(Закінчення. Початок в № за 16.09)
Зрозуміло, що невизнаний митрополит Ісайя Копинський з таким рішенням православних ієрархів і короля не погодився, у чому й заручився підтримкою певної частини козацтва, що могло призвести до громадянської війни. От тільки зупинити на цьому шляху Петра Могилу йому не вдалося. Разом зі своїми прихильниками-ієрархами та викладачами Братської школи, Могила силою відвіз Копинського до Печерського монастиря і там, психологічно натиснувши на нього, примусив зректися свого митрополитства.
Його дії, звичайно ж, викликали обурення певної частини козацької старшини, але Могила вдався до підтримки з боку київського сенатора, члена польського Сейму аристократа Адама Кисіля, який, нагадаю, був споляченим українцем, але дотримувався Православ’я і часто виступав у ролі посередника між польським урядом і козаками. У ролі посередника та примирника він виступив і цього разу. Компроміс було знайдено досить швидко: обурені козаки визнають Могилу митрополитом, а митрополит Могила йде назустріч побажанням козаків і призначає Ісайю Копинського ігуменом Києво-Михайлівського, дуже шанованого козацтвом, монастиря.
Ще більше новий митрополит припав до козацької душі по тому, як, згуртувавши спудеїв, міщан, козаків та православних шляхтичів, буквально штурмом захопив у липні 1633 року київський храм Святої Софії, який на той час ще перебував під патронатом уніатів. І взагалі, як засвідчує український шляхтич Яким Єрлич, Могила настільки рішуче взявся за відновлення православних єпархій, що не зупинявся навіть перед тим, щоб силою захоплювати окремі монастирі, батогами примушуючи ченців до переходу назад у Православ`я та до покори новому митрополитові. Виходячи з багатьох інших свідчень “крутого норову молдавського воєводича”, в оповідь Єрлича не так же й важко повірити. Тим паче, що той-таки Єрлич визнає, що загалом митрополит Могила “жив благочестиво, гарно, тверезо, вправлявся в добрих ділах і турбувався про цілість Церкви Божої”, хоча “при своєму доброму і тверезому житті не був чужий бажань і слави світу цього”.
Що ж до офіційного визнання, то відомо, що 12 березня 1633 року король Владислав IV затвердив своєю грамотою Петра Могилу митрополитом Київським; при цьому король, котрий до того вже видав “диплом”, яким дозволяв вільний перехід громадян Речі Посполитої з Православ’я в унію, а з унії – в Православ’я, залишився послідовним поборником міжконфесійного примирення... через певний захист і зміцнення Православ`я. За самим Могилою король тією ж грамотою залишав посаду архімандрита Києво-Печерського, а крім того, під його митрополичий патронат він віддав також Софію Київську та Миколо-Пустинний монастир.
Знаменно, що висвяту на митрополита П. Могила вирішив все ж таки приймати не в Києві, а у Львові, куди спеціальними грамотами він запросив усю еліту українського Православ`я. Схоже, що у Львові, де цього разу, маючи дієву підтримку місцевого Ставропігійського Братства, він пробув від початку квітня до початку червня 1633 року, Могила почувався значно комфортніше, ніж у Києві, і, можливо, якби дозволяла ситуація, із задоволенням переніс би сюди митрополичу кафедру. Але добре розумів, що залишатися всеукраїнським митрополитом, а тим паче – боротися за Київський патріархат, він може лише в Києві, куди, прийнявши у Львові хіротонізацію на митрополита Київського і Галицького, він і повертається.
До речі, на той час П. Могила вже не лише мріяв про патріархат... Відомо, що ще в 1628-1629 роках він разом зі своїми прихильниками розробив проект утворення українсько-білоруського патріархату, який би згодом прийняв зверхність Ватикану. Одначе появи такого сильного патріархату в Східній Європі побоювалися всі: і Варшава, і Москва, і східні патріархи, і навіть... Рим.
Втім наприкінці 30-х – початку 40-х років він все таки провадить переговори з представниками Папи Римського про приєднання митрополії до Риму, але знову ж таки не знаходить підтримки ні серед козаків та братств, ні, як це не дивно, серед уніатів.
Сконцентрувавши під своєю митрополичою владою крім Києво-Печерської Лаври ще й Софійський кафедральний собор, з приписаними до нього церквами, а також Михайлівський, Пустино-Миколаївський та Видубицький монастирі, інші храми та монастирі на Придніпровській Україні і в Галичині, Петро Могила почав реально відчувати тепер уже майже патріаршу міць своєї Києво-Галицької митрополії. Вже в 1634 році він зібрав необхідні кошти, до яких долучив і власні пожертви, і розпочав ремонтно-реставраційні роботи в Софії Київський, які тривали майже десять років, і які допомогли зберегти цю історико-архітектурну та релігійну святиню. Велике морально-етичне та національно-патріотичне значення мали організовані ним очищення від грунтових нашарувань та археологічні розкопки на місці залишок Десятинної церкви, внаслідок яких було виявлено та перепоховано останки (мощі) рівноапостольного Великого князя Володимира Мономаха. Його ж таки стараннями були відновлені древні Михайлівська і Трьохсвятительська церкви Видубицького монастиря, а після відновлення не менш давньої церкви Спаса на Берестові, Могила, для розпису її, спеціально запросив богомазів з грецького острова Крит.
Можна з цілковитою впевненістю стверджувати, що своєю активною діяльністю по відродженню православних монастирів і храмів, розбудові братств, шкіл і друкарень, зміцненню митрополичої кафедри та впорядкуванню церковних дійств і традицій Петро Могила, як ніхто інший ні до, ні після нього в ХV – ХІХ століттях, сприяв становленню Українського Православ`я, рятуючи його від духовного і церковного занепаду, національного забуття й остаточного уніато-окатоличення.
Водночас слід визнати, що ставлення Петра Могили до Львівського братства і взагалі братств, особливо ставропігійських, було неоднозначним. Як мислячий, патріотично налаштований політичний діяч, він виявився у досить складному становищі. З одного боку він розумів, що право Ставропігії (тобто незалежність від місцевої церковної ієрархії та пряма підпорядкованість патріархові), яким за життя володіли такі визначні центри українського церковного та політичного життя, як Львівське Успенське Братство, Києво-Печерська Лавра, Манявський Скит, Київське Богоявленське та Луцьке Хрестовоздвиженське Братства, а крім того низка інших церковних установ, такі, як Межигірський Спасо-Преображенський монастир, що отримав Ставропігію вже в 1687 році, тобто після смерті Петра Могили, а ще ж ціла низка братств уперто домагалася Ставропігії... Так от, він розумів, що ставропігійність цих братств і церковних установ підносить їх роль у суспільстві, дарує їм незалежність від місцевої влади, в принципі, дозволяє зберегти їх ченців і паству від покатоличення та ополячення.
Але, з іншого боку, митрополит бачив, що всі його зусилля, націлені на впорядкованість церковного життя, витворення єдиних церковних правил та єдиних канонів церковних дійств і традицій, розбиваються о... братське свавілля. Він усвідомлював, що Константинопольський патріархат втрачає свою силу, а в цей час українські церковні установи потрапляють у щораз сильнішу залежність: одні – від уніатських пропольських ієрархів, інші – від Московського патріархату. Незалежна політика, якої дотримувалися і ставропігійські, і неставропігійські братства, призводила до того, що різні монастирі, храми та братства безпосередньо вели переговори з московітськими та польськими ієрархами, приймали пожертви від Московії, і самі вирішували: залишатися їм у Православ`ї, чи приставати до унії; підпорядковуватися Константинопольському патріархові, чи прихилятися до патріарха Московського.
“Братства, що дотепер вели провід у церкві і культурі, – аналізує ситуацію, що склалася в Українському Православ`ї внаслідок могилянських реформ історик Іван Крип`якевич, – повинні були поступитися своїм провідним становищем. Навіть митрополит Борецький (що очолював митрополію до П. Могили – Б.С.), хоч сам був діячем братського руху, вважав небезпечним для церковної організації занадто великий розріст братської автономії і вживав заходів у патріархів, щоб обмежити церковні ставропігії. Могила не вів відкритої боротьби з братствами, але знищив їх вплив тим, що витворив освічене духовенство, яке взяло провід у церкві в свої руки. Так була усунена анархія в церковно-національному житті, той небезпечний стан, коли кожне братство само вирішувало різні релігійні та організаційні питання. Могилянська церква усувала всі спірні та сумнівні справи, натомість давала готові канонічні вирішення.
Така уніфікація релігійного життя мала безперечне значення як основа національної єдності. Але Могила та його гурт при всіх своїх реформах майже цілком ігнорували дотеперішні здобутки українського культурного життя і взагалі національної традиції. Вони використовували західні зразки і часто брали їх без ніяких змін... Це привело до вияловлення культурного життя. 3амість творити свої оригінальні цінності, письменники та інші діячі живцем переймали чужі твори. На місце гарячої пристрасної полеміки, що виходила з глибин народного почування, прийшла мертва схоластика. Церква, закріпивши свої догматичні позиції, почала віддалятися від громадського життя”.
Саме цим віддаленням від громадського життя та від національних інтересів вищої церковної ієрархії Крип’якевич цілком справедливо пояснює і ту парадоксальну ситуацію, що склалася під час Визвольної війни 1648 – 1654 років під проводом Б. Хмельницького, коли, за його словами “вище духовенство не тільки не ввійшло в союз з Запорізьким Військом, як це перше робив митрополит Борецький, але поставилося до козаків з явною ворожістю. Такі самі настрої появились і серед заможної української шляхти”.
Згуртувавши навколо себе чимало літературно обдарованих поетів, перекладачів, богословів, Петро Могила налагодив переклад та упорядкування богословських книг і шкільних підручників, друкування літературних творів. Досить сказати, що впродовж п’яти років діяльності його друкарні видано було щось із 15 книг та брошур, які стали помітним внеском у просвіту, освітянський рух та в розвиток православного богослов’я. Хто ж ті люди, котрі так й увійшли в історію нашої Церкви та літератури, як “люди з кола Петра Могили”? Це вже відомий нам Софроній Почаський, що був викладачем Лаврської школи, а згодом ректором Братської школи та ігуменом Братського монастиря, автор “Євхарістиріона” та віршів, які прославляли П. Могилу. Афанасій Кальнофойський, якого так і називають “поет кола Петра Могили” і який відомий нам за книгою епітафій людям, що поховані в Києво-Печерській Лаврі “Тератургіма, або чуда”. А ще в цьому колі зринають імена А. Мужиловського, С. Косіва, І. Трофимовича-Козловського, які теж формували так званий Могилянський Атеней.
Сам Петро Могила очолював групу літераторів-богословів, які створювали “Православне ісповідання віри” – грунтовну працю, що узагальнювала основи Православної віри і Православної церковної традиції.
Відомо, що “Православне ісповідання віри” викликало великий інтерес всієї світової Православної ієрархії. На Соборі, що відбувся 1642 року в Яссах, за участі представників грецької, молдавської та українсько-білоруської Церков, цей трактат було уважно досліджено і, нехай і з певними доповненнями та виправленнями, але схвалено. Ще за життя П. Могили перший православний Катехізис був уважно прочитаний і в 1640 році схвалений Київським Собором, після чого його затвердили чотири православні патріархи. Відтак він і досі залишається провідним та актуальним серед постулатів Православної Церкви. В 1637 році з’являється друком “руським діалектом” писане “Учительноє Євангеліє”. А в 1646 році під наглядом та за упорядкування Петра Могили видається великий православний Требник, в якому подаються докладні описи та жорсткі догматичні приписи щодо всіх церковних обрядів, і це теж зміцнювало Українське Православ’я (я наполягаю на такому терміні “Українське Православ’я”) у його протистоянні з католицизмом та уніатством.
Неоціненним набутком для історії української Православної Церкви залишається і його книга “Анфологіонъ”, в якій зібрано оповіді про життя києво-печерських святих та описувалися здійснені ними дива, так звані печерські чудеса. Справжнім посібником для православних священиків та письменників-полемістів став його полемічно-богословський трактат “Логос”, виданий в 1644 році. Цим трактатом П. Могила рішуче виступав проти використання поляками церковної унії як засобу ополячення та покатоличення; крім цього, він дав принципові відповіді на основні “зачіпки”, які використовували у своїй боротьбі з православними схизматиками католицькі та уніатські богослови. При цьому він використав дуже цінний полемічний матеріал, який давали йому наради уніатських та православних ієрархів, котрі 1639 року відбулися у Києві та Львові, і які розглядалися як попередні, узгоджувальні, на яких мав готуватися грунт для спільного православно-уніатського об’єднавчого Собору, що так і не відбувся.
Уже працюючи над своїм трактатом, Могила висловив у колі ієрархів думку про те, що зрештою можна піти на порозуміння з Ватиканом, за умови, що це буде не злиття, тобто підпорядкування Православної Церкви Католицькій, а з`єднання двох церков під зверхністю Папи Римського, але зі збереженням за Православ’ям його обрядів та богословських догматів. На мій погляд, це був суто дипломатичний хід, завдяки якому П. Могила міг тиснути на православних патріархів, вимагаючи згоди на заснування Київського патріархату, за прикладом заснування Московського. А відомо, що підготовка до цього в Могилянському Атенеї вже велася.
У своєму вступі до збірки київських поетів XVII-XVІII століть, серед яких є і твори “поетів кола Петра Могили”, один з упорядників її, Василь Яременко, цілком справедливо зазначав: “Притягальна сила Києво-Печерської друкарні та Київської братської школи, згодом визнаної за академію (1701 р.), вабить до себе таланти з усіх православних земель. Тут навчаються “наук світових” і законів красного письменства; тут роздумують над загадками світобудови, пишуть, малюють, будують. Звідси розходяться, як хвилі від кинутого каменя, освітні й культурні імпульси.
Імена багатьох педагогів, філософів та письменників стають відомі поза Україною. Сюди приїжджають набратися світової мудрості діти інших народів, а вихованці колегіуму їдуть у Росію (Симеон Полоцький, Єпіфаній Славинецький, Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Димитрій Туптало, Лаврентій Горка), в Сербію (Михаїл Козачинський), у Молдавію (Софроній Почаський, Паїсій Величковський, Єфрем Дияковський). У Києві складаються свої поетичні традиції, поетична школа репрезентована чималим числом видатних поетів.
Розселяючись по рідній землі, вихованці академії засновують нові культурні осередки в Чернігові, Харкові, Полтаві”.
Загалом у творчій спадщині П. Могили близько 20 творів філософського, церковно-теологічного, літературно-полемічного та просвітницького характеру. Серед них, крім уже названих книг, привертають увагу: в 1616 році писане “Євангеліє” та виданий в 1646 році, тобто незадовго до смерті П. Могили, “Евхологіон”.
Здається, все гаразд: митрополит Петро Могила вже знаний, визнаний і шанований в Україні та в усьому православному світі. Але не все так просто. Багатьох його недоброзичливців, або й просто фанатиків від православ`я, не влаштовувало, що, поза всі утиски, яких зазнавало Українське Православ’я від католиків та уніатів, митрополит Київський Петро Могила обстоює ідею рівності Католицької і Православної Церков. Мало того, він усе частіше замислюється над тим, як би, врешті-решт, об’єднати ці дві великі християнські конфесії. І навіть розробив докладний план, яким на першому етапі передбачалося примирення православних та уніатів. По суті це був план повторної унії, під час якої уніати першої хвилі об`єднувалися б з тими, хто тривалий час залишався вірним Православ’ю. Але тепер це мало бути рівноправне об’єднання. Для цього всі українці та уніати Речі Посполитої, без тиску з боку Папи Римського і польської влади, мали обрати спільного Патріарха. А вже під його егідою слід було скликати спільний з’їзд представників уніатської та православної Церков, рішення якого стало б обов’язковим для віруючих обох конфесій.
На першій погляд, план досить виважений, продуманий і поміркований. Але річ у тім, що його однаково рішуче відкидають у Ватикані, у Варшаві і в Києві; проти нього виступають і католики, й уніати, і переважна більшість православних. Та найжахливіше, що цей план обурює козацьку старшину, націлену на рішучу боротьбу проти католицизму та уніатства.
Незважаючи на значний авторитет, Петро Могила нічого не міг вдіяти проти такої кругової поруки несприйняття, релігійного фанатизму та екстремізму. Мало того, дана хвиля несприйняття ставила під сумнів навіть правомірність перебування Петра Могили на посаді митрополита. Про це прямо мовилося в численних доносах, які летіли з Києва та інших українських міст до Варшави і Москви, і в яких його називали то “зрадником Православ’я”, то “зрадником Речі Посполитої”. Ці доноси, та інші дії опозиції, остаточно підкосили Петра Могилу і 11 (за іншими даними 12) січня 1647 року, щойно відзначивши свій п’ятдесятирічний ювілей, він відходить у той світ, в якому давно бажав постати перед Господом, відходить віруючим, віротерпимим, з усіма відпущеними земними гріхами.
Згідно з заповітом Петра Могили, його було поховано у Великій церкві Києво-Печерської Лаври. Усе своє нерухоме майно, багатющу бібліотеку, що ввібрала в себе книжки, літописи, польські хроніки, всілякі рукописи й документи, успадковані ним свого часу від Іова Борецького, а також 81 тисячу польських злотих митрополит заповідав Києво-Братській колегії, тобто на розбудову релігійної освіти.
Оцінюючи його внесок в українську Церкву, в Православ’я та в становлення українського народу, знаний історик Церкви, єпископ Сильвестр Гаєвський визнавав, що Могила “не просто український патріот, а велетень-патріот, що запліднив українську культуру на цілі віки вперед”.
Пам’ять про нього зберігається у назві відродженої в наші часи, в 1991 році, Києво-Могилянської академії, яка згодом набула статусу національного університету “Києво-Могилянська академія”; у тому, що період, на який припадає митрополиче служіння Петра Могили, всі без винятку українські, польські, російські, ватиканські та інші науковці, одностайно і заслужено називають “добою митрополита Петра Могили”, або “могилянською добою”. У січні кожного року Православна Церква відзначає День святителя Петра Могили, митрополита Київського. А в 1996 році всі конфесії Української Православної Церкви канонізували його у святі. Тож Львівська братська школа може пишатися своїм вихованцем Петром Могилою, якого, як я вже казав, редакція популярного європейського журналу “Тайм”, за підсумками свого опитування, назвала “людиною світу XVII століття”.
Саме такою “людиною століття” він, безсумнівно, і був.
