Як в Ізмаїльському районі справи з розвитком конярства? Це запитання я адресувала начальниці відділу маркетингу тваринницької продукції та її переробки Ізмаїльської райдержадміністрації, або, простіше кажучи, – головному зоотехнікові району Ю.С. Шараєвій.
- У нашому районі немає культурного провадження конярства, - відповіла Юлія Степанівна. - Є тільки робочі коні - дешева тяглова сила для господарських потреб. Ви не уявляєте, яке важливе для мене питання розвитку конярства. За цією темою я захищала диплом в Одеському сільгоспінституті. А на студентській практиці пасла на Харківщині табун коней. Насолоджувалася стрибками, красою та грацією цих розумних і відданих тварин, за що була прозвана амазонкою. (У Юлії Степанівни виступили сльози на очах.) Я вже в передпенсійному віці, і ви, самі того не знаючи, зачепили тему моєї несправдженої мрії.
- А яка вона, ваша мрія?
- Бачити в районі іподром, приватні школи, де б улаштовувалися видовищні перегони. Якби в мене були гроші, витратила б їх на коней моєї улюбленої орловської породи, на їх науково обгрунтовану селекцію. Дотепер сподіваюся, що з’явиться такий же, як я, фанат, але з грошима. А поки що все, що має район, це робочі коні в с. Каланчак і до сотні орловських рисаків (але вже із сильною поміссю) у с. Кам’янка.
Я знайшла ще одну жінку, таку ж фанатично віддану темі конярства, яка “розкопала” цілий пласт історичних відомостей. Це - директорка Ізмаїльського історико-краєзнавчого музею Придунав’я Р.П. Шишкіна.
- Наш музей розташований в особняку, що раніше належав міському голові Ізмаїла, великому землевласнику кінця XIX століття - початку XX сторіч Ф.П. Тульчіанову, - почала свою розповідь Раїса Петрівна. - Внаслідок дослідницької та пошукової роботи працівників музею стало відомо, що, крім виняткової практичності у веденні міського господарства й інтенсивної громадської діяльності, Ф.П. Тульчіанов повів далі справу свого батька з розведення чистокровних коней - орловських і американських рисаків. Саме це було основним заняттям Федора Павловича, його захопленням або навіть пристрастю. Він розводив рисаків, яких продавав у Румунії й у багатьох країнах Європи, де їх високо цінували. На різних виставках, змаганнях на іподромах його коні, як правило, посідали перші місця.
А починалося все 1870 року, коли батько майбутнього міського голови Павло Федорович Тульчіанов (Тулчану) привіз до свого маєтку в Миколаївці (нині Ст. Миколаївка Кілійського району) кілька жеребців і кобил для розведення гарної породи для виїзду. Через 12 років його син, Федір Павлович, почав займатися “раціональною організацією свого стада”.
Наприкінці ХІХ століття маткове поголів’я стада становили 4 жеребці, дипломовані на рись: Учитель, Промінь, Люб’язний і Атласний. У 1907 році царський уряд видав Ф.П. Тульчіанову посвідчення, відповідно до якого його коні не могли бути реквізовані та мобілізовані навіть у разі війни. Це значною мірою сприяло розвиткові табуна. Найкращий плідник був жеребець Ласий, якого купили 1909 року в Москві у графа Строганова за 5000 карбованців як чистокровного орловського . Самому ж графу цей жеребець “приніс” у 1907 році на гонах риссю в Нижньому Новгороді премію 25000 карбованців, пройшовши півтори версти за 2 хвилини 16 секунд. Що ж до нащадків цього рекордсмена (Дракон, Султан, Отаман, Князь, Чарівник і Буян), то всі вони одержали великі премії на гонах риссю в Одесі в 1911, 1912, 1913 і в 1916 роках.
Цих породистих рисаків знали та цінували в нашому краї: 1906 року Арцизу був проданий для розведення жеребець Кречет, а селу Шампанос - Буян. 1917 року земству Білгород-Дністровського повіту було продано 10 жеребців. У переддень більшовицької революції у стаді було 87 голів.
З початком революції 1917 року маєток Тульчіанова в Миколаївці було розграбовано, всі стайні спалено та зруйновано вщент, а більшу частину породистих коней украдено. Врятувати вдалося лише третину рисаків. Рештки табуна за допомогою румунської ескадри вдалося переправити через Дунай до Кагула (нині Республіка Молдова). З цього табуна дуже цінним був жеребець Мудрець, оголошений чемпіоном на виставці в Яссах у 1923 році. А через два роки на виставці в Кишиневі рисак Атласний (на фото) одержав за красу Золоту медаль.
Практично безрезультатними виявилися пошуки відомостей про сучасних конярів у нашому краї. Можливо, ця розповідь надихне когось із заможних фермерів на відродження рисаків не тільки орловської й американської порід, але і російської, яких також розводили Тульчіанови.
Почуте схвилювало й мою душу, чому значною мірою посприяла серія телефільмів Олександра Невзорова “Кінська енциклопедія”. Тема залишилася б незакінченою без загальної картини розвитку конярства в Одеській області. З цим запитанням я звернулася до начальника управління з питань тваринництва Головного управління сільського господарства облдержадміністрації В.П. Федоряки і з полегшенням почула, що забута галузь почала відроджуватися.
- Приватна власність затребувала коней до життя, - сказав Василь Петрович. - В Одесі вже пішла мода на приватні стайні. З’явився попит на такий гарний активний відпочинок. Коней закуповують за кордоном і випробовують на Одеському іподромі. А це, слід сказати, унікальна споруда, що має дві доріжки - для верхових гонів і їзди в запряжці. В області є два племінні підприємства-репродуктори: у Білгороді-Дністровському розводять українських верхових коней, на островах Кілійського району - ваговозів. Цих коней уже виставляли на обласному аукціоні, де вони зовсім непогано себе зарекомендували. І хай такий кінь коштує не півцарства, але принаймні 10-15 тисяч гривень – коштує.
