Через 70 років прах княгині Є.К. Воронцової спочив у храмі поруч із чоловіком
Перепоховання 10 листопада 2005 року праху генерал-губернатора Новоросійського краю та Бессарабської області, намісника на Кавказі, генерал-фельдмаршала, ясновельможного князя Михайла Семеновича Воронцова (1782-1856) та його дружини ясновельможної княгині Єлизавети Ксаверіївни Воронцової (1792-1880) у відновленому Одеському Спасо-Преображенському соборі викликало велике зацікавлення широкої громадськості та чимало публікацій у місцевій і київській пресі. Репортаж «Повернення» був оперативно опублікований і в «Одеських вістях» (12 листопада ц.р.). Але подія ця не тільки історично знакова.
Під час жалобної ходи від Воронцовського палацу до Соборної площі та врочистостей роздавали гарні пам’ятні картки-буклети з портретами знаменитого подружжя й переліком їхніх заслуг перед Вітчизною. Справи М.С. Воронцова на державній ниві так само широкі, неосяжні, як і географічні простори Новоросії, якою він керував кілька десятиліть. Їх вивчатимуть в одеських школах, і це вже буде реальна та правдива історія замість колишньої, фальшивої.
Отож, у тих пам’ятних картках докладно викладено бойовий шлях князя, етапи його державної діяльності та найбільших заслуг перед Одесою і краєм, а про Є.К. Воронцову сказано тільки, що вона була кавалером найвищого жіночого ордена імперії – Святої Анни (до речі, не великомучениці, як сказано в буклеті). Невже це означає, що Єлизавета Ксаверіївна була лише «домашнім» додатком до свого сановного чоловіка? Аж ніяк. Я не знаю іншої одеситки, про яку було б стільки написано та розказано. Вона того гідна.
СКОРБОТНА ІСТОРІЯ MEMORIA
Як Почесного громадянина Одеси, що був понад 30 років генерал-губернатором краю, князя М.С. Воронцова було спочатку поховано в притворі Спасо-Преображенського собору, а через 24 роки поруч спочила його дружина, яка має від міста те саме почесне звання. Але 1936 року влада ухвалила ліквідувати храм (“опіум для народу!”), хоча він був найдавнішою й найкрасивішою архітектурною пам’яткою Південної Пальміри.
Пушкіністка Наталя Островська, коли ми у видавництві “Маяк” випускали її путівник по музею-квартирі О.С. Пушкіна, розповідала зі слів старожилів, що тоді, 1936 року, довідавшись про майбутнє знесення кафедрального собору, віруючі люди три дні стояли на колінах по периметру площі, молячи Господа про чудо в надії на порятунок храму. Але чуда не сталося. Антихристи пограбували собор, висадили в повітря й зрівняли з землею.
Розкриті та пограбовані були й могили ясновельможних князів. Ще б пак: на княгині мусили бути коштовності, на князі – нагороди (М.С. Воронцов був нагороджений всіма орденами Російської імперії та багатьма орденами європейських держав). Парафіянам вдалося зберегти обидва останки Воронцових і домогтися дозволу на перепоховання. Влада дозволила перенести князівські останки на найвіддаленіший і найзлиденніший Слобід¬ський цвинтар, на знущання виділивши їм ділянки окремо та вдалині від пішо¬хідних алей. Що взяти з Іванів безрідних?
У 50-ті роки минулого століття я, юнак, захоплений “одеськими” віршами О.С. Пуш¬кіна, намагався знайти могили Воронцових. Якийсь цвинтарний юродивий довго водив мене між порослих колючими чагарниками тамариксу занедбаних могил. Знайшли горбок із хрестом з іржавих водопровідних труб і табличкою “Воронцов”. А потім і таку ж могилу великої княгині. Пізніше одесити, що рідню пам’ятають, на чолі з доцентом Одеського університету В. Дмитрієвим, замість земляних горбків поставили на могилах квітники з черепашнику.
1962 року в СРСР вирішили відзначити 150-річчя першої Вітчизняної війни і дали вказівку впорядкувати поховання її героїв. Видатним героєм війни 1812 року був наш граф Михайло Семенович Воронцов. Тоді на його могилу прийшли працівники історико-краєзнавчого музею, і хтось згадав, що 1936 року гранітний надгробок із собору зберегли і скинули десь у закутках Воронцовського палацу. Знайшли і поклали на могилу князя.
А могила Єлизавети Ксаверіївни залишалася в тій же вбогості. Тільки після відкриття Пушкінського музею-квартири його пра¬цівники з допомогою Товариства охорони пам’яток домоглися встановлення 1979 року на її могилі скромного надгробка з хрестом. І згодом, як у нас водилося, з нагоди чергової пам’ятної дати встановили огорожі.
Пам’ятник генерал-губернаторові, великому князю Воронцову був встановлений на Соборній площі 8 листопада 1863 року за проектом мюнхенського скульптора Бруггера. Пам’ятник, величне зображення князя в мантії з фельдмаршальським жезлом у руці, слава Богу, дожив до нашого часу. Щоправда, і його не минули вітри грозових змін. Туристам, я чув, гіди розповідають, що коли висадили собор, хотіли знести й пам’ятник, але техніка в більшовиків була ще малопотужна – скульптуру губернатора не змогли відірвати від п’єдестала. Звичайно, це легенда, але гарна, авжеж?
І 1917 року революційний вітер не зніс пам’ятника – ще живі в пам’яті в одеситів були заслуги Воронцова перед містом і краєм. Тоді тільки збили з п’єдестала напис: “Ясновельможному князю Михайлові Семеновичу Воронцову – вдячні співвітчизники”. А замість неї тодішні культуртрегери приліпили табличку з текстом найзлішої та найнесправедливішої епіграми Пушкіна: “Напів-мілорд, напів-купець...”. Її прибрали під час війни, сором нам і ганьба, – у період окупації. Після війни відновили саме тільки прізвище – “Воронцов”, навіть без ініціалів.
А от із вилитими барельєфами, що зображають етапи діяльності князя, вороги зробити нічого не змогли. “Краон 1814” – це остаточна перемога над Наполеоном. “Варна 1828” – здача фортеці Варна під час російсько-турецької війни. Третій барельєф символізує розвиток торгівлі та сільського господарства нашого краю. А в центрі – сам Воронцов із соратниками. Тепер саме час відновити все, як було до всіляких переворотів і революцій.
ПЕРША ПОДВИЖНИЦЯ МИЛОСЕРДЯ
Біографія графині Єлизавети Ксаве¬ріївни, уродженої Браницької, схожа на біографії багатьох аристократок. Польський графський рід Браницьких по¬ходить із Червоної Русі з початку XVI століття. Батько Єлизавети, великий, гетьман коронний Франциск-Ксаверій піднесений був у графське Римської імперії достоїнство. Він з’явився до Росії в почті короля Станіслава Понятовського, був посланцем варшавського двору при Єлизаветі Петрівні, потім послом у Петербурзі та у Франції. Вірний прихильник Росії, він 1774 року призначений був білоцерківським старостою, і того ж року одружився з улюбленою племінницею ясновельможного князя Потьомкіна-Таврійського Олександрою Енгельгардт.
Графиня Олександра Василівна Браницька, обер-гофмейстерина при дворі Миколи I, замолоду мала славу красуні, була відома своїм незліченним багатством і широкою благодійністю. У словнику Брокгауза-Ефрона можна прочитати, що вона пожертвувала 200000 карбованців на викуп боржників із в'язниць і близько 300000 карбованців для того, щоб проценти з цього капіталу щороку вживалися на підтримку добробуту понад 90 тисяч селян із її 217 маєтків. До речі, саме з доходів від цих маєтків були побудовані будинки й палаци Воронцових у Петербурзі, Одесі, Алупці.
Від матері Єлизавета одержала в спадщину не тільки величезні багатства, але і її невтомну турботу за бідних і стражденних. Вона повела й фінансові справи матері, яка померла 1838 року. Так, 1875 року проценти, що нагромадилися на той час, (600000 карбованців) стали основним капіталом створеного в Білій Церкві, де народилася Єлизавета Ксаверіївна, Сільського банку. І з наростаючих щороку процентів половина була призначена для встановлення в селах Браницьких ощадно-позикових товариств – захід, який реалізуватиметься через кілька десятиліть реформами Столипіна.
Створивши Одеське жіноче благодійне товариство, що пізніше стало Новоро¬сійським, Є.К. Воронцова стала засновницею об’єднання достойних жінок Одеси, подвижниць милосердя, навколо філантропічної ідеї допомоги бідним і стражденним. Вона очолювала це товариство близько 20 років.
25 березня 1835 року в Одесі стараннями графині Воронцової відкрито перший у місті приватний дитячий притулок, що став пізніше Будинком опікування бідних.
Після руйнівної Кримської війни з ініціативи Єлизавети Ксаверіївни створено Ко¬мітет піклування про бідних, який уже взимку 1856-57 років пригрів 1200 християн і 260 єврейських родин.
“Живим пам’ятником” громадських заслуг Є.К. Воронцової одесити декількох поколінь вважали Михайло-Семенів¬ський сирітський будинок, споруджений на спомин про її незабутнього чоловіка. У 1873 році там відкрили церкву в ім’я Архістратига Михаїла. З ім’ям Воронцової пов’язана й діяльність Стурдзівської богадільні сестер-жалібниць, названої за ім’ям її засновника відомого письменника і філософа О. Стурдзи.
Саме за невтомну благодійну ді¬яльність Є.К. Воронцову нагородили орденом Святої Анни.
Дуже хочеться для порівняння з нинішнім нашим невлаштованим і безпросвітним життям, а також за науку новим мільйонерам і бізнесменам (і їхнім дружинам) показати, якою істинно християнською традицією стали в старій Одесі благодійність і милосердя. Зазирнімо до Адреса-календаря Одеського градоначальства столітньої давнини.
Успішно діє Одеське Новоросійське жіноче благодійне товариство, створене Єлизаветою Ксаверіївною. Комітет, про який я згадував вище, тепер іменується Товариством для допомоги бідним м. Одеси, що перебуває під Найяснішим заступництвом Государині імператриці Марії Федорівни. Працюють і Михайло-Семенівський сирітський будинок, і Стурдзівська громада сестер-жа¬лібниць, і інші заклади.
Навіть просто перелічити їх досить важко. На той час коштом міської скарбниці існували дитячі притулки – ім. Государині імператриці Марії Федорівни, Олександрійський і Маріїнський. Ще більше дитячих і сирітських притулків існують благодійним коштом – Благовіщенський, виправний (поруч із тюремним замком), притулок Одеського товариства опікування дітей і породіль, притулок “Усіх скорбящих Радість” для самотніх породіль, Єврейський сирітський будинок, питомник для слов’янських дівиць, а також чотири денні дитячі притулки.
У місті діяли всілякі благодійні товарис¬тва – Чорноморське, Грецьке, Французьке, Німецьке та інші. Здається, людина, що позбулася роботи, житла, засобів до існування, могла тоді у старій Одесі відразу знайти допомогу. У довіднику значиться безліч відділень Одеської міської богадільні, де кожному давали дах, стіл і спокій. І чимала кількість комітетів і товариств допомоги – учням народних училищ і торговельного море¬плавання, незаможним студентам (з їдальнями), педагогам, немічним трудівникам друкарень, навіть літераторам і вченим із притулком ім. О.С. Пу¬шкіна. Багато єврейських товариств – допомоги вчителям-євреям, музикантам, офі¬ціантам, що служать по письмовій ча¬стині, злиденним торговельним агентам і продавцям.
Серед членів правлінь благодійних товариств і комітетів зустрічаєш імена княгині Гагаріної, графинь Шувалової, Мусіної-Пуш¬кіної, Толстої, Фальц-фейн, баронеси Фон-сталь, дружин Одеського градоначальника і міського голови, бага¬тьох багатих людей Одеси – Маразлі, Раллі, Ашкеназі, Бродського, Петрококіно, Анатра... Це традиція, за¬кладена Є.К. Воронцовою.
«ЧТО БУДЕТ ГОВОРИТЬ КНЯГИНЯ МАРЬЯ АЛЕКСЕВНА?»
Ці слова Фамусова, якими закінчується п’єса О.С. Грибоєдова “Горе з розуму”, найкраще характеризують світське товариство XIX століття в Росії. Початок століття – епоха епістолярного жанру: всі писали листи, у яких для нас зберігся той час, події, портрети, плітки. Листи відправлялися по поштових трактах два рази на тиждень, тоді ж одержували. Писали французькою. Всі листи перлюструвалися (навіть кореспонденція імператора!), тож Двір був у курсі всього, чим живуть піддані. Плітки обплутували світське товариство.
В розлогому фоліанті “Одеса. 1794 – 1894” (до сторіччя міста) міське життя Південної Пальміри епохи Воронцова порівнюється з “аж ніяк не привабливим життям” в обох столицях, Києві, Варшаві, Харкові, коли “в усій державі жилося геть не світло та радісно”. Читаємо про Одесу: “Зовсім інакше було в Одесі за графа Воронцова. Веселе й дешеве місто було водночас і найспо¬кійнішим дли життя; тут росіянинові можна було почуватися ніби в Західній Європі, не полишаючи меж своєї бать¬ківщини, і не тому тільки, що в Одесі він міг знайти багато іноземців; жилося невимушено, звичаї були значно вільніші, ніж будь-де в Росії, у громаді відчувалася якась культурна рівність, одесити складали неначе особливе братерство”.
Така громадська атмосфера встановилася майже відразу по приїзді графа М.С. Воронцова з дружиною до Одеси. Блискучі прийоми, розкішні бали, святкові карнавали, феєрверки, морські купання стають традицією у вищому світі. Генерал-губернатор щодня дає безкоштовні звані обіди для службовців своєї канцелярії. На вечірніх прийомах гості діляться надвоє – навколо графа Михайла Семеновича збираються ділові люди, дипломати, тут говорять про державні справи, торговельні ставки і грають у більярд. У салоні графині Єлизавети Ксаверіївни спілкується блискуча молодь – тут панують мистецтво, поезія, розмови про прочитані книжки та театральні прем’єри.
У графа Воронцова, високоосвіченої людини свого часу, була багатюща бібліотека, початок якій він поклав іще в Англії. Вольності порто-франко давали можливість вільно ввозити з-за кордону нові книжки та свіжі газети. Що читали тоді? Російської прози, крім Карамзіна, не було. Говорили, писали, читали, навіть думали французькою мовою.
У Європі з легкої руки британців у моду ввійшли “романи жахів”, а в Одесі вже продавали французькі переклади новинок: “Франкенштейн” Мері Шеллі, “Вампір” доктора По¬лідорі, написаний зі слів Байрона, “Мельмот-блукалець” Матьюрина. Цілком імовірно, що ці книги читала і графиня Воронцова, а вже “Рукопис, знайдений у Сарагосі” свого одноплемінника Яна Потоцького – це точно.
Намалюємо зі слів сучасників портрет Єлизавети Ксаверіївни. Ось Всеволожський: “Не знаходжу слів, якими я міг би описати принадність графині Воронцової, розум, чарівну приємність і поводження”.
Навіть уїдливий Ф.Ф. Вігель у своїх “Нотатках” констатував: “Їй було вже за тридцять років, а вона мала всі права здаватися ще зовсім молоденькою... З уродженим польським легкодумством і кокетством бажала вона подобатися, і нікому краще за неї те не вдавалося”.
Ще свідчення – письменника В. Соллогуба: “Вся її істота була перейнята такою м’якою, чарівною, жіночною грацією, такою привітністю, таким неухильним франтівством, що легко собі пояснити, як такі люди, як Пушкін, і багато, багато інших, нестямно закохувалися у Воронцову”.
«НИКТО ЕЕ ЛЮБВИ НЕБЕСНОЙ НЕ ДОСТОИН»
Закохався, звичайно, і Пушкін. Відразу ж – вона приїхала 6 вересня “до пізнього обіду”; серед тих, що зустрічали, був і службовець канцелярії генерал-губернатора Олександр Пушкін. Це був час його жорстокої духовної кризи – з його творчості пішов час романтизму, на зміну разом із “Онєгіним” прийде реалізм. Він багато п’є (“як Лот содомський”), програє в карти гонорари, влазить у борги, у будь-яку хвилину готовий битися на дуелі. І хоча після приїзду графиня, що сподівалася дитини, півтора місяця не з’являлася у світі, доля молодого джиґуна Олександра Пушкіна була вирішена. Він уже знав, що графиня Воронцова стане його Музою.
У знаменитому дон-жуанському спи¬ску Пушкіна слідом за Амалією (Ризнич) стоїть Еліза. Графиня Воронцова? Перший біограф Пушкіна Анненков писав дуже обережно: “Перекази епохи ще згадують про жінку, що перевершує всіх інших за владою, з якою вона керувала думкою поета. Вона виявляється в нього тільки численними про¬філями прекрасної жіночої голівки, спокійного, шляхетного, величного типу, що йдуть майже по всіх його паперах з одеського періоду життя”.
Так, такий профіль з’явився вперше тоді ж, у вересні, а взагалі в рукописах поета дослідники налічили 32 рисунки цієї жінки. А епіграфіка, пов’язана з нею, повна загадковості: E.W. La princesse Belvetril. Vor. пані Вобюліманс. U.l.d.E.W. На прохання Елізи любов до поета залишилася таємницею для сучасників. У Михайлівському на її вимогу Пушкін спалив усі листи з Одеси.
Прощай, письмо любви!
прощай, она велела,
Как долго медлил я!
Как долго не хотела
Рука предать огню
все радости мои!..
Листи запечатувалися перснем або спе¬ціальною печаткою з вирізним каменем. Такий парний сердоліковий перстень з каба¬лістичними знаками (караїмським текстом) був у Єлизавети Ксаверіївни, такий же подарувала вона Пушкіну, і той дуже цінував його, перстень був із ним і в день смертельної дуелі на Чорній річці.
Віддала вогню листування з поетом і графиня Воронцова.
Але збереглися вірші. О.С. Пушкін присвятив одеській коханій шедеври своєї інтимної лірики – понад десять віршів: “Кораблю”, “Ненастный день потух...”, “Пускай увенчанный любовью красоты”, “Сожженное письмо” , “Желание славы”, “Храни меня, мой талисман”, “Ангел” та інші. Перечитайте їх, і вас торкнеться небесне чудо любові. У підзаголовок я взяв рядок теж із Пушкіна – ревнивих віршів, написаних у Михайлівському.
1834 року Є.К. Воронцова знову написала О.С. Пушкіну листа – з проханням надіслати щось для альманаху “Подарок бедным”, який вона готувала до друку. Збереглася й відповідь поета. Ось лише кілька фраз із того листування: “Чи можу я не написати Вам про наші колишні дружні відносини, спогад про які Ви, можливо, ще зберегли... – писала графиня. – Ваша давня знайома складає велику ціну цьому скарбу”.
Ось як відповідає Пушкін: “Чи насмілюся, графине, сказати Вам про ту мить щастя, якої зазнав, одержавши Вашого листа, при одній думці, що Ви не зовсім забули найвідданішого з ваших рабів?”.
Ясновельможна княгиня Єлизавета Ксаверіївна (за Кавказьку кампанію її достойний чоловік був виведений у князі), статс-дама (найвище придворне звання в почті царственної особи) прожила майже 90 років і, розповідають, на жоден день не розлучалася з книгами великого поета. Для мене це взірець справжньої – божественної – любові. І те, що ім’я графині Є.К. Воронцової залишилося в історії завдяки великому поетові О.С. Пушкіну, має особливий сенс. Я вже не раз освідчувався в пресі в любові до графині Еліз.
І тепер, мені здається, ми можемо й у пушкінські дні у червні та лютому з уклінним визнанням приносити квіти до могили ясновельможної княгині Єлизавети Ксаверіївни Воронцової.
