“Мемуарно-публіцистичне видання” – так позначено у вихідних даних жанр більш ніж п’ятисотсторінкової праці В.Ф. Плеханова “Хорошо ли быть генералом?” (Одесса. “Издатель Барбашин”, 2005). Валентин Пилипович Плеханов має всі підстави задаватися таким запитанням, бо він генерал-лейтенант. Що ж стосується визначення жанру, то його можна доповнити у такий спосіб – “мемуарно-публіцистичне та історичне видання”.

Історична частина – це розповідь про найвідоміших російських і радянських генералів, починаючи з 1657 року, “при царе Алексее Михайловиче”, коли в Росії вперше згадується чин генерала. Найдраматичніші сторінки – нещодавня історія, двадцяте століття... Генерали революції та Великої Вітчизняної. “Царські генерали”. Генерали, що потрапили до полону і генерали-зрадники... Генерали – жертви 37-го...

Мемуарну частину В.П. Плеханов назвав “Долгий путь в генералы”. І розповідь велика – із самого дитинства, що буяє найдокладнішими спогадами – про те, як жилося до війни в місті й на селі, про те, як було “під німцями”, про “труднощі післявоєнного періоду” і так далі... Дуже вартісні свідчення “про час і про себе”.

Валентин Пилипович Плеханов не дає відповіді на запитання “ чи добре бути генералом”. Нехай читачі самі зроблять висновки, коли добре, а коли... не дуже. Та й, як уявляється, запитання це досить умовне. “Бути генералом” – це доля.

…Є у книжці й третя частина – “Анатомия предательства”. Що мається на увазі? Хтось відразу зрозуміє, а хтось нізащо не здогадається. Не буду томити – йдеться про перебудову та її наслідки для нашої колишньої країни. Назви глав говорять самі за себе: “Разрушение вместо перестройки”, “Рыба гниет с головы (процесс пошел)”, “Главный объект атаки”, “Гибель великого государства”. Швидше за все, автор і сам припускає, що не всі читачі погодяться з даною ним оцінкою подій, що призвели до розвалу Радянського Союзу, і роллю головних діючих осіб цієї драми. Але – кожен має право на свою точку зору. А вердикт, хто більш правий, хто менше, винесе життя. Уже виносить.