Багато років в Україні здійснюється аграрна реформа. Селяни одержали у приватну власність землю й майно, колгоспи та радгоспи перетворено на агроформування ринкового типу. В Арцизькому районі понад 16,5 тис. чоловік мають сертифікати на право приватної власності на землю, до кінця року майже всі селяни одержать і державні акти, що посвідчують це довгоочікуване право.
Проте реформа не досягла потрібної мети, не зуміла розкрити величезний потенціал сільського господарства країни. Мимоволі запитуєш себе: чому погано живуть селяни, в чому тут причина, чи відповідає здійснювана державою аграрна політика сподіванням людей? Про це розмірковує Костянтин ПЕЛІВАН, голова Арцизької районної ради, кандидат сільськогосподарських наук.
Багато хто в усьому звинувачує проваджувану аграрну реформу. Але причини слід шукати глибше. Згадаймо, що і в радянські часи, незважаючи на певні успіхи сільського господарства України в 70-80 роки минулого століття, його продуктивність та ефективність порівняно з високорозвинутими країнами Західної Європи, була набагато нижчою. Причина тут, на мій погляд, в адміністративно-командній системі економіки і проведеній на її тлі колективізації сільського господарства. Вона штучно зруйнувала розвиток різноманітності форм господарювання на селі. Створені колгоспи та радгоспи, які були цілковито “одержавлені”. Вони практично ніколи не були комерційними підприємствами, незважаючи на всі спроби впровадження госпрозрахунку, а фактично були донором промисловості.
Розпочата в Україні аграрна реформа на початку 90-х років минулого століття повинна була усунути ці головні причини. І якщо оцінювати цю реформу неупереджено, то слід визнати, що багато в чому був успіх.
В Україні впроваджено приватну власність на землю, і всі, хто працював на ній, стали власниками землі. Колгоспи реорганізовано в агроформування ринкового типу, засновані на приватній власності на землю та майно. В Арцизькому районі зі 120 тис. га сільськогосподарських угідь у приватну власність передано 90,1 тис. га (75,1%). Двадцять колгоспів і радгоспів було реорганізовано в 19 сільськогосподарських виробничих кооперативів, відкриті акціонерні товариства, одне товариство з обмеженою відповідальністю і одне приватне орендне підприємство. Крім того, в районі створені та працюють понад 450 фермерських господарств, а понад сім тисяч чоловік займаються особистим селянським господарством.
У нашому районі КСП були реорганізовані здебільшого в СВК з великою кількістю пайовиків-засновників. У той період це було виправдано і зрозуміло людям. СВК враховували складений десятиліттями менталітет людей, їхню звичку працювати колективом, обирати свого керівника та запитувати з нього, усталені традиції та спосіб життя в селах, особливо великих. Вони запобігли розвалові села, зберегли основну цілісність майнових комплексів, земельних масивів і сівозміни. Але разом з тим вони не досягли високої економічної ефективності.
На мій погляд, основні причини тут у тому, що у селян в СВК, на жаль, залишилася психологія колгоспника, а не господаря, оскільки при створенні кооперативів вони стали власниками майна та землі без виділення їх у натурі. Люди не пізнали смаку власника. Тому в кооперативах не вдалося впровадити цілковитого госпрозрахунку, а без нього СВК просто не ефективні. Існують і інші об’єктивні та суб’єктивні причини.
Техніка та основні фонди в сільському господарстві старі, зношені і слабко оновлюються. Так, у господарствах нашого району зношеність основних фондів становить здебільшого понад 60 відсотків. Як у таких умовах ефективно працювати? Як можна дотримувати технологічну дисципліну, впроваджувати нові технології?
Крім того, в сільській місцевості триває процес старіння населення. Одночасно відбувається відплив молоді з сіл до міст.
Звідси напрошується висновок про те, що зі здійсненням аграрної реформи ми дуже забарилися, вважайте, втратили майже десять років. Якби паювання землі та майна і реорганізація КСП були проведені хоча б до 1995 року (коли працездатні селяни були молодші, а їхні діти ще жили коло батьків, коли основні фонди та техніка були більш-менш новими) і держава впровадила б пільги, які надає в останні роки, то, я певен, сільське господарство не полишилось би в такому жалюгідному стані, в якому воно перебуває нині. Село давно вийшло б із кризи, і багато молоді закріпилося б на селі. Земля притягує до себе, особливо, коли вона – твоя власність, і є чим її обробляти. Гадаю, доказом цього може слугувати приклад багатьох колишніх соцкраїн, сільське господарство яких набагато раніше вийшло з кризи, і з меншими втратами.
Не змогла аграрна реформа вирішити й одного з головних завдань села – розвиток соціальної інфраструктури. В селах району нам вдалося поки що зберегти соціальну сферу, але не розвивати. В районі діють 24 дошкільні дитячі заклади, 6 амбулаторій, одна дільнична лікарня, в кожному селі працює ФАП. Але устаткування тут застаріло. В багатьох будинках культури течуть дахи, дороги в селах не ремонтуються, водопроводи старі, в половині сіл району взагалі відсутня питна вода. У районі немає природного газу. Держава не надає належної підтримки селу в розвиткові соціальної сфери, а тим небагатьом, хто займається будівництвом соцкультпобуту на селі, не відшкодовують зроблених витрат.
Іншою дуже важливою проблемою, якої не може вирішити держава, є усунення диспаритету цін на продукцію сільського господарства та інших галузей економіки. Багато хто з економістів вважає, що ціни має встановлювати ринок, а не регулювати держава. З цим можна погодитися, але за однієї умови, що це справжній, цивілізований ринок, а не “базар”, який зараз існує.
Монополізм на енергоресурси, невтримні ціни на трактори, комбайни та іншу сільськогосподарську техніку, непрогнозоване, але постійно повторюване перед збиранням (якщо добрі види на врожай) або перед проведенням весняно- та осінньо-польових робіт штучне зростання цін на паливно-мастильні матеріали та мінеральні добрива. Такі ознаки нашого ринку.
Все зводить нанівець ту допомогу, яку подає держава, та величезну працю сільськогосподарських товаровиробників. І їм доводиться практично щороку починати “з нуля”, без власних оборотних коштів і з застарілими основними фондами. Тому на даному етапі розвитку державі потрібно долати диспаритет цін на сільськогосподарську та інші види продукції. Без цього селу буде важко вижити й ефективно конкурувати на ринку.
Слід зазначити, що в останні роки держава подає серйозну допомогу сільськогосподарським товаровиробникам. Завдяки такій підтримці, сільське господарство ще тримається на плаву, але докорінного перелому не відбувається.
Що ж треба робити? Перш за все, нам потрібна ефективна аграрна політика. Кажу “потрібна”, бо, на наш погляд, і сьогодні немає чіткої стратегічної орієнтації в цьому питанні на кінцеву мету. Її ще належить терміново виробити. Вона має бути спрямована, насамперед, на підтримку власного сільськогосподарського товаровиробника, створення необхідних умов для залучення інвестицій (як внутрішніх, так і іноземних), розвиток ринкової та соціальної інфраструктури на селі. Ця політика має бути стабільною, а не змінюватися щороку залежно від ситуації та розташування політичних сил у Верховній Раді.
Чого б хотілося, щоб вирішилося на рівні держави?
Настав час упровадження в сільському господарстві довгострокового пільгового кредитування принаймні на 8-10 років, а не на 2-3 роки, як робиться зараз, і під 6-10% річних, а не під 16-18%, як зараз. Довгострокові кредити дадуть змогу сільськогосподарським товаровиробникам закупити сучасну високопродуктивну техніку, посадити нові плантації високоврожайних сортів винограду й садів, закупити високопродуктивну худобу, вести на науковій основі селекцію та насінництво, впроваджувати передові технології вирощування сільськогосподарських культур і ведення тваринництва. Тільки тоді можна говорити про підвищення продуктивності й ефективності сільського господарства.
На селі мусять розвиватися різні форми господарювання. Поряд із великими агроформуваннями мають на рівних працювати середні та дрібні фермерські й особисті селянські господарства. Потрібно для цієї категорії господарювання ввести пільгове мікрокредитування терміном на 5-10 років під 8-10% річних і хоча б у сумі 200-250 тис. грн під гарантію держави або придбаного майна для закупівлі тракторів, комбайнів, насіння, добрив, паливно-мастильних матеріалів, худоби, млинів, олієнь, пекарень. Це дасть змогу людям міцно “зачепитися” за землю і стати справжніми господарями. Переконаний, що впровадження пільгового кредитування в сільському господарстві сприятиме поверненню молодих людей із міста в село, на землю (особливо тих, хто без постійного житла та постійної кваліфікованої роботи). І тоді цей сектор сільського господарства України посяде одне з провідних місць.
Для підтримки середнього та дрібного сільськогосподарського товаровиробника, особистих селянських господарств державі та місцевим органам влади належить попіклуватися про створення середніх розмірів МТС (машинно-тракторних станцій) для обслуговування цих селян. Мати хоча б по одній із них у кожному районі.
Певен, що всі сільськогосподарські товаровиробники чекають від держави довгострокового пільгового технічного лізингу терміном до 10 років з кінцевою ціною одержаної техніки рівною 100-200% її початкової вартості, а не 200% і більше, як зараз. Хто піде на такий “грабунок”?!
Особливу увагу, на мій погляд, держава має приділити відновленню та розвиткові зрошування. Враховуючи, що південь України, а південь Одеської області насамперед, перебуває в зоні ризикованого землеробства, зрошування є одним із головних чинників створення стабільного, високопродуктивного й ефективного сільськогосподарського виробництва. Нині зрошування занепадає. Багато які зі зрошувальних систем зруйновані, техніку розграбовано. Так, в Арцизькому районі з 8,5 тис. га зрошуваних земель поливається тільки масив у 1,5 тис. га.
Вважаю, що держава має всіляко підтримувати розвиток аграрного бізнесу на селі. Він мусить розвивати на селі переробку одержаної продукції, реалізуючи не сировину, а кінцевий продукт, створювати нові робочі місця (млини, олійні, пекарні, консервні цехи тощо), насичувати продовольчий ринок вітчизняними товарами. Аграрний бізнес – один із шляхів подолання безробіття на селі.
Мені спадає на думку, що центральне місце в аграрній політиці країни має посідати державна підтримка села – як соціально-економічної структури, основи нації, джерела її культури та духовності. Село – це не тільки сільське господарство, а це також і дороги, газо- та водопостачання, каналізація, зв’язок, медицина, освіта, побутове обслуговування, малий бізнес тощо. Багато хто з наших селян сьогодні живе, як і сто років тому, без централізованого газо- та водопостачання, елементарних побутових послуг, кваліфікованої медичної допомоги. Особливо ці відмінності помітні, коли буваєш у сільській місцевості США та Західної Європи, де не відрізняються умови мешкання сільських і міських жителів.
Звідси належить висновок, що саме сюди, й насамперед сюди, мають надходити бюджетні кошти.
Держава мусить компенсувати витрати тим сільськогосподарським підприємствам і товаровиробникам, які за власний рахунок утримують дитячі садки, ФАПи, амбулаторії, будинки культури та клуби, допомагають школі, ремонтують і будують сільські дороги, нові об’єкти соцкультпобуту і не прагнуть передати весь соцкультпобут на баланс і фінансування сільських рад, у яких мізерні бюджети.
Те, про що я говорив вище, потрібно вирішувати здебільшого на державному рівні. Але є питання, якими можна займатися й на місцевому рівні.
Аналіз роботи аграрного сектора економіки в Арцизькому районі за останні три роки свідчить, що, незважаючи на певні позитивні зрушення, очікуваної ефективності та продуктивності сільського господарства району не відбулося. Так, за 2003 рік рівень рентабельності сільськогосподарського виробництва в середньому по району становив 6,8%, і чистий прибуток – 2,6 млн грн. Водночас із 22 агроформувань тільки 14 господарств попрацювали прибутково.
Висока кредиторська заборгованість господарств – 27,8 млн грн, недоїмка за фіксованим сільськогосподарським податком, дорівнює 335 тис. грн. Наведені дані свідчать, що на рівні району та сіл треба щось докорінно змінити.
За організаційною формою наші реформовані господарства становлять здебільшого СВК і два ВАТ. Водночас глибокий аналіз роботи навіть міцних господарств свідчить, що настав час подальших реформ. Найголовніший недолік СВК в тому, що люди, які в них працюють, хоча й є пайовиками-засновниками кооперативів, не почуваються господарями, ставляться до майна та до землі, як до колгоспних. Важко нашим селянам змінити психологію працівника на психологію господаря. Керівники СВК також не є господарями, бояться, що, якщо суворо запитають із працівників, то їх переоберуть. Не хочуть запроваджувати цілковитий госпрозрахунок ані керівники, ані селяни. На мій погляд, настав час справжніх лідерів, ефективних господарів, які працюють і живуть на цій землі.
У районі ми почали реорганізацію сільськогосподарських виробничих кооперативів у приватні сільськогосподарські підприємства, що їх створюють справжні лідери, дбайливі господарі. Ці лідери живуть і працюють у районі, в селах. Люди їх добре знають і вірять їм. Це порівняно молоді, високоосвічені фахівці з новим економічним, ринковим мисленням, що працювали в малому та середньому бізнесі, люблять землю та вміють робити на ній. Вони знають, розуміють і поважають людей, з якими працюють і укладають договори.
У нас у районі СВК реорганізуються здебільшого у фермерські господарства і одне товариство з обмеженою відповідальністю. Можливі й інші варіанти.
Сутність реорганізації в тому, що колишній керівник СВК створює фермерське господарство і бере в оренду майнові паї та земельні ділянки селян. Реорганізація йде шляхом приєднання СВК до фермерського господарства, яке є його правонаступником. При реорганізації в ТОВ його створюють декілька лідерів: керівник, головні фахівці, головні спеціалісти господарства та інші активісти. При цьому витримуються дві важливі умови – фермерське господарство або ТОВ є правонаступниками СВК і укладають колективний договір із трудовим колективом з усіма обов’язками, що звідси випливають. Це дозволить юридично й економічно захистити селян від сваволі нових господарів.
Що така реорганізація дає?
Насамперед, з’являється справжній господар, який зацікавлений в ефективному веденні господарства. Взявши в оренду майно та землю, він зберігає цілісність майнового комплексу та земельних масивів і сівозмін, що дасть змогу впроваджувати нові технології та досягнення науки й передового досвіду. Це великі фермерські господарства, що орендують від 1000 до 10000 га землі. Справжній господар упроваджуватиме в життя цілковитий господарський розрахунок у сільськогосподарському виробництві, що значно підвищить його рентабельність.
Ми розраховуємо, що з приходом справжніх господарів у сільське господарство району будуть залучені додаткові інвестиції. Адже банки та інші інвестори перевагу віддають приватним підприємцям, а не колективним і державним.
Таким чином, половина колективних господарств району буде реорганізовано у приватні господарства, що дасть змогу підвищити продуктивність і ефективність сільськогосподарської галузі району.
Ми в це віримо, оскільки в нас у районі є позитивні приклади ефективної роботи наявних фермерських господарств, які орендують землю в селян майже в цілих селах.
Фермерське господарство “Промінь” (голова І.Д. Шидеров) поряд із вирощуванням рослинницької продукції займається переробкою сільськогосподарської продукції на власному млині, олійні, створено власну МТС, яка обслуговує сільськогосподарських товаровиробників довколишніх районів.
Багато які з фермерських господарств високорентабельні. Вони працюють із кредитами банків, мають добру кредитну історію. Так, у ФГ “Ніка” 2003 року рівень рентабельності сільськогосподарського виробництва становив 29,3%. Ці приклади свідчать про правильність обраного шляху в реорганізації СВК.
Таким чином, ми в районі виступаємо за розмаїття форм господарювання на землі: великі, середні, дрібні господарства, але засновані на приватній власності на землю та майно, а також розвиток особистих селянських господарств, за справжніх ефективних господарів на землі та їх державну підтримку.
Водночас селян турбує питання зняття мораторію на продаж землі сільськогосподарського призначення з 1 січня 2005 року. Держава має опрацювати такі стримуючі механізми, які не дозволили б скуповувати землю за безцінь, не допустити обману селян, і щоб земля не потрапила до рук шахраїв.
І останнє. Висловлені в статті міркування – це моя особиста думка, думка людини, що віддала сільському господарству понад 30 років, потерпає за майбутнє України й українського села.
Від редакції. На наш погляд, автор щиро поділився думками про наболілі проблеми села. Запрошуємо до нашої розмови читачів «ОВ», небайдужих до порушених у статті питань.
