В них те, чого не встигли сказати Василю Васильовичу за життя.
Названим батьком називає його В.Г. Полтавчук. «Протягом тривалого вирію зустрів я немало людей, які так чи інакше вплинули на мій вибір життєвих орієнтирів, - пише він. – У ряду цих людей, різних за фахом і віком, першим називаю професора Одеського державного університету Василя Васильовича Фащенка». Завдяки його підтримці і допомозі багатьом відкрився шлях в науку, він завжди знаходив розумний вихід, коли комусь з талановитих людей “ставили підніжку”. В.В. Фащенко умів зробити це навіть тоді, коли до нього за допомогою не зверталися.
«...Він володів даром чути навіть невисловлене слово, слово-бажання, слово-прохання, слово-питання», - пише Н.М. Шляхова, пригадуючи захист своєї дисертації.
Звичайно, Фащенко не був всесильним. В радянські часи не завжди можна було протистояти «державній машині». Але, як згадує професор Є.М. Прісовський, він ніколи не був гвинтиком тієї машини, в будь-якій обстановці говорив своїм голосом. «Якось один із моїх колег, - пише Є.М. Прісовський, - відвідавши мою лекцію за завданням КДБ, написав такий відгук у журналі взаємовідвідувань: «У лекції вкралась необережна фраза, що російський брат нав’язав Україні ярмо кріпосного права». Звичайно ж, на лекції було сказано: «російський царат». Так було записано і в студентських конспектах, але треба було відреагувати на цей запис. І от три години засідає кафедра й вирішує, що ж сказав Прісовський: «брат» чи «царат»? Василь Васильович заявляє: «Я вірю Євгенові Миколайовичу, а Івана Євдокимовича (автора цього запису) самого до себе на лекцію не пущу. Або ще хтось хай іде, або хай приходять із магнітофоном». І це слово авторитетної людини зіграло свою роль.
«Пам’ятаю й 1974 рік, - продовжує Є. Прісовський, - коли комісія ЦК КПУ та Міністерства вищої освіти перевіряла роботу факультету, вишукуючи ідеологічні зриви. Тоді пролунала гостра критика на адресу професора Андрія Володимировича Недзвідського, який повторив слова академіка О.І. Білецького, використані потім Є.С. Шабліовським, що для Т. Шевченка російська революційна демократія була зустрічною течією. Це було розцінено як український буржуазний націоналізм. Шевченко ж, мовляв, був учнем російських революційних демократів. І от, за обставин цього цькування вченого, Василь Васильович має мужність включити його статтю до збірника «Проблема характеру в українській радянській літературі», який у цей час виходить. Так, на ті часи це був справді мужній і чесний вчинок». Будучи в ореолі слави, він перш за все був людиною. «...Спілкувався із студентами, аспірантами, як з рівними, ніколи не розмовляв зневажливо, зверхньо... Доброзичливість і доброта визначали його єство», - відзначає доцент Н.Ф. Пашковська.
Та чомусь найбільше хвилюють спогади студентів. «Він був Вчителем, вартим земного уклону, вічної пам’яті за кожну хвилинку, проведену поряд з ним. Такого більше не буде. Це я точно знаю» (Валерія Нечерда).
«Для багатьох із нас він був ідеалом, уособленням надії на краще майбутнє нашої нації, філологічної науки» (Олена Пащенко).
«Василь Васильович часто радив нам записувати в зошит із художніх творів гарні висловлювання про жінку. Преклоніння перед жінкою, благоговіння перед нею, обожнювання її – це полонило нас. Він був чоловіком, який подобався всім жінкам» (Юлія Драган).
«Згадую, як ішов Василь Васильович зі своєї останньої лекції. Раптом ми відчули потребу віддячити йому за те, що він є нашим Вчителем, підтримати його своїми молодими силами. Ми вигукнули: «Видужуйте, Василь Васильович, і повертайтеся скоріше до нас!» Але він не оглянувся – мабуть, не почув...» (Ольга Мельникова).
Тоді він пішов назавжди...
У книзі спогадів є ніби ще одна невелика книга. Це фотографії, які, по суті, відображають увесь життєвий шлях Василя Васильовича Фащенка. А перед тим, як вони подаються, рядки: «Залишились фотографії - німе свідчення прожитих років. Василь Васильович розповів би про них так...» І під ними йдуть коротенькі текстівки-підписи.
Сприйматься вони з трепетним інтересом, а останні – вражають вбивчою реальністю і – людською мужністю. Ось на знімку Василь Васильович і його дружина Марія Максимівна обіймають одне одного (їхня вірність завжди всіх вражала), і підпис: «1998. Літо тривоги. Попереду рік прощання». Під іншою фотографією ще підпис: «За кафедрою Вченої ради я востаннє. Моє останнє слово. Спасибі, Нонно Михайлівно, за свято і за підтримку моєї сім’ї» (Н.М. Шляхова обіймала тоді посаду декана філологічного факультету). Ще одна фотографія. Підписана вона так: «Цей портрет супроводжував мене на останньому відрізку земної дороги. Життя коротке. Будьте щасливі! Прощайте і простіть!»
Йду червнем. Йду безлюдністю... Вечір вирівняв круті береги, сховав віддалені дерева. Вже й лебедів не видно, що старались виклювати з води небо. Так тихо навкруги... І зорі теж мовчать. Колись люди вірили в те, що вони уособлюють кожного із нас. І якщо якась впала – то згасла чиясь душа. Так це чи ні – не скажу. Але напевне знаю, що світло від неї ще довго і довго йтиме до нас. Тим більше, коли то була зірка першої величини. Книга «У вінок пам’яті про Василя Васильовича Фащенка» адресована широкому колу філологів – студентам, учителям, науковцям, видавцям. Чимало жителів нашого району і області знали його особисто то з розповідей, чи хто сам навчався в нашому Одеському університеті імені І.І. Мечникова, у кого навчалися там діти, рідні, знайомі. Але якщо Василь Васильович Фащенко навіть не був знайомий вам – все ж прочитайте книгу про нього. Спроектуйте все це на своє життя, і ви багато чого зрозумієте... Напевне, я мала б підійти до всього з більш наукової точки зору, висловити свої міркування у соціальному розрізі. Але хіба менш важливо дати оцінку тому, що так хвилює, з чисто людських позицій? І сказати своєму Вчителю оте, олюднене Довженком: хай святиться ім’я твоє!
