Серед різноманітних музичних подій мою увагу привернули дві концертні програми. Звичайно, дуже важливо, що і у тій, і в другій як піаніст, який грає з оркестром, виступав Олексій Ботвинов. Він не просто виконує музику, – але дає нам почути в ній те, чого ми в ній не чули. У цьому розумінні його виконання – завжди відкриття.
За диригентським пультом Національного симфонічного оркестру Одеської філармонії цього разу стояла заслужена діячка мистецтв України Наталя Пономарчук із Дніпропетровська. Мене вразило її трактування Концерту № 2 для фортепіано з оркестром С.В. Рахманінова. Здавалося б, можна було обмежитися скромною роллю акомпаніатора. Тут же був щирий акт співтворчості. Пономарчук не лише зрозуміла і прийняла задум піаніста, але й конгеніально втілила його в оркестровому звучанні.
А між іншим – задум цей був найвищою мірою нетривіальний! Я почув цю (досить заграну) музику Рахманінова ніби вперше! Таке вдається рідко – й лише музикантам найвищого рівня.
Потрібно визнати, що у виконанні Концерту склалася певна традиція, яка йде ще від радянських часів. Музика концерту сприймається, насамперед, як національна, як оспівування російської природи, як урочиста, радісна Пісня про Росію. Ось і на конверті старої пластинки із записом Ріхтера – говориться про «торжествующий характер» мелодії, про «патетическое ликование первой части»... Каюся – сам безліч разів саме це й чув! У трактуванні Ботвинова і Пономарчук я почув інше. Здається, я чув не музику, а саму оголену душу композитора!
Перші ж акорди («дзвіночків») здаються зовсім іншими за характером, гіркими, трагічними. Завжди здавалося, що оркестр і фортепіано – ніби втілення епічного та ліричного начал, і в музиці концерту це епічне начало завжди підкреслювался, й оркестр «напирав», змушуючи фортепіано з усіх сил прориватися крізь щільність його звучання, демонструючи силу та волю. У нинішньому ж трактуванні – перемагає лірика. Ніби набігають одна за другою ліричні хвилі, що виражають порухи душі, незупинний потік почуттів. Поки що немає боротьби, а є якась нестійкість, якась нерозв'язаність. І – величезна душевна схвильованість, тривога, напруження почуттів, які сповна проявляться трохи пізніше. А поки що – ось лірична мелодія фортепіано, маленький острівець, на якому можна на хвилину заспокоїтися, передихнути.
Відомо, що створенню музики Концерту передувала глибока депресія, яку переживав композитор. Але не хочеться усе пояснювати суто психологічно. Тим більше, що після депресії за логікою почуттів мало б переживатися почуття звільнення, радість, що вирвалася на волю. Ні, природа цієї обмеженої ліричної схвильованості в музиці першої частини – інша! Це стає зрозуміло, коли з'являється приголомшлива за красою мелодія. І раптом з'являється думка про Блока (який створив свої вірші одночасно із цією музикою), про російське Срібне століття, яке все гранично романтичне... Рахманінов – звідси ж! І ця тривога (яка, здається, не стихає майже до самого кінця Концерту) – народжується із «повітря століття», з передчуття грандіозних подій. Нестійкість ґрунту під ногами – і обшири чекань, бажань, мрії. Ось звідки така емоційна напруженість, така гранична висота тону, така поетичність інтонацій, і такий сум, що народжується із розуміння несумісності цієї мрії-краси та реальності.
І – ніякої «урочистості» в фіналі! Просто вольовий натиск, кілька коротких тактів, навіть трішки несподіваних після того, що безпосередньо цьому передувало. І не можна не чути, що й у разючій красі мелодії, з якої починається друга частина – високий сум! Ах, та ж не випадково Концерт написаний у до мінорній тональності! Невтомність прагнення, невгамовність ліричної спраги, спраги небес, висоти, гармонії... І ось тема, яка, начебто цієї хвилини народжується під руками піаніста, її підхоплюють скрипки, й здається, що томління розв'язалося. Але немає урочистості. Є лише ця висота незвичайної лірики. Якій не встояти перед тим, що зараз почнеться – у третій частині. Який разючий розпал боротьби! Які часом прориваються в оркестрі трагічні ноти! Який ліричний нерв, збентеженість величезної, живої, страждаючої душі. Вольові пориви (Рахманінов – геній волі у російській музиці!) слідують один за одним. Який важкий шлях! Який Рахманінов нервовий, щирий, тонкий, що занурює нас у своє потаємне! І у виникаючій в оркестрі переможно-прекрасній темі – раптом починаєш чути не Пісню про Росію, а ту красу, що «врятує світ». У це вірили художники Срібного століття. Рятівничість краси.
Як же так? Чому ж я дотепер не чув цього? Можливо, я помиляюся? Розшукую старі записи. Слухаю заново. Вкотре розумію: запис – не живий концерт, тут важко цілком, до кінця зосередитися, щоб увійти у світ цієї музики. Ось «наш Ван Кліберн», як його тоді називали, життєрадісність емоцій, разючий блиск і заразливість виконання... Тож ось звідки «оптимістичний штамп», проставлений на цій музиці? Святослав Ріхтер. Грандіозний, монументальний масштаб, розпал емоцій – і граничний драматизм. Панування волі, внутрішня суворість, що втихомирюють «сум'яття почуттів». І, зрештою, сам Сергій Рахманінов – за фортепіано. Дуже старий недосконалий запис, зроблений через кілька десятиріч після написання Концерту. Звичайно, тут присутня «горда стриманість». Але яка «буря»! А в ліриці – часом така «скляна крихкість»! І завзятість – не просте вираження волі, але «лірична завзятість», опір самої душі, її краси, яка не хоче бути безсилою! Ось він, момент істини.
Ботвинов не порушує традицію, а руйнує штампи. Він грає Концерт без добряче набридлого пафосу. Більше того, він не грає «на публіку», він не акцентує ефектні «концертні» епізоди. Я б сказав, що його виконання – екзистенціальне, йому вдається самому зануритися і нас занурити з головою в потік душевного (та й духовного!) життя автора.
Другу програму було присвячено 100-річчю з дня народження Дмитра Шостаковича – Одеський камерний оркестр під управлінням Ігоря Шаврука підготував 14-ту симфонію композитора, що виконується вкрай рідко. У ній сопрано (заслужена артистка України Наталя Ютеш) і бас (народний артист України Володимир Тарасов) виконували вокальні партії на вірші великих поетів – усі без винятку присвячені темі смерті. В нашій країні про смерть міркувати було не прийнято. А Шостакович у своїй симфонії говорив на різні лади про разючу крихкість, беззахисність життя, про його неминучий трагізм. Виконавці були такими переконливими, що слухачі кричали «браво».
У другому відділенні Олексій Ботвинов грав Перший концерт для фортепіано з оркестром Шостаковича. І знову здивував незвичністю трактування. Зазвичай цей концерт молодого композитора звучав, що називається, на одному подиху, вражаючи неймовірною енергетикою, скаженим темпом, винахідливістю «кінематографічних», миттєво мигтючих контрастних епізодів, – і, будучи написаний у мажорній тональності, здавався цілком оптимістичним.
У виконанні Ботвинова відкривається разюче розмаїття змісту цієї музики. Центральною стає друга частина – темп начебто сповільнюється, звучить висока й сумна лірика, роздум, коротка й дуже гарна тема вальсу, якій не судилося звучати довго. Запитальні пасажі фортепіано, й народжується мелодія разючої краси. Усе це після бурхливої першої частини здається майже неймовірним – такий «відрив» від повсякденної реальності, таке піднесення на немислимі духовні висоти! Але – втручається голос труби (вона в цьому творі грає величезну роль – добре грає сурмач Валерій Петрусенко!). Ще у фіналі першої частини грайлива мелодія під акомпанемент труби раптом набула похмурого характеру. А вже у третій частині – труба «душить» ліричні пориви, знущається, музика набуває гротескного характеру. Ось він, конфлікт! Труба – голос тоталітарної епохи. І вже й оркестр, і фортепіано – являють собою колективний образ якоїсь «роботи», в якій зникає голос окремої особистості. І ось уже переможний голос труби, тріумфальний фінал! Але що це? Безпосередньо перед фінальними тактами коротка хуліганська тема, щось подібне до канкану, що одразу ж пародіює урочистість!
Ні, не можна було зробити із Шостаковича «ідеологічного композитора»! Але можна було бити молотом (тим, що поруч із серпом) по цій тендітній, ранимій душі. Ще раз згадуєш разючу лірику другої частини Концерту – й нескінченно засмучуєшся: лірика потім буде не такою щедрою, не такою відвертою – навпаки, вона стане «сокровенною», затаєною, стриманою… Але – така, що дістає до самих глибин душі.
