В межах Сьомого фестивалю польського кіно в Одесі побував відомий режисер Кшиштоф Зануссі. До нас він приїхав із Києва, де провадив майстер-класи для тележурналістів. Перед показом свого фільму «Персона нон грата» в кінотеатрі «Маски» маестро провів прес-конференцію, під час якої розповів про фільм і відповів на запитання. Кшиштоф Зануссі втретє в Одесі, і може оцінити, наскільки змінилося наше місто. Зі своїх вражень він і почав розмову.
– Я дуже радий, що ще раз потрапив до вас, і вже дорогою з аеропорту помітив, що Одеса стала... пофарбованішою, ніж п’ять років тому. Від Ізраїлю й до Нью-Йорка я постійно зустрічаю одеситів і пишаюся тим, що побував у вашому місті: тоді в їхніх очах я виглядаю набагато краще.
Я мандрівник – це вже манія, яку ніяк не можна виправдати в моєму віці. Хто був вихований у країні, звідки було важко виїхати, зрозуміє мене. Коли бачу квиток на літак, – готовий летіти, не запитуючи, навіщо і куди.
“Персона нон грата” – моя остання закінчена картина, досить несподіване спільне виробництво Польщі, Росії, Італії. Велика частина зйомок пройшла в Уругваї. Фільм – про дипломатів, хоча це не сюжет, це тільки тло. А найважливіше – людська доля.
Ви знаєте, є питання, які для нас, поляків, дуже актуальні. Але, можливо, так для всіх, і хто знає, чи немає в Україні схожих почуттів. В часи Солідарності було таке піднесення, вибух, ми домагалися незалежності, вільного ринку, демократії, свободи. Це був час переламів. А потім, як завжди після такого піднесення, прийшла зневіра. Так завжди буває, і це не дивує. Хоча, шкода, бо ми сподівалися, що самі станемо кращі, зуміємо жити на такому високому рівні духовних вартостей. А потім з’ясувалося, що ми повернулися до наших щоденних слабкостей, обмеженості, конфліктів. І покоління, яке багато чим пожертвувало, покоління тих дисидентів, що домоглися волі, зазнає почуття зневіри. Я про це хотів розповісти, але також і показати, що це не був, усе-таки, марний вибух. У нас життя набагато краще стало – надійніше, ми набагато багатші. Але найважливіше, що втричі більше людей навчаються зараз, ніж у часи комунізму. Це досягнення, доказ, що ця боротьба, революція була потрібна.
Моя картина стосується також Росії – тому і спільне виробництво. Один із головних виконавців – Микита Михалков, для якого я створив роль російського заступника міністра закордонних справ. А він дуже зрадів, бо любить грати владу, вона йому не чужа. Глядачам судити, наскільки добре він зіграв, – по-моєму, добре. І там є сильне протистояння двох позицій – польського посла, що почувається ніби програв, і його російського колеги, що начебто переміг. Але це тільки “начебто” – на цій землі справжніх переможців немає, ви мусите це знати.
Мене часто запитують, чому дія відбувається в Південній Америці. Як завжди, польська преса підозрювала, що нам захотілося подорожувати. А все навпаки. Ми знімали в Уругваї – це двадцять дві години лету. І два головні актори – Микита Михалков і Даніель Ольбрихський, відмовилися. Вони сказали: “Ми все можемо зробити для тебе, але до Уругваю не полетимо: 22 години в літаку для нас уже неможливо”. І мені довелося за допомогою монтажу обманювати глядача. Гадаю, що вдалося, – я показував професіоналам, і ніхто не помітив, що Микита Михалков грає в теніс у Москві, а його партнер – у Монтевідео. В Уругваї, де ніколи не знімали жодної закордонної картини, прийняли мене неймовірно добре. І я пишаюся, що тепер є почесним жителем Монтевідео.
Фільм показували в Кореї – на великому фестивалі в Пусані. У мене була розмова з публікою, і хтось запитав дуже чемно: “А Уругвай, це придумано, чи він існує? Ми подумали, що це щось таке поетичне видумали – Монтевідео”. Тож із погляду південних корейців Уругвай може існувати або не існувати. Такий смішний світ, у якому ми живемо.
Я був зі своєю картиною, уявіть собі, на фестивалі в Занзибарі. І мені запропонували вибрати: показати фільм у залі на сто чоловік, за запрошеннями, або я погоджуся вирізувати в картині дві сміливі сцени, які, на думку імама Занзибара, неприпустимі, – і тоді можна показати в кінотеатрі на тисячу місць. Звичайно, я погодився, – я стільки років жив з тим, що хтось щось пробував вирізувати в моїх картинах. Для мене важливіша тисяча глядачів, ніж сто. У вас цього не буде – Одеса відома своїм лібералізмом і таку “дуже сміливу” сцену в нічному клубі, де нічого страшного не відбувається, можна буде показати.
Картина їздить цілим світом – від Південної Америки до Кореї та Китаю. Я бачу, як її приймають у країнах давнішої демократії, де ставляться до проявів цинізму в героя Микити Михалкова дуже критично. А в Росії навіть преса вважала, що справжній дипломат – цинік, і що це необхідно для дипломата. Я думаю інакше: якщо дипломатія – гра цинізму, то розпад нашої цивілізації необхідний. Нікколо Макіавеллі, що є хресним батьком цинізму в політиці, – руйнівник цивілізації, а не засновник. З цього нічого доброго не буде. Я впевнений: на короткий термін, звичайно, можна перемогти, можна обдурити, можна зробити все. Але цивілізація, в якій люди не вірять у щось святе, приречена. Для нас це дуже серйозне питання.
– Яка місія християнського художника в сучасному світі, і де та межа, яку не мусить перейти художник, щоб не перетворитися на дешевого моралізатора?
– Моралізатором не треба бути, бо це дуже не християнський підхід до іншої людини. Це марксисти вважали, що художники – інженери людських душ. Я не приховую ні своїх клопотів, ні досвіду, ні сумнівів. Ви знаєте, я б охоче тиснув на сумніви, хоча багато хто не любить цього слова. Людині властиві сумніви. Той, хто в собі впевнений, хто гадає, що все збагнув, – даруйте, дурень. Одразу видно, що він нічого, отже, не розуміє. Є таємниці, сумніви, вагання, пошуки правди, і я можу поділитися з іншою людиною моїми пошуками, – можливо, це їй допоможе. Бути вчителем не хочу – хочу поважати свого глядача. Я маю з ним тільки ділитися гранично щиро.
– Почуття гумору для Вас – це інструмент, спосіб мислення, засіб спілкування?
– Можливо, це гени, бо мої батьки теж любили жартувати. Я почуваюся дуже нещасним, коли потрапляю в культуру або середовище, де зміст гумору не такий. Коли я жив у США, справжніх американців не міг витримати, бо почуття гумору, самоіронії їм не властиве. І коли зустрічав людину, наприклад, єврейського походження, з великою радістю думав: нарешті можна розмовляти нормальною мовою.
– Кажуть, що цивілізація – це обмін вартостей на комфорт. Ви згодні з такою постановкою питання?
– Гадаю, що цей обмін – тільки частина цивілізації, це не вичерпує всіх процесів. Ми все-таки побудували нашу цивілізацію на пожертвуваннях, на тому, що люди вміли перебороти себе, їм удавалося навіть робити героїчні вчинки – не тільки на війні, але й у науці, мистецтві.
– Київська “телешкола” – чим цікавий для Вас цей проект?
– Все-таки, ті люди, з якими я спілкуюся, мають вплив на громадську думку. Можливо, мені вдалося протягом кількох днів бодай щось залишити в них у пам’яті, щоб вони за щось почувалися відповідальними. І зрозуміли, що рейтинг – ще не все, є інші вартості. Є прості світські вартості, про які я хотів дати їм уявлення. Вони можуть впливати на людей так, щоб люди росли, або хоча б не робили крок униз – це трішки й від них залежить. Ризикнуть вони на те, щоб тягти своїх глядачів нагору, або йтимуть, навпаки, на повідку їхніх слабкостей – моральних, інтелектуальних, – від них залежить. Ми про це говорили, і я гадаю, що виправдав таким чином три дні свого життя, що віддав їм.
– Як Ви оцінюєте ситуацію в польському кіно?
– За останні 16 років свободи в нас з’явилися нові імена. Світову кар’єру зробив покійний нині Кшиштоф Кешльовський. Єжи Штур, Краузе – видатні режисери. Тож наше кіно живе. Є багато режисерів, що зробили одну картину, і про них важко судити, бо вони ще себе не підтвердили. І, звичайно, я розумію, що моїм колишнім студентам особливо важко зараз, бо світ новий. Про старий світ ми вже вміємо розповідати, а в новому ще не можемо розібратися, і для них це важливе завдання. Відтоді, як у нас ухвалено новий закон про кінематографію, зросла кількість картин, з’явилися шанси, що в молодих буде багато дебютів. У мене враження, що наше кіно якщо й не квітне, то й не вмирає. Воно проходить через ту необхідну трансформацію, що й усе наше суспільство.
Замолоду я гадав, що коли доможуся певного місця на ринку, у суспільстві, тоді всю решту життя займатимуся тільки творчістю та піклуватимуся тільки про те, як краще зробити фільм. Зараз моє становище гірше, ніж сорок років тому. Ще сутужніше змагатися за гроші, ще частіше пропадають мої проекти. Я не можу скаржитися, бо я все-таки постійно працюю. Зараз пишу музику до нової картини, щойно закінченої в монтажі. Це італо-французький фільм, що його я знімав улітку цього року. Я сам дивуюся, як мені вдалося знайти гроші, щоб зробити цю картину. Те, що людина не одержує гроші, – норма. Я говорю молодим колегам, що безробіття – це норма, робота – благо. Ніхто мені не вірить, а я це знаю.
– Який фільм останнім часом справив на Вас особливо сильне враження?
– На фестивалі в Калінінграді мене вразила дивна, дуже цікава шведська картина, знята в США молодим режисером. Вона здобула головний приз. Дуже сильна, жива, психологічна картина, – начебто в дусі Ерика Ромеро, якого я дуже люблю. Уявіть собі, що режисер ніколи прізвище Ромеро не чув. Він дуже зацікавився тим, що хтось говорить схожою мовою. А він сам цю мову придумав: таке точне психологічне спостереження, дуже делікатні, інтелігентні діалоги, досить позитивне, радісне закінчення.
– Чи відчуваєте Ви себе оптимістом?
– Це залежить – стосовно до кого. Якщо я поруч із гіпероптимістом, як в Америці часто трапляється, – тоді вважаю себе чорним песимістом. А якщо бачу, що люди в розпачі, тоді я найперший оптиміст. В мені ще є віра в людей, у Бога, у якийсь сенс життя. Поки я цю віру маю, буду завжди якоюсь мірою оптиміст. Але не такий, щоб я вірив, що все піде на добре. Навпаки, я кажу: “Якщо навіть усе піде погано, все-таки варто жити, змагатися, любити, і не треба коритися”.
