Від цього дня неприємностей очі¬кував багато хто. Але те, що сталося...
На світанку з вікна висотного будинку гуртожитку, розташованого в елітному районі Одеси, вилетів пакунок. Випадкові перехожі чортихнулися: “Що, у цих студентів корзини для сміття немає? І обімліли. З мішка із сміттям, що летів до землі, вивалилося щось схоже на велику ляльку і вдарилося об землю. Різко загальмувала маршрутка, завмерли бабусі, які вигулювали собачок, злякано скрикнули дикторки сусідньої радіостанції, які вискочили до магазина по хліб. На землі лежав новонароджений хлопчик, ніжки якого ледь прикривало шмаття сміттєвого мішка.
Шевченківське відділення міліції від гуртожитку за п’ять хвилин ходу. Тому опергрупа прибула після дзвінка на “02” когось із приголомшених перехожих буквально через кілька хвилин.
– Біля гуртожитку лежав труп немовляти, орієнтовно семимісячного, – розповідає прибулий на місце пригоди старший лейтенант міліції, заступник начальника Шевченківського відділення міліції Сергій Тимусяк.
– Дитина загинула через черепно-мозкову травму, її голова практично розлетілася на окремі фрагменти. Ми оточили місце пригоди, викликали судмедексперта, щоб установити можливу висоту падіння, звузивши коло підозрюваних.
Міліція виконувала свою роботу, перехожі сахалися від обгородженого стрічками місця пригоди, а чутка про страшну пригоду вже гуляла по місту. Інформація, що прозвучала в ефірі однієї з радіостанцій, обростала жахливими подробицями: говорилося і про те, що немовля впало просто під колеса маршрутки, яка їхала вулицею, що смерть ця – не випадкова і є якимось ритуальним жертвоприношенням у день затемнення. Проте все виявилося значно простішим і страшнішим. Хоча без елементу містики тут не обійшлося.
...Визначивши, що нещасне немовля було викинуте з одного з верхніх поверхів, працівники міліції методично оглядали кімнату за кімнатою гуртожитку, починаючи з самого верху. У кімнаті з “нехорошим” номером 1313, де за столом сиділа одна із її мешканок студенток, на підлозі біля відкритого вікна виднілися крапельки крові. Та й дівчина виглядала дуже погано і явно у шоковому стані.
Студентка вузу Євгенія (ім’я змінено) ні від свого материнства (що страшно і парадоксально звучить у цій ситуації) ні від того, що викинула немовля з вікна, не відмовлялася.
– Вона пояснила, що завагітніла від хлопця, з яким зустрічалася, – розповідає Сергій Тимусяк. – А він поставив її перед вибором: або аборт, або він її кидає. Батькам теж нічого не говорила, приховувала вагітність. Пологи розпочалися близько четвертої години ранку... Народжувала в туалеті...
– Позбувшись дитини, постаралася змити кров з підлоги, наскільки можливо, навести лад у кімнаті. Чи вдалося це? Не дуже. На підлозі в туалеті була калюжа крові, у кімнаті криваві краплі помічали шлях цієї, з дозволу сказати, матусі до вікна, звідки вона і викинула свого сина. Та й сама вона виглядала дуже погано – втратила багато крові. Після завершення пологів часу минуло не так вже й багато: немовляти вона позбулася зразу ж, перехожі зателефонували до міліції дуже швидко, ми теж примчали на місце пригоди через кілька хвилин і розшукали її хвилин за 20 – 25. Проте Євгенія була у такому стані, що ми боялися, що і вона може вмерти. Тому на “швидкій допомозі” відвезли її до пологового будинку, вона там зараз перебуває під вартою.
Чи була новонароджена дитина жива? Це питання хвилювало багатьох, тим більше, що Євгенія стверджувала: маля не кричало. Однак експертиза показала: новонароджене немовля чоловічої статі на світ з’явилося живим, причиною смерті стала черепно-мозкова травма.
– Ми вийшли перекурити і з вікна побачили, що на землі валяється щось схоже на ляльку, – розповідають працівники однієї з організацій, розташованих у будинку. Потім розгледіли калюжу крові і вискочили на вулицю. Шок – це слабо сказано про нашу реакцію, коли вибігши з будинку побачили, що на землі у рваному пакунку лежить мертве немовля. Зразу ж зрозуміли, що новонароджений, бо були видні пуповина, частина плаценти. Ми курили, дівчата – наші працівниці плакали і потім весь день не могли заспокоїтися. Невже не можна було віддати малюка до будинку дитини? Та будь-кому з нас сунула б у руки немовля, ми б додому віднесли, до лікарні чи міліції. Навіщо вбивати? Невже вона не розуміла, що її знайдуть і засудять і люди, і Бог?
– Про Бога, – розповідає співробітниця міліції, яка розмовляла з Євгенією і супроводжувала її до пологового будинку, не згадувалося. Єдина тема, яку постійно обговорювалося: головне, щоб не дізналися батьки. Батьки у 19-річної студентки, яка приїхала навчатися до Одеси з області – люди досить молоді: матері немає ще й сорока років. Можливо, вона б зрозуміла дитину? Та й подружки-однокурсниці могли б дати хорошу пораду, викладачі теж би не відмовилися допомогти дівчині, яка втрапила у скрутне становище. Проте одвічне побоювання “Що люди скажуть?” вбивало саму думку про можливість звернутися до когось по допомогу. Приховувати вагітність допомагала комплекція: Євгенія – дівчина крупна, ширококоста, зима і весна цього року холодні, тривалі, тому теплі вільні речі нікого не дивували. Та й джинси давали змогу до певного часу затягувати живіт, що збільшувався. Але наближалася сесія, канікули, зустріч з рідними. Все це лякало. І невідворотно ви¬сіла над головою фраза батька її ще ненародженої дитини: “Народиш – не зустрічатимусь з тобою, не кохатиму тебе”.
Вона обрала те, що здалося їй коханням, гарантувало миттєве звільнення від всіх виниклих проблем, зважившись на вбивство свого такого безпомічного новонародженого сина...
– Євгенія зустріла нас у кімнаті, сидячи за столом, у светрі і джинсах, – розповідають працівники міліції. – Спілкувалася абсолютно нормально, єдине, що її цікавило – щоб не дізналися батьки. Більше нічого.
Уявити собі таємні пологи у густонаселеному гуртожитку, де в одній кімнаті ще три ліжка, дуже нелегко. Проте Євгенії вдалося народити тихо: о 4 ранку вона вислизнула в туалет і, не зважаючи на сильний біль під час переймів, не кричала, а лише тихо стогнала. За її словами, новонароджене немовля теж поводило себе спокійно. Спочатку вона хотіла його викинути до ящика для сміття на кухні, але той був заповнений, тому засунуте до пакунка з використаним туалетним папером маленьке тільце с поспіхом було викинуте з вікна – прямо на межу тротуару і проїжджої частини. Втім, це Євгенію не цікавило: потрібно було якнай¬швидше замити кров на підлозі і знищити всі сліди.
Чи думала вона про щось у цю хвилину? Чи дивилася на тільце сина, що летіло з 13 поверху, чи відчувала за нього біль?
“Вона взагалі ні про що не думала! – з серцем відповіла на моє запитання співробітниця відділення міліції, яка відвозила Євгенію на “швидкій допомозі” до лікарні. – Зрозумійте, її нічого не цікавило, крім того, щоб ніхто ні про що не дізнався! Вона до лікарів не ходила, не була під наглядом, приховувала все. А про те, що люди жахнуться, дізнавшись і побачивши те, що сталося, вона не думала і не хотіла думати”.
Розповідаючи про скоєне, вона не приховує, як готувалася до пологів, продумуючи варіанти, і зовсім спокійно розповідає всі подробиці. Єдине, що її дуже хвилювало – інформація про те, що мають приїхати батьки – це викликало стрес та істерику. Зрозуміло, що дівчинка скромна, замкнута, не гуляща – але не можна ж так боятися найближчих людей. Можливо, вони б її і не лаяли, а онука виховували б з радістю...
Проходячи мимо ретельно присипаного піском місця трагедії, я побачила двох досить старих жінок. Вони хрестилися і шепотіли молитви. “Підемо до храму поставимо свічечки за упокій убієнного немовляти, – сказала одна з них. – Як йому, бідненькому, мабуть, страшно було летіти з тринадцятого поверху, коли рідна мама його викинула. Я бачила, як слідчі з міліції, прокуратури і експерти тут працювали. Мабуть, вони багато в житті бачили, а помітно було, як душа на клапті у людей рветься. Це у чужих людей! Я сама всю ніч не спала, валідол пила. Кажуть, затемнення винне. Але при чому тут сонце, якщо у цієї звірюги серця немає і затьмарення в душі?”
