13 вересня в приміщенні Обласної організації Національної спілки журналістів України відбулася прес-конференція, в якій взяли участь голова обласної організації Соціально-екологічної партії «Союз. Чорнобиль. Україна» Валерій Крицький; голова обласної організації Всеукраїнської громадської організації «Союз Чорнобиль України» Петро Федосєєв; мер міста Теплодара Леонід Печерський, представники громадських організацій, екологи, медики, правозахисники. Всіх їх зібрали на цю зустріч роковини Чорнобильської трагедії, що сталася 26 квітня 1986 року. Своїми роздумами з приводу трагедії Чорнобиля і... чорнобильців ділиться сьогодні наш спеціальний кореспондент.
Чорнобиль... Він спалахнув над світом, як біблійна Звізда Полин, як жорстоке попередження сьогоденному людству про ту вселенську відповідальність, яку воно бере на себе перед багатьма поколіннями нащадків, перед планетою і Всесвітом, перед величчю і всепрощенням Космічного Розуму.
Хтось із тих людей, яких ми зараз називаємо “чорнобильцями” та “ліквідаторами”, піддавав себе смертельному ризикові усвідомлено, знаючи, що йому, як і його побратимам, самою долею судилося першими прийняти на себе вогненне і радіаційне полум’я цього розбурханого пекла; хтось прибув сюди за повісткою військкомату і покликом країни й навіть не усвідомлював, що таке радіація, смертельна доза, батьківська чорнобильська спадковість, котра чорними мітками позначатиметься на здоров’ї, фізичному та душевному стані і навіть на генетиці дітей і внуків його; а хтось просто складав у валізочку медичні інструменти, брався за солдатський речовичок чи сідав за кермо свого важковаговика і їхав у чорнобильське відрядження, бо наказали, сказали, попросили; бо сам так вирішив, тому що так треба... Бо хто ж, як не він? Комусь же треба бути зараз там, комусь же треба разом із отими першими очдайдухами-пожежниками, прикрити собою рідний дім, Україну, братні народи, світ.
Щоразу, коли я дивлюся на похмуре створіння Саркофагу, я відмовляюся вірити, що споруджено його з металу й бетону, тому що твердо знаю, що возведено його з тіл і душ ліквідаторів, з тіла й душі нашого багатостраждального народу.
Коли я слухав сповнені співчуття, трагізму і розчарування сповіді провідних активістів правозахисного, громадського та медико-екологічного руху чорнобильців області: ліквідатора Сергія Тарабанчука; заступника голови обласного товариства вдів чорнобильців-ліквідаторів Наталії Архангельської; керівників партійних, громадських, і навіть дитячого, осередків чорнобильських активістів та жертв чорнобильської катастрофи, то вражався вже не вбивчій – у найприземленішому розумінні цього слова – статистиці, а тій бездушній байдужості, з якою наша держава, уряд, міжнародні організації ставляться до долі, до страждань, до фізичного й душевного болю тих, хто без будь-якого перебільшення заступив собою Європу і людство; хто пожертвував своїм життям, здоров’ям, майбутнім, десь у глибині душі сподіваючись, що врешт-решт він живе серед людей, а отже, всі, хто може і кому належить опікуватися цим, зважать на його внесок, врятують, допоможуть, підтримають, якщо вже не його самого, то хоча б його родину, його дітей.
Скільки всього території забруднено внаслідок Чорнобильської аварії, в яких краях та на яких землях проливалися й досі проливаються полиново-чорнобильські дощі – цього вже ніхто й ніколи, мабуть, не з’ясує. Але офіційно відомо, що сильному радіаційному забрудненню піддалося понад 248 тисяч квадратних кілометрів; що лише в Україні медично засвідчено наявність 2646106 осіб (тут, у цій пекучій статистиці, “понад” і “близько” не підходять, тут слід бути максимально точним, пам’ятаючи, що за кожною циферкою – змучені людські тіла і душі!).
Із тих 11 тисяч 681 чорнобильців, які проживають на Одещині на день появи цієї статті, 2650 осіб уже стали інвалідами, і серед них 31 дитина ліквідаторів, а вже серед цих людей стає все більше тих, кому, аби врятувати життя, доводиться робити складні операції, і навіть апмутовувати частини тіла. Зараз в області нараховується 7250 осіб, які безпосередньо брали участь в ліквідації аварії на ЧАЕС, і це при тому, що лише за останні роки вони втратили зі своїх лав 120 дорослих і п’ятеро нащадків.
Наша з вами спільна трагедія полягає в тому, що, поки чорнобильці-ліквідатори споруджували саркофаг порятунку, якби поховати під ним найбільшу радіаційно-вогненну загрозу людству, ми з вами, геть усі, від Президентів та глав уряду до найостаннішого чиновника, журналіста і просто обивателя, возводили над самими ліквідаторами такий самий саркофаг тільки байдужості, недбалості, чиновницького чванства, липово-задокументованих спекуляцій і просто зневажливого замовчування; а ще – той саркофаг, під яким ховаємо свій сором, свою ганьбу, під яким врешті-решт намагаємося поховати і ліквідаторів, і їхні болі та страждання, і саму пам’ять про тих, кого мали б пам’ятати і вшановувати вічно, доки й світу нашого.
Хтось може обуритися і сказати: “Ну, не всі ж такі бездушні!..” Не всі, звичайно, даруйте. Але ж цього замало. Народ ми – чи не народ? Країна ми – чи не країна?
Якщо сьогодні пересічний ліквідатор-чорнобилець, той, справжній, офіційно та самим життям визнаний чорнобилець, отримує пенсію в 312 гривень, тобто по мінімуму, рівно стільки, скільки отримує той, хто й пальцем у житті своєму не ворухнув задля загального добра, або більшу частину життя крав та відсиджував по виправних колоніях, – то це нормально? Це по-громадянськи, по-державницькому, по-людськи?
А спитав хтось ліквідатора, діагнози якого на двох сторінках аркуша не вміщуються, скільки тисяч гривень йому потрібно на рік, аби хоч якось підтримувати своє здоров’я?
А що наша держава розщедрилася на 3 (три) гривні 30 копійок(!) на місяць у вигляді компенсацій дітям чорнобильців, задля їхнього лікування – це що, не одверте знущання? Нехай би вже краще ті чиновники і ті “слуги народу” парламентарі, які ухвалювали таке “щедротне” рішення, залишили собі оті 3 гривні на валер’янку, тоді принаймні всі ми розуміли б, що цим дітям, здебільшого дуже хворим, як і батькам їхнім, не плюють у душу.
А міг хтось спокійно вислуховувати розповідь активістки правозахисного руху області Людмили Кольчевої, коли вона розповідала, як дітей-інвалідів, тепер уже дітей-чорнобильців, під різними приводами викидають на вулицю зі спеціалізованої школи-інтернату, і правозахисники, громадськість змушені повставати проти цього чиновницького свавілля.
Старші люди пригадують, що місто Теплодар під Одесою створювалося під майбутню атомну електростанцію, якій не судилося з’явитися тут тільки тому, що через чорнобильський шок владі вже було не до розбудови такого ж пекла посеред найелітнішої курортної зони. Але фахівців туди посилали, та вони й самі прибували туди. І тепер маємо таку ситуацію, коли десять відсотків усіх чорнобильців області сконцентрувалися саме в Теплодарі.
Міська влада, мер міста Леонід Печерський, звичайно, роблять, що можуть. От тільки чи багато вони можуть, коли за останні майже чотири роки держава не виділила коштів ні на жодну квартиру для чорнобильців, хоча вони є першочерговиками.
А те, що сьогодні чорнобилець отримує 26 гривень на рік на ліки, у вигляді компенсаційної доплати, тобто держава розщедрюється аж по дві гривні на місяць – це може вкластися у свідомість нормально мислячої людини, отого трудівника-громадянина? І з яким серцем цей чорнобилець повинен щодня дивитися, як жирує і казиться від неробства купка “нових українців”, яким і отого, мільйонно-мільярдного, у народу награбованого – все здається мало й мало, і які й далі – клан на клан – б’ються за переділ і поділ всього, що ще не прибрано ними до рук, витворюючи черговий чорнобиль – тільки вже з ураженням совісті, честі, елементарної порядності. А тим часом чорнобильці з шапкою по колу по гривні збирають серед тих, хто й сам ладен іти з шапкою по колу, аби зібрати на хоч якесь лікування для тих, хто страждає на хворобу крові, на ракові захворювання, на тяжкі форми діабету; хто приречений на інвалідські візки і тривалі, тяжкі і дуже дорогі лікувальні процедури.
Зараз уже 120 жінок області об’єдналися в товариство вдів-чорнобильців. Усі вони втратили чоловіків-ліквідаторів, а більшість із них опікуються хворими дітьми тих-таки ліквідаторів. Так от, ще до минулого року держава від щедрот своїх доплачувала їм по 26 гривень на місяць за комунальні послуги. А цього року наше чиновництво схопилося: кому й за що платити?! Ми ж так державу розоримо! І цього року вже не платять ні копійки. А сам той факт, що у нас з’явилося товариство вдів чорнобильських ліквідаторів, і з’явилося саме для того, щоб хоч якось захищати свої права та бодай чимось допомагати одна одній – хіба він не повинен стривожувати все наше суспільство?
Нехай у мене кинуть каменем ті, хто зі мною не згоден, але мені здається, що по-нелюдськи ставлячись до тих, хто врятував нас усіх, нашу країну, нашу землю від руйнівного радіаційного смерчу Чорнобиля, забуваючи про свій громадянський обов’язок перед тими, хто життям своїм жертвував, аби чорнобильський молох ніколи більше не вирвався з-під пригашених реакторів, ми, самі того не помічаючи, ні серцем ні розумом не усвідомлюючи, породжуємо нові ядерні реактори, нові чорнобилі – тільки вже соціально-економічні, гуманістичні, політичні. І не нам, людям, які не один раз жорстоко обпеклися, марнославно сподіватися, що ці, розпалювані нами, громадсько-політичні реактори не візьмуть та одного похмурого ранку не вибухнуть.
Мабуть, немає в Україні людини, яка б не була обурена висновками експертної комісії ООН, доповіддю спеціальної комісії МАГАТЕ, що озвучена 6 вересня цього року, і в якій ідею припинення, чи принаймні різкого зниження, міжнародної допомоги українським чорнобильцям, підводять під фальшиву тезу з приводу того, що в Україні занадто вже завищено кількість постраждалих від Чорнобильської катастрофи.
Причому найжахливіше і найганебніше в цій ситуації – що до таких висновків міжнародні експерти прийшли не без підказки та не без допомоги (як у цьому переконані в лавах чорнобильців) декого з тих наших парламентарів, урядовців та високих чиновників, які, навпаки, мали б здіймати руки хоч до неба, а хоч до ООН, і просити, вимагати, переконувати... Ви ж обіцяли, що чорнобильська трагедія стане нашою спільною проблемою, що міжнародне співтовариство не залишить Україну, страдницький народ її, наодинці з цим вселенським лихом. І де тепер ті, хто обіцяв, і де їхні обіцянки? Де належна техніка та фінансова допомога у справі остаточної ліквідації джерела небезпеки; де медична та фінансова підтримка постраждалим? Спохопилися, бач, за кордоном: занадто перестаралися, передали, переплатили!.. Забули, що не постраждалим ліквідаторам маєте платити, а своє благополуччя оплачувати.
А тим міжнародним експертам і тим нашим вітчизняним чиновникам, одвертим негідникам, які з допомогою міжнародних комісій намагаються “закрити” в Україні тему Чорнобиля й чорнобильців, слід нагадати, що жалюгідні “соціальні чорнобильські програми”, якими калейдоскопічно змінювані українські уряди облагоденствували чорнобильців, навіть вони, до ганебного мізерні, виконуються лише на... 18 відсотків! Що з 1996 року пенсії інвалідам-чорнобильцям не підвищувалися і не індексувалися, і зараз вони навіть нижчі, ніж мінімальні по країні. Про платню для нардепів не забувають: вчасно підвищують, індексують; про медико-соціальне забезпечення високопосадовців, як про себе рідних, дбають, хоча чиновництво й саме про себе не забуває. А тут, бач, звідкись взялися чорнобильці!.. Ще й вони чогось вимагають!
На цьому чорнобильському зібранні я спеціально цікавився – на одвертість, як на сповіді, – чи є серед нинішніх чорнобильців “липові”, ті, що отримали посвідчення незаслужено? І керівники чорнобильського руху в області чесно визнали: трапляються! Їх небагато, але є. Чорнобильці самі вишукують і викривають таких людців; ну, нічого не вдієш: у кожній святій справі обов’язково знайдуться навіть такі, що здатні красти у чорнобильських вдів та сиріт. І, до речі, чимало цих людей з’явилося тільки тому, що на появі липових ліквідаторів нагрівають руки чиновники, які просто продають ці довідки, підробляють документи.
Але, повторюю, кількість цих людей незначна. Чорнобильський рух від них очиститься, покладаючись при цьому і на правоохоронні органи. Щось ми не чули, щоб хоч один липовий негідник від Чорнобиля сів на лаву підсудних, а час би вже. Але постає й інша реалія: річ у тім, що отим, найпершим, чорнобильцям ніхто ніяких довідок не видавав. Та й про які довідки могло йтися, коли – пригадайте, хто може, – радянський уряд взагалі прагнув приховати від народу і світу розміри, жахи, саму суть цієї катастрофи. А тепер чимало з тих людей роками оббивають пороги – бо життя примушує, – аби довести, що й вони ж таки теж були там... Що й про них же теж не забувайте.
Ні, ніхто нам не давав ні юридичного, ні людського, ні божого права закрити страшну сторінку Чорнобиля, забуваючи про тих, хто за нас усіх постраждав і ще страждатиме.
