2 вересня Придністровська Молдавська республіка відсвяткувала своє п’ятнадцятиріччя. Подія значна і, погодьтеся, неоднозначна. Сьогодні події кінця 80-х – початку 90-х років сприймаються вже, як справи давно минулі. Історики сперечатимуться про те, чи був можливий інший поворот подій, але для сучасників очевидно, що існує невизнана держава з власною системою органів державної влади, правоохоронними органами, армією, а отже, і вирішення придністровської проблеми сьогодні потребує якісно нових підходів.

Україна свого часу зуміла провести гнучку політику і відвернути центробіжні тенденції. Крим одержав особливий статус в унітарній державі, закріплений в Конституції. Навіть сплеск автономістських настроїв у деяких регіонах не зумів похитнути територіальної цілісності держави. Щоправда, він показав необхідність більш певної політики центру щодо регіонів, але це вже окрема тема.

Придністров’я – не Крим, і тенденції відособлення від Молдови за останні роки лише посилилися. Не в останню чергу, саме тому багато ініціатив щодо врегулювання придністровського конфлікту залишилися на рівні добрих побажань. Вони виявилися неприйнятними або для Тирасполя, або для Кишинева.

Все було б добре, якби Придністров’я розташовувалося десь далеко, а не поруч з Україною, більше того – поруч з Україною, більше того – поруч з Одеською областю. Невизнана держава вже давно зажила слави своєрідної “чорної дірки” СНД, через яку ідуть потоки контрабанди.

Черговий шанс розв’язати придністровський “гордіїв вузол” з’явився нещодавно, коли Президент України Віктор Ющенко оголосив на Кишинівському саміті ГУАМ нові ініціативи щодо врегулювання конфлікту. Варто нагадати, що Україна разом з Росією та ОБСЄ є гарантами переговорного процесу. Суть пропозицій багато в чому нагадувала попередні документи, зокрема, так званий “Меморандум Козака”, названий так на честь спеціального представника Президента Росії.

Втім, у плані Ющенка були і суттєві відмінності. По-перше, у ньому практично не говорилося про те, що Молдова трансформується у федерацію, по-друге, відчутний наголос було зроблено на демократизації Придністров’я, зокрема, на проведення найближчим часом чесних і прозорих виборів, по-третє, у ньому практично не згадувалося про необхідність демілітаризації регіону, де перебуває контингент російських військ – рештки колись могутньої 14-ї армії.

Саме остання обставина викликала заперечення з боку молдовських парламентарів (нагадаємо, що Молдова є парламентською республікою), які схвалили “план Ющенка” з відповідними застереженнями.

В цілому ініціативи українського Президента були позитивно сприйняті міжнародним співтовариством, зокрема, Євросоюзом. Росія висловила низку зауважень.

Заморожений переговорний процес нібито зрушив з мертвої точки. Проте вже тоді багато спостерігачів висловили сумніви у можливості реалізації плану. І причина їх в неконструктивній позиції обох сторін – учасників переговорів. Вже дуже різними є їхні інтереси. Кишинів прагне до відновлення контролю над Лівобережжям, де зосереджено серйозний промисловий потенціал, Тирасполь же – звести цей контроль до нуля, наполягаючи на тому, що ПМР повинна брати участь у переговорах як рівна сторона, а у майбутній єдиній державі мати права рівного суб’єкта.

Формальна правота – на боці Молдови. Саме виходячи з цієї формальної правоти молдовський парламент 22 липня ухвалює Закон “Про основні положення особливого статусу населених пунктів лівобережжя Дністра (Придністров’я), у якому застерігається особливий статус регіону. Законопроект цілком прийнятний, проте те, що він був ухвалений без участі придністровських представників, стало формальним приводом для ПМР не визнавати цей документ. Більше того, заговорили про те, що ухвалення цього закону, по суті, іде в розріз з “планом Ющенка”.

Можливо, що ситуація не така критична. Заявлено, що 27-28 вересня в Одесі повинна відбутися чергова зустріч учасників переговорів у розширеному складі. Очевидно, що на ній стане зрозуміло, з чим ми маємо справу, з черговим тупиком чи все ж таки незначною перешкодою.

Якщо ж говорити про перспективу, то тут необхідно відзначити, що надії на швидку демократизацію Придністров’я навряд чи виправдаються. Специфіка ментальності місцевого населення і міра розвитку громадянського суспільства такі, що навряд чи можна розраховувати на те, що за підсумками виборів на лівобережжі Дністра з’явиться більш схильний до конструктивного діалогу режим.

Демократизація Придністров’я, швидше за все, проблема не одного місяця і навіть не одного року. І тут надзвичайно важливим є активізація діалогу між інститутами громадянського суспільства, що формується. Саме це положення було закріплено у документі, що одержав назву “Одеська громадянська ініціатива”. Документ став підсумком міжнародної науково-практичної конференції, організованої міжнародним фондом “Батьківщина”, Асоціацією підтримки громадянських ініціатив “Ковчег” і кількома іншими організаціями в Одесі 6-7 вересня.

Сама по собі конференція була досить цікавою та насиченою. Автору цих рядків доводилося брати участь не в одному заході такого роду. І варто відзначити, що практично на всі з них придністровська сторона приїздить підготовленою, згуртованою командою. Їх мета очевидна – по можливості максимально представити точку зору Тирасполя як на події початку 90-х років, так і на сьогоднішні процеси.

Причому аргументи їхні практично однакові, незалежно від часу: Придністров’я з’явилося у відповідь на молдавський націоналізм і погрозу приєднання до Румунії, Придністров’я – унікальний феномен, де у мирі і злагоді живуть представники багатьох національностей, існування Придністров’я має прецеденти в історії (тут і турецька Республіка Кіпр, і Тайвань тощо), отже, Придністров’я має право якщо не на незалежність, то на рівносуб’єктивність у майбутній федерації. Іноді, враховуючи наявність проблем у відносинах України і Румунії, а також історичну пам’ять одеситів (в роки війни Одеська область була під румунською окупацією), використовується аргумент, що Придністров’я – це мало не форпост у боротьбі з румунською експансією.

На жаль, молдовська сторона не може похвалитися такими сильними ідеологічними аргументами. До того ж, опоненти нинішньої правлячої Комуністичної партії основний наголос роблять на її критиці, а цим значно підривають позиції Молдови.

Але, однак, конференція підтвердила – діалог на рівні експертів, представників неурядових організацій необхідний. Він дозволяє не лише ознайомитися з основними установками тих, хто впливає на думку правителів та суспільства.

Не берусь бути надмірним оптимістом, але цілком імовірно, що настане час, коли так звана дипломатія другого плану у відносинах між двома берегами Дністра справить вплив на дипломатію “першого” плану.

Розрубати придністровський гордіїв вузол, де переплелися політичні та економічні інтереси еліт, інтереси народів, інтереси різних держав і навіть міжнародного злочинного угруповання вже не можна, його потрібно лише розв’язувати виток за витком.