По вулиці йшов, насунувши на очі капелюха, молодий чоловік із тростиною в руці. Палиця, торкаючись землі, випереджала його на півкроку, попереджаючи про можливі вибоїни. Він був сліпий. Продавець, яка спостерігала за скоординованими рухами невидющого, побачила, як раптом його тростина впала на землю. Юнак похитнувся, як втікач, що виліз на похилий дах, і так само по похилій круто повернув праворуч, стукнувшись коліном об прилавок, за яким стояла та сама жінка-продавець.
– Чи є десь вода? Мені погано... – навмання звернувся сліпий.
– Он та-а-м... по той бік дороги видніється синенький бювет. Ідіть прямо через трамвайну зупинку, – відповіла «милосердна» жінка.
Сліпий, який втратив паличку, гарячкувато стискав повітря в кулак, силкуючись торкнутися перехожих, що застрягли біля світлофора. Але приєднатися «причепом» не вдалося. Хлопець самостійно зійшов із тротуару на проїзну частину. Йому було зовсім зле...
Пролунали автомобільні гудки. Машини скреготали шинами перед незграбним чоловіком у насунутому на очі капелюсі. Він, приголомшений дорожніми сигналами, спіткаючись, дивом дістався до бювету, і в безсиллі присів біля крана навпочіпки. Дихати було дуже важко... І лише, коли в тріщинку його пересохлих губів впала круглоноса крапля, молодий чоловік із радістю зрозумів, що перейти пустелю Сахару – від зупинки до бювета – йому вдалося. Ніхто не помітив, як пересмикнулися його губи: "Спасибі продавцеві"...
Із життєвими принципами таких ось продавців неодноразово доводилося зустрічатися студентам-інвалідам. Причому, не важливо, у яких академіях, університетах вони навчаються. Як повідомила дівчина, що розмовляла зі мною (інвалід ІІ групи), теоретично пільги в них є. Але це також, як у моєму прикладі, – сліпому вказати дорогу словами: «Он-там... де синенький бювет». Або людині без рук сказати, щоб вона взяла чашку. Наприклад, інвалідам І групи надають безкоштовний гуртожиток, але вони просто не можуть там перебувати. За такими людьми потрібний домашній догляд і вже зовсім не в гуртожитку! Решта (ІІ й ІІІ групи) змушені платити гроші.
Спілкуючись зі студентами ОНУ ім. І.І. Мечникова, можна зробити висновок – профком піклується про студентів-інвалідів. Зі слів комітетського іміджмейкера В. Пєнова, макіяж зовнішнього життя тому, хто скаржиться на здоров'я, вони наводять професійно: путівки на базу відпочинку «Чорноморка» із триразовим харчуванням на 12 днів, театри, поїздки, вечірки за зниженими цінами, подарунки абітурієнтам, які мають дітей. Однак, самі студенти, «скаржитися не звиклі», зізналися, що шлях до цих благ нелегкий. Так, навіть для одержання п'ятирічного профкомівського квитка студентам-інвалідам, сиротам і чорнобильцям потрібно пробитися через коридор дешевого ксероксу й такої ж дешевої бюрократії. Це виробляє стійку неприязнь до цього процесу. Боротися з ним – собі ж на шкоду.
Звинувачувати у цьому ректорати й вузівські студпрофкоми, напевно, несправедливо. У цьому неважко переконатися, побувавши в Одеській національній академії харчових технологій. Самі студенти заявили, що тут немає розподілу на «хворих» і «здорових» – адже дорослі люди. Але дорослі люди мають бути сильними. А чи може бути сильним горобчик із поламаним крильцем?
До звичайної стипендії у 145 гривень інвалідам додають 5 відсотків від цілого й виходить 156 гривень. Є й регулярна матеріальна допомога та подарунки на День інваліда. Але якщо підсумувати усі ці блага, то вижити на них самотньому інвалідові навряд чи вдасться. Але й вуз не може порушити закону й платити, припустимо, стипендії подвійно. Або самостійно знизити ті ж житлокомтарифи, щоб не зросла плата за гуртожиток. Адже її дорослішання (з 1300 до 2500 гривень на рік) прямо пропорційно зростанню теплоносіїв. Серйозні ціни для мізерної стипендії. Пригадується дитяча гра у «класики», коли гравець має стрибати по квадратах на одній ніжці. Пільги студентів теж на одній. І особливо інвалідів.
