21 грудня в приміщенні Одеської обласної організації Національної спілки письменників України відбувся вечір пам’яті талановитого прозаїка Олександра Батрова з нагоди його 100-річного ювілею.
Світові цьому письменники являються по-різному. Одні зависають над нами утаємниченістю свого таланту, наче недосяжні світила, якими можна захоплюватися, але енергетики яких осягнути нам не судилося; інші полонять нас не стільки своїми творами, скільки ореолом особистості, отим образом з легенд, створюваних навколо імені митця численними дослідниками, критиками, шанувальниками і... недоброзичливцями; ще інші заворожують довірливістю оповіді, правдивістю життєвого шляху героїв та безпретензійністю своєї манери, яка, одначе, компенсується житейською мудрістю поглядів і міркувань.
Так от, письменник-одесит Олександр Батров (1906 – 1990), сторіччя від дня народження якого відзначає зараз літературна та педагогічна громадськість краю, належить до тих митців, в образі яких дивовижним чином поєднуються риси всіх цих творчих індивідуальностей та читацьких іпостасей і, водночас... Втім, варто пригадати, як насправді приходив до кожного з нас у дитинстві Олександр Батров, щоб утвердитися в тому, єдино вірному, що залишається поза прихильністю і читацькими смаками: він приходив, як приходять добрі чарівники – разом із мріями про моря-океани, далекі подорожі, таємничі острови і загадкові світи, де все навдивовижу “не так”, все “романтично по-іншому”, і в той же час усе саме так, як і має бути в пронизаному осяйною романтикою моря дитинстві.
Побутує думка, що книжки письменника, якого б тематичного спрямування вони не були, завжди слід розглядати, як творче осмислення ним власної біографії. Навряд чи це стосується всіх, без винятку, майстрів слова, але якби цієї сентенції не існувало, вона неминуче зародилася б за письмовим столом Олександра Батрова. Вчитаймося-но в рядки його життєпису. Ще підлітком, коли ровесники майбутнього письменника лише насміливо підступалися кожен до своєї мрії про море, він став юнгою, а згодом був кочегаром, портовим вантажником, а потім, впродовж тривалого часу – матросом на кораблях далекого плавання... Тобто він власними мозолями пізнавав істинну ціну морської романтики, щоб на все життя залишитись вірним їй, залишатися залюбленим у море. І, як це, на перший погляд, не парадоксально, саме ця юнацька відданість морю привела його згодом в літературу, визначила тематику його творів, вік і долю більшості його героїв. “Можна лише здогадуватися, – писав свого часу поет і теж колишній моряк Ігор Нєвєров, – якою природною обдарованістю, разом із гідною заздрості впертістю, треба було володіти, щоб за якихось два роки, мужньо здолавши, м’яко кажучи недостатність освіти, взяти й написати повість, котра одразу ж здобула визнання відомих літераторів”.
Так, справді, “зійшовши на берег”, О. Батров виявив себе тим самородком, який, здолавши брак освіти, піддавшись поклику таланту, зумів стати газетярем, публіцистом, відомим дитячим письменником. Кажу “газетярем”, оскільки безпосередньо свій творчий шлях Батров започатковував, працюючи в редакції обласної газети “Молодая гвардия”. Це на сторінках одеської “молодіжки” з’являлися перші його статті, нариси та оповідання; тут, осмислюючи життєвий матеріал пером журналіста, він знайомиться з багатьма подіями і героями, які поставатимуть згодом зі сторінок його повістей та оповідань. А коли в 1950 році побачила світ перша його книжка “Завтра – океан”, стало очевидним, що поєднання суворого життєвого досвіду та незабутніх вражень моряка і солдата Другої світової – з основами журналістської майстерності та письменницького таланту, витворили в душі О. Батрова такий творчий сплав, який уже дозволяв йому віднайти і свою, по-спартанському лаконічну, але образну, метафоричну манеру письма, і свій життєво-романтичний спосіб пізнання юного героя.
Перечитайте-но популярні колись повісті й оповідання Батрова: “Три безкозирки”, “Барк” жемчужний”, “Матроська королева”, “Хлопчаки, зірки і вітрила”, “Чорна чайка”, “Лозанка” – і ви знову відкриєте для себе, що в творах Батрова все, від заголовка – до романтичних назв далеких заморських портів; од нестримних мрій героїв – до їхніх подвигів і витівок, немовби овіяне чорноморськими вітрами та просолене дев’ятибальною океанською хвилею; пройміться їх духом, і ви зрозумієте, що справді, все тут, за влучним висловом самого автора, дихає “Гарячою хмільною сіллю” океану романтики.
Звичайно, зараз, із висоти нанизаних на життєвий досвід років, не тільки захоплюєшся здатністю письменника закарбовувати своїм словом, а й починаєш розмірковувати, що ж найбільше полонило тебе колись у його творах. І вловлюєш те ж саме, що інтуїтивно вловлював у дитинстві: непідробну, майже сповідальну щирість героїв, якими здебільшого ставали хлопчаки і дівчатка одеських передмість; спорідненість твоїх дитячих мрій і захоплень з мріями і захопленнями цих підлітків, а ще – проймаєшся відданістю хлоп’ячій дружбі, яку кілька поколінь одеських підлітків училися цінувати разом із незрадливим Павкою Пахомовим з оповідання “Ранковий кінь”, з дещо різкуватим, але душевно щирим Левком з “Матроської королеви”, з романтичною максималісткою Лозанкою та багатьма іншими маленькими за віком, проте великими за польотом своєї нестримної уяви мрійниками.
Події реального буття десятирічної Лозанки цілком природно сплітаються з подіями світу її фантазій, але це не заважає їй поставати перед нами контрастно сформованою особистістю, такою собі дорослою “діловою жінкою в мініатюрі”, яка хоче віднайти своє місце в житті вже зараз, не чекаючи пори зрілості та дорослості і не бажаючи списувати свої слабкості і поразки на дитинство, яке, як і дитинство всіх інших героїв Батрова, минає на степових чорноморських берегах.
Світова мариністика має свої давні традиції, своїх кумирів і, звичайно ж, своїх щирих шанувальників. Серед святинь цього жанру навіки вкарбовуються в пам’ять такі шедеври морської романтики, як “Острів скарбів” Роберта Стівенсона з його незабутнім “Піастри! Піастри”!, “Робінзон Крузо” та “Рукопис капітана Міссона” Даніеля Дефо; “Золота чаша” Джона Стейнбека та “Шхуна Колумб” Миколи Трублаїні. Відтак у самій Одесі, рідному місті О. Батрова, в 60 – 70-ті роки ХХ століття теж сформувалося впливове коло письменників-мариністів, представлені постатями Івана Гайдаєнка – “Острів бурь” та “Санта-Марія”. Юрія Усиченка – “Шхуна “Зора” та “Білі вітрила”; Ігоря Нєвєрова – “Весела Антарктика” та “Далекий рейс”, Івана Радченка – “Штормові будні”, “Коли відходять кораблі” та “Вітер у вітрилах”.
Але, як бачимо, в переліку цьому ім’я Олександра Батрова не губиться і з часом не тьмяніє. Вже першою своєю повістю “Завтра – океан” він навічно увійшов до когорти мариністів і почав формувати свого власного читача, з племені якого висвятилося згодом чимало капітанів, штурманів, та матросів далекого плавання. І хоча книжка ця побачила світ, коли письменнику вже минав 44-й рік, одначе творчий доробок його поважний; пригадаймо хоча б його книжки: “Наш друг Хосе”, “Матроська королева”, “Барк “Жемчужний”, “Хлопці, зірки, вітрила”, “Три безкозирки”, “В одеській гавані”, “На “Білій стрілі” та низку інших і, нарешті, том вибраних творів, що вийшов 1986 року.
Так, згоден, в наші дні Одеса значною мірою втратила імідж світового морського порту, вона давно перестала бути містом моряків і суднобудівників, та все ж таки... Приходячи зі своїми творами до все нових поколінь, Олександр Батров дарує їм щасливу нагоду зазирнути за обрії власної фантазії, пізнати дивовижний світ своїх однолітків – з усіма його найпотаємнішими заповідями та найзаповітнішими мріями; а ще – дарує нам надійні вітрила для нових відкриттів в неосяжному океані романтики, який усіх нас виколисував на пасатах нашого невпокійливого дитинства.
Хотілося б тільки, щоб і в наші дні твори О. Батрова якомога частіше з’являлися на полицях книжкових магазинів та шкільних бібліотек, і, зокрема, їх давно слід було перекласти і видати українською мовою.
