Микола тіндюк: «Держслужба – це покликання»

Інтерв'ю до ювілею – жанр досить традиційний. Але, з іншого боку, його живучість і затребуваність вказують на споконвічний людський потяг до осмислення пройденого шляху. У ці дні заступник голови обласної ради Микола Тіндюк відзначив 30-річчя своєї роботи на державній службі. Вагомий привід для щирої розмови, чи не так?

– Якщо кинути «ретроспективний» погляд, то я можу сказати, що задоволений тим, як доля розпорядилася мною, – вважає Микола Андрійович. – 30 років роботи в регіональних органах виконавчої влади й місцевого самоврядування – це досить серйозний термін. Так, можна говорити, що в трудовій книжці багато записів. Але практично я працював в одній і тій же організації. Початок трудової діяльності виглядав так: 20 вересня 1976 року я розпочав роботу в плановій комісії Одеського облвиконкому, куди прийшов за розподілом після закінчення Одеського політехнічного інституту. Ця структура змінювалася, згодом планова комісія називалася управлінням економіки, Головним управлінням економіки, управлінням економіки й ринку й тощо. Звичайно, посади теж були різними. Я гадаю, що абсолютно не покривлю душею, якщо висловлю слова вдячності тим керівникам, з якими розпочинав свою трудову діяльність. Це мій перший керівник Дмитро Федорович Харьковський, начальник відділу Борис Вадимович Бриг, який, на жаль, пішов з життя... Усі – дуже досвідчені, кваліфіковані люди. Через півроку роботи я був уже начальником відділу, а з 1981 року працював на посаді заступника голови управління економіки. У 1995-му – призначений на посаду начальника ГУ економіки, а в липні 1998-го – запрошений на роботу до апарату облдержадміністрації, де 7 років пропрацював із губернатором Сергієм Рафаїловичем Гриневецьким, його першим замом.

Як бачите, усі ці роки я займався питаннями економіки й фінансів. З колегами на різних рівнях – від районних до обласного – розглядали найважливіші проблеми, пов'язані із розвитком продуктивних сил, створенням нових виробництв. Дуже цікавою була робота в епоху становлення ринкових відносин, коли йшлося про створення нових структур, якими спочатку були кооперативи, а потім малі підприємства. Це завимагало не тільки прийняття правильних управлінських рішень, але й усвідомлення самого сенсу й необхідності проведення таких економічних реформ у країні, і в нашому регіоні зокрема.

Звичайно, практична робота у цих сферах вимагала й вдосконалювання себе як фахівця. Необхідно було займатися самоосвітою у сфері економіки, фінансів, управлінської діяльності, зокрема реалізацією регіональної політики. Прихильником сильної регіональної політики я залишаюся дотепер, можливо, тому у 2001 році й вступив до Партії регіонів України...

– Можна скласти на десяти аркушах великий перелік якостей, якими має володіти «зразковий» держслужбовець. Але, на Вашу думку, які із цих якостей мають першочергове значення?

– На мій погляд, це професіоналізм і порядність. Саме поєднання цих двох рис у характері кожного службовця має визначати його ставлення до справи й місце в житті. Воно ж багато в чому визначає й ставлення оточення до цього фахівця.

– Будь-яка робота – це поєднання професійних навичок і вміння спілкуватися з людьми, підтримувати добрі взаємини?

– Звичайно. У мене є така фраза: важливо не тільки слухати людей, але й чути їх. Звичайно, коли спілкуєшся з людьми – керівниками підприємств, установ, своїми колегами – потрібно зрозуміти позицію цих людей. І якщо їхні пропозиції справді відповідають сучасним вимогам, можуть принести реальну користь регіону або конкретній галузі, то потрібно докладати усіх зусиль, щоб реалізувати ці пропозиції. І тоді одержуєш величезне задоволення, тому що відчуваєш, що щось вдалося, і вдалося непогано. Є почуття задоволення від того, що ти потрібний.

– Миколо Андрійовичу, як Ви ставитеся до слова «кар'єра»? Чому іноді трапляється так, що це слово набуває негативного значення?

– У моєму розумінні, «кар'єризм» у доброму значенні цього слова завжди має бути характерним для людини, яка займається конкретною справою. «У доброму значенні» означає те, що просування по службових сходах забезпечується не наявністю сильних заступників, а саме професійним ставленням до справи, вмінням знаходити правильні рішення й реалізовувати їх. Гадаю, якщо людина на своєму робочому місці займається конкретною справою й одержує пристойні результати, то її завжди помітять. Я вдячний усім керівникам нашого регіону, які в певному плані помітили мене. І намагаюся своєю роботою доводити, що цей вибір не був помилковим. Тим більше, що в мене не було високих покровителів. Я із простої робочої сім’ї. Батько працював у колгоспі, потім на виробництві... Слава Богу, він дотепер живий, нещодавно відзначили його 92-й день народження.

Повторюся: сумлінна робота й нормальне ставлення до людей не можуть бути непоміченими. Посісти високу посаду – нормальне бажання людини, якщо йдеться не просто про власний статус у суспільстві, а про бажання реалізувати себе з більшими повноваженнями. А якщо є більші повноваження, то вони мають супроводжуватися й більшою відповідальністю за доручену справу.

– Сьогодні деякі молоді фахівці (йдеться не тільки про держслужбу) не націлені на «поступову», планомірну кар'єру, вони прагнуть до «миттєвого» результату. На Вашу думку, наскільки престижна зараз держслужба серед молоді?

– Впевнений, що престиж держслужби досить високий. Про це свідчать хоча б високі конкурси при вступі до Академії держуправління при Президентові України, серед них і наш Одеський регіональний інститут. Приходять і молоді люди зі шкільної лави, і багато тих, хто вже працює на держслужбі. Інша справа, що отримані знання мають знайти практичне застосування на відповідних посадах. Можу сказати, що навіть у складі обласної ради достатньо молодих людей, які мають подібну освіту. І вони виділяються своїм вмінням працювати над собою, працювати на перспективу, знаходити якісь нестандартні у моєму розумінні управлінські рішення й навіть передавати досвід іншим працівникам апарату облради. До речі, ми практикуємо провадження навчання за участю практичних працівників обласної ради, які діляться своїм досвідом про вирішення тих або інших завдань.

– Так чи потрібно додатково популяризувати держслужбу? Чи ті, хто відповідає цьому роду діяльності, самі знайдуть потрібний шлях?

– Можна багато говорити про популяризацію тієї чи іншої професії. Але будь-яка людина, яка обирає собі шлях у житті, має відчувати в собі покликання до тієї чи іншої діяльності. Бути держслужбовцем – це теж покликання. Тоді й кар'єрне зростання розглядається як спосіб самореалізації.

– Будь-яка людина у своїй роботі не застрахована від помилок. Наскільки дорого обходяться помилки держслужбовців або, як ще кажуть, чиновників? Що, на Вашу думку, у таких випадках важливіше: зберегти честь мундира чи визнати помилку?

– Це досить філософська тема... Звичайно, і в нашій сфері людина не застрахована від помилок. Тим більше, якщо враховувати обставини, у яких ми працюємо. Наприклад, недосконале й постійно мінливе законодавство. Інша справа, що потрібно вчасно виправляти ці недоліки. Вчитися компенсувати їх із мінімальними втратами. Приймати рішення, які могли б надолужити прогаяне й уникнути подібних помилок у майбутньому. Будь-яка людина на будь-якій посаді має самокритично ставитися до себе, до оцінки своїх помилок і досягнень. На основі цього аналізу знову ж потрібно говорити про самовдосконалення.

Держслужбовець будь-якого рангу, починаючи від рядового працівника й закінчуючи найвищою посадовою особою, має, насамперед, вміти працювати з інформацією. Розібратися в цьому потоці мають допомагати комп'ютерна техніка, сучасні інформаційні системи, фахівці-експерти, які залучаються для оцінки різноманіття усіх факторів. Але найважливіше – вміти вибрати головне, оцінювати вирішальні фактори в роботі, знаходити болючі точки або точки впливу. Взагалі, це талант, який спить у кожному із нас. Якщо його розвивати – одержуємо нормальні результати. Звичайно, багато чого приходить із досвідом. Такий підхід дозволяє розвиватися самому, досягати певних вершин і одержувати задоволення від роботи.

Выпуск: 

Схожі статті