Дивно - в цю останню перед операцією ніч спалося спокійно. Вранці, незважаючи на хвилювання, навіть захотілося поїсти. Але ще вчора суворо попередили - не можна.
Погляд, як магніт, притягують двері палати - незабаром за мною прийдуть. Операційний стіл - не плаха. Але все одно - страшно.
- Доброго ранку! - акушерка посміхається всім своїм єством. У неї підфарбовані губки і свіжий ранковий вигляд. - Ну що, пішли?
Вона вимовляє це так, ніби запрошує мене на чашечку кави. Якби ж…
У "передбаннику" операційної, проте, хапає справжній переляк. Руки тремтять так, що не вдається зав'язати на голові косинку. Холодні, у білих кахлях стіни, апаратура, столики, інструмент…
- Лягайте.
Господи, якби ж знати, як це робиться! Як там Іванко на лопату Бабі-Язі сідав, га?.. Мені зав'язують руки. У головах - анестезіолог. Навколо мовчки пересувається медперсонал. Згори - лампи-прожектори. Голосно гуркоче інструментарій - на металевий піднос кидають пінцети, ножиці, затискачі… Господи, допоможи!!!
Праворуч з'являється завідувачка акушерсько-гінекологічного відділення Олена Олексіївна Шелудченко. Серйозна і зосереджена. Ліворуч - асистент, Валентина Василівна Фількова. Обидві мовчать. Якось зловісно. Мене охоплює жах. На допомогу приходить анестезіолог Павло Олександрович Зарудняк, він жваво цікавиться, кого чекаю - сина чи дочку? Як хочу назвати? І на честь кого дається дитині таке рідкісне ім'я? Я розповідаю про свою бабусю, і отут одна із сестричок впізнає працівника газети:
- Ага! От хто у нас в гостях! А репортаж з операційної напишете?
- Що за запитання - звичайно напишу!
Мені навіть весело стає. Ну-мо, де там мій диктофон? Але праворуч підходить медсестра з великим шприцом…Я відриваюся від поверхні землі і лечу чи то у космос, чи то у безодню.
Ось тобі і весь репортаж.
* * *
Щороку у пологовому відділенні Ренійської районної лікарні робиться по 25-30 кесаревих розтинів, в результаті яких на світ з'являються малята. Деяким жінкам (їх приблизно 7%) з тих чи інших причин медики не дозволяють народжувати самостійно - при наявних фізіологічних даних занадто великий ризик ускладнень. "Кесарята - вони гарні", - з любов'ю говорить О.О. Шелудченко. У неї самої одна онучка з'явилася на світ не природним чином. Операцію своїй дочці (!) Олена Олексіївна робила сама. Мужня жінка - так говорять про неї колеги.
Минули роки, і от завідувачка "жіночого" відділення Ренійської ЦРБ дозволила мені подивитися "пропущену серію". Зробити все ж таки репортаж з тієї незвичної операційної, де на світ з'являються люди.
* * *
До мене приставлено спеціального медпрацівника - а раптом преса здумає зомлівати? Пацієнтка вже чекає на столі. Зовні спокійна. Але я-то знаю…У жінки - проблеми із зором, тому син у неї з'явиться тут, в операційній.
Біля пеленального столика готує стерильні пелюшки лікар-педіатр, якщо потрібно буде, маляті нададуть екстрену допомогу. Мене інструктують, де можна в залі пересуватися, так би мовити, "ловити кадр", а які місця - табу, і туди - ні-ні.
Далі все - як у кіно. Одягають лікарів. Халати, фартухи, рукавички, маски. Крихітка останні хвилинки мирно спочиває у лоні своєї мами. Йому там тепло і спокійно. Зараз у руках операційної бригади два життя - дитини і жінки. Від напруження, від цієї білої тиші дзвенить у вухах. Внутрішньовенна ін'єкція, і анестезіолог киває - можна. Руки лікарів починають рухатися. Дуже швидко, чітко, злагоджено. Медсестра спритно подає затискачі і тампони - крові з кожною секундою більше і більше. На те, щоб витягти плід, дається 4 - максимум, 5 хвилин. В операційній монотонно гуде апаратура. Шелудченко командує лише коротким поглядом: "Все нормально...", "А тепер - увага!", "Допоможіть мені!", "Ще, ще!.." Мені здається, виникли якісь непередбачувані ускладнення…Але показуються малюсінькі ручки, голівка, тоненьке тільце. І тут операційну наповнює голосне, обурене "У-а-а-а!!!"
- Ого, які ми! З характером!
- Генералом буде!
- Ану, давайте сюди генерала!
Новонароджений "командир" репетує так, що стає темно-червоним. Операційна бригада багатоголосо радіє чоловічку. П'ять секунд для емоцій - і медики знову зосередилися. Тепер вся увага - мамі. Операція, переваливши кульмінаційний момент, триває. Один за одним накладаються внутрішні шви - довга і скрупульозна робота. Ні Олену Олексіївну, ні Валентину Василівну не впізнати - нелюдська напруга спотворила обличчя. Потрібно все робити акуратно - адже ця молода жінка, мабуть, захоче ще одну дитину. Анестезіолог постійно перевіряє показання приладів, тиск, пульс, щось записує у зошиті. Санітарка збирає і несе залишки перерізаної пуповини, закривавлені інструменти і марлю. Медики гнуть спину над пацієнткою ще хвилин тридцять.
…Рясно змащуючи акуратний шов йодом, роблячи, так би мовити, останній штрих, Олена Олексіївна згадує про кореспондента.
- Переживали?
- Звичайно. Ви ж в об'єктив жодного разу не подивилися. Жодного гарного кадру…
Операційна вибухає від сміху. Треба ж, забули, що повинні позувати перед фотокамерою!..
Лікарі зривають із себе марлеві пов'язки і косинки. Їхні обличчя яскраво-червоного кольору. Очі - червоні, як після трьох безсонних ночей. Волосся прилипло до чола, до скронь - зовсім мокрі від поту. І халати теж мокрі.
- Ну і пекло в операційній! - ідучи, лається Фількова.
Хоча, насправді, в операційній завжди прохолодно…
