Правду кажуть, справжнє багатство вимірюється не матеріальними статками, не кількістю надбаного майна. Найбільше багатство людини – її праця. У цьому Іван Михайлович Погорілий – відомий у Кодимському районі пасічник – твердо переконаний і підтверджує це власним досвідом.
…Він був середущим з трьох синів, як у сорок першому батько пішов на фронт. Довгі роки війни сім’я сподівалася, що повернеться він після перемоги. Але не дочекалася… Тож на хліб заробляти Іван почав змалку. А став старшим, вивчився на тракториста. Робота подобалася, відчував її необхідність колгоспу, та через хворобу довелося змінити сталевого коня на колгоспну пасіку, де спочатку був учнем досвідченого бджоляра Антона Боцула.
До душі припала нова справа. Понад 200 вуликів – то було справжнє господарство, у якому він набирався досвіду: як доглядати бджолосім’ї, як забезпечити найбільший медозбір. Вивчив, здається, уже все до тонкощів. Але коли сам прийняв колгоспу пасіку, не раз приходили сумніви: чи не підведе, чи виправдає довір’я правління. Бувають же неполіття, хвороби бджіл. Почуття високої відповідальності змушувало його багато часу віддавати пасіці. Клопотів вистачало вистачає, але для Івана Михайловича вони звичні. Можна тільки уявити, що всі 40 років він щоденно на коромислі носить воду своїм бджолам з криниці, яка від пасіки за два кілометри. Та ще й під гору треба підніматися.
У свої 70, які Іван Михайлович нещодавно відзначив, він продовжує трудитися на пасіці – єдиній у районі, яка збереглась тільки в Івашківському сільгосптоваристві. Про трудолюбивих комашок він може розповідати невтомно і молодшає від того душею. Захоплюється їхньою працьовитістю, адже для отримання одного граму меду бджолі доводиться здолати чималі відстані.
Він зі знанням говорить про потрібність продуктів бджолярства. Колись, за його словами, люди споживали мало цукру, а більше меду, то й були при здоров’ї, а тепер всі їдять цукор, який тільки шкодить. А цінний мед не в пошані, каже пасічник, та й реалізувати цю корисну продукцію бджолярам – проблема.
