На Одещині розпочалися традиційні Всеукраїнські дні Степана Олійника, які вже давно сприймаються, як свято гумору, свято українського сатиричного фольклору. І цілком природно, що в рамках цих днів, які відбуваються з ініціативи та під патронатом Національної спілки письменників України, Благодійного Фонду ім. С. Олійника та Одеської облдержадміністрації, заплановано заходи по вшануванню пам’яті і мистецького таланту класика українського гумору як у самій Одесі, зокрема в Південноукраїнському педагогічному університеті, в попередникові якого – Педагогічному інституті – навчався свого часу славетний гуморист, так і в селі Левадівці Миколаївського району, де діє музей митця, та в рідних Пасицелах, що на Балтщині. Вже було названо і лауреатів премії ім. С. Олійника 2006 року, і переможців конкурсу самодіяльних літераторів-гумористів та конкурсу читців. Одне слово, в наш край знову прийшло справжнє літературно-мистецьке свято, в якому беруть участь письменники-гумористи, професійні та самодіяльні актори з усієї України.
Сьогодні роздумами про творчість видатного гумориста ділиться з нашими читачами багаторічний організатор та учасник Олійниківських днів, упорядник першої в незалежній Україні книжки творів митця “Степан Олійник. Вибрані твори” та автор літературознавчої монографії про життя і творчість видатного гумориста «Степан Олійник: поет на тлі епохи», академік, лауреат премії ім. С. Олійника 2005 року Богдан Сушинський.
...А й справді, кожен митець фізично, творчо, філософсько-інформаційно та світоглядно належить своєму часові. І то вже від нього самого, від таланту його, від провидницького дару залежить: зуміє він, творчо опанувавши досвід сучасників і попередників, стати мистецьким виразником свого часу, свого покоління, уособленням дарованої йому долею епохи; чи так і залишиться “одним із багатьох, хто намагався...”. Бо мудро мовила поетеса Ліна Костенко, що не буває епох для поетів, але є “поети для епох”. Тож талановитий поет-сатирик, тонкий гуморист, великий знавець народного побуту і народної психології Степан Олій¬ник є саме тим поетом, без якого навіть важко уявити собі нашу епоху; який, мистецьки творячи її, водночас сам виявляється найяскравішим її творінням.
Як і багато інших початкуючих літераторів, пробу свого поетичного пера Степан Олійник розпочинав разом із пробою пера газетярського. Для одних літераторів журналістика стає основною чи допоміжною професією, “службою”, “шматком хліба”; інші ж, віддаючись літературній справі, відмовляються від газетярських вправ. Ще інші, зазнавши невдачі на літературній ниві, цілковито віддаються періодиці, згадуючи про свої літературні терзання лише як про творче марення юності.
І міркування з цього приводу теж різні. Більшість дослідників вважає, що журналістика, особливо газетярство, заважають становленню літературного таланту, оскільки поступово літератор виробляє газетний стиль, починає писати і навіть мислити штампами, рідко вдаючись до образного письма, до метафоричного відтворення дійсності. З іншого боку, робота в газеті і забезпечує літераторові певний соціальний статус, і вчить тримати перо, добирати й аналізувати матеріал; привчає до повсякденної творчої праці, до редагування і саморедагування. Тож, на мій погляд, на першому етапі становлення журналістська школа просто необхідна кожному письменникові, особливо прозаїку та публіцистові. І це через неї приходили в літературу Джек Лондон, Ернест Хемінгуей, Марк Твен і безліч інших, зокрема й українських митців слова.
Що ж стосується С. Олійника, то він починає своє входження в літературу з дописів до обласної газети “Червоний степ”. Уже навчаючись в педінституті, він співпрацює з редакцією цієї ж газети як позаштатний кореспондент, а після закінчення педіну працює спочатку в одеській обласній газеті, далі – в газеті “Сталинградская правда” (в роки війни) та на Українському радіо, в газеті “Колгоспник України”; він публікується в гумористичних журналах і в газеті “Правда”. Видаючи книжку за книжкою, Степан Олійник залишався журналістом у вищому розумінні цього слова.
Редакційні відрядження, листи читачів, спілкування з сотнями людей, які зверталися до нього як журналіста, сатирика та депутата Верховної Ради СРСР, давали йому неоціненний матеріал для роздумів, для сатиричної аналітики; поповнювали його творчий арсенал характерами, соціальними типами, мовним різнобарв’ям, істинно народною мудрістю і набутками фольклору.
Про мову слід сказати осібно. Мова Степана Олійника... Соковита, образна, самим народом виколисана і виколосена, вона увійшла в його твори разом із мовою батьків, мовою Левадівки і навколишніх левад, із мовою тихоплинного Тилігула, береги якого й досі відлунюють лет козацьких лав і аллаховий рев захмелілої від степової крові і попелищ орди.
Поет не просто знав мову свого потенційного читача, але й шанобливо плекав її у собі, поступаючись при цьому навіть літературними канонами – задля права бути почутим, сприйнятим й визнаним за свого, сільського дядька отим селянським гуртом, із криничної глибини якого він джерельно втамовував свою творчу спрагу, і до пройнятого гумором суду якого віддавав свої творіння. Це мова не книжна, не нащипана зі словників; це в Олійника – з молоком матері; гумор, самоіронія – все від землі, від народної мудрості.
До речі, про своє входження в літературу Олійник теж оповів хоча й іронічно, але, водночас, правдиво і повчально:
Степ і степ. Купіль зелена.
Пахне ярина...
То для тебе і для мене –
Рідна сторона.
...Ми там чули в сінокосі
Хори цвіркунів.
Там пройшли за плугом босі,
Ой, немало днів.
Звідтіля ми юнаками
Йшли, мов на маяк,
Розціловані батьками,
Пішки на робфак.
...В хмурі ночі, в теплі ранки
З рідної землі
По камінню Молдаванки
Йшли “в учителі”.
Вперту маючи натуру,
Як оті воли,
Пішки йшли в літературу...
І, либонь, прийшли.
З народного гумору, народних характерів, із самого будення зароджувалися герої Степана Олійника, яких ми потім поціновували в його поетичних гуморесках “Де Іван?!”, “Номенклатурний Мацепура”, “Данило Жук – кандидат наук”, “Саливон Могоричний”, “Пес Барбос...”, “Сам себе перехитрив”.
Значну частину його доробку становлять прозові гумористичні оповідки, такі, як “Гармошка повинна грати”, “Конкетна критика”, “Дамочка в голубому платті” та низка інших, в яких проявляються винятковий лаконізм С. Олійника, його вміння психологічно точно, вивірено розставити мовні та ситуаційні акценти; відтворювати дух та атмосферу людських взаємин і вибудовувати сцени; правдиво, з великою долею достовірності та народного гумору, витворювати діалоги... Одне слово, його прозові твори засвідчують, що Степан Олійник досконало володів майстерністю не лише поета-гумориста, але й прозаїка, істинного оповідача.
Вище і віще покликання будь-якого митця полягає в тому, щоб, силою і мудрістю таланту пізнаючи та досліджуючи свої часи та свою епоху, витворювати їх образ прийнятним для поколінь усіх прийдешніх часів та епох. Так от, Степан Олійник якраз і належить до тих, обраних епохою, митців, котрим святиться репрезентувати український гумор, український національний менталітет століття ХХ – на мистецьких скрижалях усіх інших народів, віків і поколінь.
