Нам, кореспондентам, часто доводиться їздити. Власне, більшу частину свого життя ми проводимо в дорозі. Чого тільки не доводиться бачити, чути. На жаль, не завжди зустрічі бувають приємними. Пригадую, як минулого літа сіла в маршрутку, аби дістатись до дому з чергового відрядження. Один за одним заходили й інші пасажири. Серед всіх якимось особливим зухвальством вирізнявся молодик з пляшкою пива в руках. Щойно зайшовши в марш¬рутку, він почав дуже емоційно і брутально висловлюватись з приводу того, що в салоні жарко. Коли, врешті, він опустився на сидіння позаду мене, то зрозуміла, що молодий чоловік вже напідпитку.
В супроводі його суцільних матюків ми вирушили з Одеси до Саврані. Шлях не близький, то ж всі сподівались, що невгамовний пасажир врешті засне і дасть спокій іншим. Але цього не сталось. І коли ми подолали майже половину дороги, одна жінка досить статечного віку не витримала і гнівно кинула йому: “Та заткни ти пельку. Скільки можна?”
Ці слова подіяли на нього, як бензин на багаття. Він почервонів і вибухнув такою страшенною лайкою. Добірні п’ятиповерхові матюки сипались, як горох із дірявого міха. Здавалося, ще хвилина і він накинеться на цю жінку з кулаками, бо вже навіть встав.
Навколо сиділо чимало зрілих чоловіків, та ніхто, мабуть, знаючи вдачу молодика, не наважувався його зупинити.
І тут непоказного виду жінка, що сиділа поруч зі мною, повернулась і, не підвищуючи голос, спокійно, але досить твердо сказала: “Припиніть, будь ласка!”
В першу мить я навіть зіщулилась, чекаючи від злослівника нової бурі… Але… Сталось непередбачуване. Він змовк на півслові. Тихо опустився на сидіння. І так мовчки проїхав аж до Саврані. А я увесь цей час думала про те, що не завжди на грубість треба відповідати грубістю. Виявляється, навіть затятих нецензурників може зупинити звичайне ввічливе слово.
Слова… Слова… Думаючи про них, пригадала ще один випадок. У районному Будинку культури проводився конкурс “Міс чарівниця” та “Супер¬джентльмен”.
Саме в той час, коли сходилися, з’їжджалися учасники та глядачі цього своєрідного шоу, я проходила мимо. Спочатку мою увагу привернули юні красуні, які виходили з автобусів. Всі вони були вишукано одягнені, з найфантастичнішими зачісками, веселими посмішками. Дивлячись на них, сама помолоділа душею і захоплено подумала: “Юність! Чудова пора!”
І ось в ейфорії цієї краси я почула брутальну лайку. Доносилася вона з вуст юної, з майстерно підфарбованими губками, красуні. Я мимоволі зупинилась. Вражаючим було те, що дівчина років 13 – 15 без будь-якого сорому розповідала дівчатам і хлопцям як вона “кльово” провела час на дискотеці. Про свої веселі походеньки вели мову й інші її співрозмовники та співрозмовниці. Дивлячись на них, я вже не бачила краси юності, принадності дівочих чар. Нецензурщина, перекручені українсько-російські з вкрапленням англійських слова ніби камінням сипались на перехожих.
Ще не встигла оговтатись від почутого, як, звернувши на стадіон, побачила іншу картину. Діти, явно початкових класів, грали в футбол. Свої дії вони теж супроводжували такими витонченими матюками, що в’яли вуха. Коли ж старий чоловік, який проходив повз цих хлопчаків, спробував їх присоромити, вони послали його в дуже непристойному напрямку.
Думаючи про все це, пригадала слова Фенімора Купера: “Очевидно, ніщо так безпосередньо не свідчить про освіченість людини, як культура мови. Гарна, чітка вимова робить дівчині не меншу послугу, ніж її краса, і навпаки, – ніщо так не шкодить дівочій чарівності, як не відповідність між вродою, з одного боку, і неприємними інтонаціями голосу та вживанням вульгарних слів – з другого”.
Дуже хочеться, щоб і дорослі, і наша юнь замислилася над цими словами. Перш ніж сказати слово “приміряйте” його до себе, чи пасуватиме воно до вашого обличчя, віку, вроди. Задумайтесь, чи личитиме воно вам.
