З раннього ранку життя Вилкового стікається до ринку і тут починає вирувати, немов юшка у казанку. Мабуть, цей ринок схожий на багато інших, але є тут одна визначна пам'ятка, яку окремим пунктом включають до всіх туристичних маршрутів – гостям міста пропонують відвідати рибний ряд. Точніше сказати, це рибне коло – прилавки розташовані двома колами. На одному – свіжа риба, на другому – солона, копчена, в’ялена. Асортимент? Сом, вугор, лящ, чехоня, рибець, товстолоб, щука і на додачу, з-під поли – осетр.
– А що робити, – скаржиться літня продавщиця копченини, – треба заробляти на життя.
Розхвалюючи свій товар, надзвичайно красивий на вигляд, жінка розповідає, що все життя пропрацювала на будівництві, а чоловік трудився на місцевому рибзаводі. Так, раніше у Вилковому було кілька великих підприємств, але їх "прихватизували". Зараз людям важко знайти роботу. Хтось рибу ловить, хтось коптить, хтось возить товар до Одеси на ринки – тим і живуть.
– А ми, старі, тут торгуємо потихеньку. Добре, коли є туристи – товар швидко розходиться.
До Вилкового ми приїхали не випадково. Нещодавно міська рада винесла рішення про святкування Дня міста. Керівництво і актив громади зійшлися на думці, що день народження української Венеції варто відзначати 21 вересня – на храмове свято "головної" старообрядницької церкви Різдва Пресвятої Богородиці (у місті дві старообрядницькі та одна православна церкви).
Нинішній День міста хоча і перший, однак ювілейний – Вилковому 260 років.
…Біля церкви кипить робота. Парафіяни привезли машину риби – величезних розмірів товстолобів, судаків та інших видів, і двадцять жінок заходилися її чистити.
– Щороку на свято храму приїздить багато гостей, у тому числі липовани з-за кордону, – не відриваючись від розрізування величезного сома, розповідає одна з парафіянок. – Після закінчення служби на території церкви ми накриваємо столи – всіх гостей треба погодувати обідом, а потім вечерею. На обід обов'язково буде липованський борщ, а рибу готуємо на друге – смажимо, маринуємо.
За передсвятковою метушнею на території храму по той бік огорожі вже спостерігають допитливі туристи. Екскурсовод розповідає про особливості старообрядницької церкви, демонструючи кичку – головний убір заміжніх жінок, лестовку і підрушник, за допомогою яких проводиться молитва. Працюють відеокамери, клацають фотоапарати.
Мешканці Вилкового звикли до постійної уваги преси і туристів, безвідмовно позують перед об'єктивами і відповідають на запитання гостей.
Про дивовижне місто, яке стоїть на воді, можна розповідати годинами. Але ми не будемо приєднуватися до екскурсійної групи, а побуваємо там, куди не ступає нога туриста.
Якщо Кілія – це місто велосипедів (велика протяжність вулиць і відсутність міського транспорту), то Вилкове – це місто човнів. У населення майже 1200 одиниць плавзасобів. Багато їх виготовлено у деревообробному цеху Вилківської ремонтно-експлуатаційної бази флоту.
Потрібно відзначити, що Вилківська РЕБФ, яка входить до складу найбільшої в Україні компанії "Укррічфлот", – єдине в місті підприємство, яке впевнено і неухильно іде вгору за всіма показниками. Стабільний колектив, великі обсяги робіт, перевиконання планових показників – це все про колектив, що очолює Матвій Костянтинович Іванов. А зароджувалося підприємство у далекому 1947 році з маленької судноремонтної бази, де здебільшого робили човни для рибалок, які працюють у Нижньому Дунаї. За шість десятиліть підприємство виросло, а "човновий" цех став одним з допоміжних. Проте, його не закривають – половина території міста обплутана мережею каналів і єриків – людям потрібні човни.
– Наш цех – єдиний в Одеській області, який має ліцензію на право виготовлення човнів, – розповідає старший майстер цеху Павло Іванович Жадько. – Ми робимо човни на замовлення. Одному потрібна невелика плоскодонка для полювання, другому – ялик, третьому – човен, як кажуть, на всі випадки життя, четвертому – каюк для виходу у море. Ми виконуємо будь-яке замовлення. Корпус човна виготовляється з дерева твердих порід – дуб, акація. Обшивка з м'якого еластичного матеріалу – з ялини.
Коли суденце зібрано, щілини між дошками конопатяться, а потім зовні і всередині човен покривається розплавленою смолою. Процес для фахівця – нескладний, але потребує акуратності і точності. Два майстри роблять човен в середньому за три тижні.
Замовлень за останні роки небагато. Це пояснюється досить високими цінами – дерево дороге. Вертка маленька мисливська плоскодонка, яка візьме на борт двох чоловік, коштує з розрахунку 250 умовних одиниць, човен для господарських потреб, який вміщує десять пасажирів або вантаж у межах тонни, – 1000 "зелених". Тому кожен житель Вилкового намагається берегти свій засіб пересування. У доброго господаря човен служить 30, а то і всі 40 років.
Взимку човни витягують на берег, щоб вони не опинилися у кризі. Перекинуті догори дном плавзасоби на вулицях міста можна побачити і влітку – кожен човен протягом тижня сушать під південним палючим сонцем, ретельно чистять дно і борти, ремонтують, конопатять і заново покривають смолою. Словом, проводять профілактику. Експлуатація човна – задоволення дороге. При купуванні нового плавзасобу на нього щонайперше треба оформити всі документи – номер, реєстрація тощо, що коштує понад шістсот гривень. Крім цього, щороку човен повинен пройти техогляд – ще двісті з гаком. За вимогами законодавства кожен човен повинен бути приписаний до ліцензованого причалу – це ще 46 гривень на рік. Рух човнів – теж суворо регламентується. Потрібно мати документ на право водіння човна (не безкоштовний), кожен вихід і прихід фіксувати у прикордонному пункті – інакше загрожує штраф. Зрозуміло, що всі ці заходи – лише застережні заходи на воді. Дунай – річка велика, сильна, і легковажне до неї ставлення може закінчитися трагічно.
У ці теплі вересневі дні вилківчани, відклавши інші справи, беруться до роботи, якою не можна знехтувати. Вода спала, єрики обміліли, і є можливість поглибити вулиці і провулки. Інакше наступного року до твого будинку просто не можна буде під'їхати. В основному намул вигрібають звичайною лопатою – процес дуже трудомісткий. Одні зміцнюють вийнятим ґрунтом тротуари біля будинку, інші використовують намул для підсипання городу або для будівництва.
Краєзнавець Борис Райнов показував мені карту, датовану 1320 роком – на ній Вилкового немає і у згадці. У чотирнадцятому столітті море підходило майже до самої Кілії. Це потім Дунай розширив дельту на схід, і тільки у вісімнадцятому столітті на місці сучасного Вилкового з'явилися люди.
Це нащадки донських козаків – учасників повстання під керівництвом Кондрата Булавіна (1707 – 1709). Придушені урядовими військами, повстанці спочатку пішли з Гнатом Некрасовим з Дону на Кубань, а потім, у 1741 році, під натиском російських військ частина некрасівців втекла на Дунай. Кілька сот сімей поселилися у зарослій очеретом дельті.
При нагінних вітрах з моря і весняних повенях місцеперебування старообрядників затоплювалося водою, тому житла, господарські будівлі і городи потребували підмостку. Ґрунт для земляних настилів брали тут же, прокопуючи навколо захоплених ділянок канали. Таким чином і з'явилася ціла мережа єриків, які є, по-перше, межею між земельними ділянками господарів і, по-друге, проходами для човнів.
Природним продовженням міста Вилкового є острови дельти Дунаю, де люди, тією же лопатою відвоювавши в річки сушу, розбили свої сади і городи. У старих домових книгах радянських часів так і значиться: місто Вилкове, вулиця Анкудиново, будинок номер такий-то. Хоча Анкудиново – це зовсім не вулиця у звичайному розумінні слова, а один з рукавів Дунаю.
От сюди за допомогою голови товариства захисту городників Ганни Артемівни Овсянникової і досвідченого керманича Степана Макаровича Полякова ми і дісталися.
…Анастасія Яківна Калініна, яку всі називають чомусь тіткою Надею, охоче погодилася показати нам своє господарство.
– Мені 74 роки, я вже стара бабця, – засміялася острів'янка, яка, треба сказати, не за роками рухлива, енергійна і працездатна. – Як у молодості вийшла заміж, як побудувалися ми з чоловіком, царство небесне, так і живу тут, на острові. Все добре, донечко, тільки нудно, поговорити немає з ким.
В Анастасії Яківни – город значних розмірів. Тільки полуниці у цьому році, говорить, на три тисячі гривень продала. Зараз підходять яблука. У нинішньому році, за словами господині, врожай слабкий – тонни дві буде. А от торік тітка Надя зібрала п'ять тонн яблук. Крім цього, на її городі росте виноград. Господиня його не продає – робить вино, тонни так зо дві. Розкуповують вино вмить, по п'ять гривень за літр – для туристів.
Щоб одержати доход з городу, доводиться від світання до смеркання працювати, наймаючи помічників.
Із заходом сонця жителі околиць готуються до сну: на островах немає електроенергії, а при гасовій лампі або лампадці довго не посидиш. З усіх благ цивілізації у тітки Наді є балон скрапленого газу, таганок і маленький радіоприймач. Але життя на околицях Вилкового, де вранці заливаються співом птахи, а вечорами повітря кришталеве, Анастасія Яківна не проміняє ні на що.
Вилковому – 260 років. І щодня – це величезна праця. Тому що вижити в дельті, в обіймах могутнього Дунаю, ой як непросто.
