Люди, які нині працюють на державному радіо, дають путівку в життя багатьом молодим фахівцям. Усі вони, так чи інакше працювали або спілкувалися з С.В. Комаром. До часу призначення його керівником облрадіо (вересень, 2001 р.) Сергій Валентинович працював коментатором, головним редактором каналу «Одеса-2», а потім – головним редактором «Радіо на Троїцькій». Мене, гадаю, колеги коригувати не будуть, якщо я скажу, що та атмосфера душевного комфорту, бажання працювати, сумісності різнохарактерних, неоднакових за поглядами особистостей, які складають колектив радіо, створює не тільки відповідний ефір, а й приваблює сюди різних за своїми позиціями людей. Заходять на Троїцьку, 43-Б не лише, щоб взяти участь у передачі – а просто поспілкуватися, бо керівник колективу жив за християнськими законами.
Приємна посмішка на відкритому обличчі, увага в розумних очах, що свідчили про бажання зрозуміти проблему й якомога швидше її розв’язати, – саме таким запам’ятався Сергій Валентинович. Але був він людиною принциповою. На редакційних “летючках” діставалось “на горіхи” тим, наприклад, хто “не встиг” підготувати інформаційний випуск. Однак це після того, як керівник сам зверстає його за п’ять хвилин і вийде у прямий ефір. При цьому всі його колеги знають, що буде використана будь-яка можливість, щоб допомогти кожній людині. Ніде правди діти – замалі на державному радіо зарплати. Тому й підтримував керівник бажання людей розвивати рекламну діяльність – незважаючи на те, що сам давно усвідомив: рекламою журналісти займатися не повинні – така тенденція у світі – бо це за твердженням фахівців європейського рівня “необ’єктивне висвітлення дійсності”.
Беручи участь у міжнародних зустрічах і нарадах, вивчаючи систему радіомовлення інших країн, С.В. Комар робив для себе певні висновки, які і втілював у життя. Він почав створювати на обласному радіо єдину систему комп’ютерної обробки й подачі інформації. Це – початок того реформування, яке далі впроваджувалося створенням цілодобового державного радіо. Трохи запізно за часом, але то вже вина не облрадіо, що деякі керівники держслужб сприяли розвитку саме приватних радіостанцій на FM-частотах.
Професійне життя С.В. Комара складалося з двох етапів: 60 – 80-ті роки, коли радіо витіснялося телебаченням, і робота на межі тисячоліть, коли з’явилася величезна кількість приватних радіостанцій. Попри шалену конкуренцію, С.В. Комар почувався в наш час комфортніше. По-перше, не стало офіційної цензури. Редактор тепер має покладатися на свій світогляд та професійну етику – така самоцензура повинна бути завжди. По-друге, відсутнє непрофесійне управління журналістськими колективами. Раніше не встигнеш доїхати з критичним матеріалом з району до Одеси, – як тобі вже телефонують з обкому партії: давати чи не давати його в ефір. Але за нинішньої свободи – аналізував ситуацію Сергій Валентинович, – на виступи перестали по-діловому реагувати, як за минулих часів. Нахил в інший бік: у судах є багато позовів до журналістських організацій і окремих авторів статей та передач.
Також не знали ми раніше, що таке ліцензія.
Наше обласне радіо та його керівник Сергій Комар відчули на собі ці новації. З приводу ліцензування, вірніше, його об’єктивності, справу розглядав суд у Києві. Сергій Валентинович ситуацію пояснював так. На сьогоднішній день найголовніша проблема – відсутність узгодження в діяльності двох державних відомств: Держкомітету інформаційної політики телебачення і радіомовлення та Національної ради з питань ТБ і радіомовлення. Остання вже 10 років видає ліцензії, беручи на себе вирішення питання інформаційної політики в Україні. А це те, чим займався Держкомітет, якому і підпорядковане державне радіо. Нонсенс у тому, що перша інстанція затверджує держзамовлення, а друга під це... не дає ліцензії. Всі розуміють, що потрібно знайти механізм дії, який забезпечить держрадіо ліцензіями без жодних конкурсів. Якщо, зрозуміло, держава хоче мати вплив на суспільство.
– Створений ефірний простір не сприяє розвиткові національної ідеї, але ми повинні розбудовувати Україну, – ця теза червоною ниткою пройшла в нашій останній розмові.
– Я вивчав радіомовлення у Німеччині та США, писав про це в одеській пресі, – продовжував Сергій Валентинович, – воно там не настільки прибуткове, щоб зробити своїх працівників багатими людьми. Але й не збиткове. У Даласі, наприклад, 53 радіостанції, і всі вони себе окуповують. Але якою ціною?! Виграє інтелект! Це треба знати тим, хто у нас збирається мати “золоті гори”, створюючи радіо.
Отже, принцип виховання самосвідомості нації, у чому ми зараз маємо велику потребу, підмінюється музикою, на якій виросло вже одне покоління. А ми не розуміємо, що втрачаємо і наступне. На цьому фоні позиція держави майже незрозуміла: вона, нібито, закрила очі на все, що відбувається, і зовсім не прагне провадити свою політику на FМ-частотах. Колись цьому буде покладено край. Але, підкреслював С.В. Комар, гається час. Крім того, радіопростір не працює на Україну. Саме в цьому вбачав професіонал провину Нацради: ефір заполонила російськомовна і проросійська продукція. Чого вартий такий вислів на одному з FМ-радіо: “...а сейчас в эфире украинские новости»?!! При цьому один з київських керівників наполегливо рекомендував одеситам спонсора з... Ліхтенштейну. І С.В. Комар переймається питанням: чиє ж тоді буде радіо в Одесі?
Щодо мережі українського радіомовлення... Складається враження, що з усіх керівників одеських радіокомпаній тільки Сергій Валентинович Комар народився в Україні (на Дніпропетровщині, у мальовничому селі Ордо-Василівка, куди часто возив своїх двох доньок – на малу батьківщину), що тільки він любив і пам’ятав свій родовід, своїх друзів з дитинства й юності, тільки він разом з колегами формував україномовне радіо на FМ-частотах, що тільки він був державницько-мислячою людиною, якій болить стан радіомовлення в регіоні й країні, який бачив далеко за межами сьогодення, який прагнув у неймовірно важких умовах створити справді українське радіо, допомагаючи собі в цьому публікаціями в пресі, виданням книжок. Він був вдячним за підтримку своєї діяльності нагородами: Почесною відзнакою голови облдержадміністрації, Почесною грамотою Кабінету Міністрів України. І він по-новаторському продовжував славні традиції обласного державного радіо, у якого був різноманітний й багатоплановий слухач. І якщо людина хоче почути цікаву й змістовну музику, професійну подачу матеріалу, – вона обов’язково увімкне “Радіо на Троїцькій”. Нам усім дуже прикро, що в ефірі вже не почуємо приємного і красивого тембру голосу Сергія Валентиновича Комара, та всі слухачі повинні знати, що найбільша праця цієї людина була там, “за кадром”, де формується політика інформаційного простору – розбудова Української держави.
Р.S. Завтра нашому колезі Сергію Валентиновичу Комару виповнилося б 50 років. На жаль, не судилося нам привітати з ювілеєм колегу, який через більшу частину свого творчого життя трепетно проніс свою любов до радіо.
