Редакція шановної газети «Одеські вісті» звернулася до мене з пропозицією висловитися з приводу полеміки, що виникла між відомим одеським публіцистом та письменником Богданом Сушинським та представником білоруської громади міста Одеси з приводу книги А. Мартинова «Белая Русь. Исторический очерк». – Одесса, 2007. Ця книга викликає природний інтерес, адже історія Білорусі, порівняно, скажімо, з історією Росії значно менш відома українським громадянам. А це не є нормальним з огляду на тісно переплетені долі українського та білоруського народів. Будь-яка полеміка завжди сприяє підвищенню інтересу до предмету дискусії. На жаль, полеміка між Б. Сушинським та Ф. Ковалевичем набула занадто різких рис. Мені невідомі і нецікаві особливості приватних взаємин між цими добродіями. Надалі висловимося лише з приводу окремих проблем історії та сучасності, порушених авторами.
На нашу думку, Б. Сушинський цілком вірно критикує А. Мартинова за подання розпаду СРСР як «інтриги імперіалістів». Насправді, саме невирішеність багатьох національних проблем, прихована за брехливими деклараціями про створення «радянського народу», була потужним фактором закономірного розпаду СРСР. Тим більше, що СРСР розвалився аж ніяк не внаслідок дії націоналістів. Переважно до влади прийшла компартійна еліта, зокрема у Білорусі. Взагалі дивно, коли представники республік, що стали незалежними державами саме завдяки розпаду СРСР шкодують за «імперією зла». Також цілком справедливо Б. Сушинський критикує А. Мартинова за незнання особливостей організації влади на Запорізькій Січі. На жаль, Ф. Ковалевич просто не зрозумів критики Б. Сушинського щодо незнання А. Мартиновим деяких фактів з історії України XVІІ ст. Україна була поділена за Віленською угодою 1656 року між Польщею та Росією. Андрусівське перемир’я лише закріпило цей розподіл. І. Виговський лише продовжував політику Б. Хмельницького останніх років його гетьманства, коли старий гетьман, повністю розчарований Москвою, став шукати нових союзників. Б. Сушинський справедливо наголошує на понятті союзник.
Гостра полеміка виникла щодо питання про те, чи жили білоруси здавна (до ХVIII ст.) на Півдні України. Протягом ХIV – XVI ст. велика частина сучасної території України та Білорусь перебували у складі однієї держави – Великого князівства Литовського. Розрізнити в історичних документах цієї доби білорусів та українців надзвичайно важко. Їх називали «литвини», «Русь», «православні» тощо. Тому заперечувати, що у військах Ольгерда чи серед жителів Качибея-Коцюбієва на початку XV ст. були білоруси, недоречно. Сказати щось більш конкретне про чисельність білорусів на Півдні України, їх побут тощо до ХVIII ст. не дозволяє стан історичних джерел. Однак, не можемо не відзначити і деяких помилок фактичного характеру, що їх припустився Ф. Ковалевич у своїй відповіді. У битві на річці Сині Води Ольгерд переміг не війська Золотої Орди, а війська трьох князів, серед яких два були татарськими, а інший – Дмитро – швидше за все був слов’янином, православним. Єдиної Золотої Орди на той час фактично вже не існувало. Волинська земля увійшла до складу ВКЛ ще у 1340-х роках, коли там з’явився князь Любарт.
Також важливо, з якою метою говорити про давність проживання. Привертає увагу пасаж Ф. Ковалевича про те, що давність прожиття білорусів у Північному Причорномор’ї дає їм право бути в Україні рівноправним народом. Як на мене, білоруси і так користуються в Україні всіма правами національної меншини. Проте, рівноправність буває різна. Буває і так, що титульна нація фактично користується меншими правами, ніж деякі національні меншини (яскравий приклад тому – етнічні українці у сьогочасній Україні порівняно з росіянами). Проти такого рівноправ’я, я, як етнічний українець, виступав і буду завжди виступати. Натомість, хотілося б, щоб в Україні стрижневою була українська культура, а у Білорусі – білоруська. Це і буде рівноправ’я.
Ф. Ковалевич та А. Мартинов не схиляються до такого потрактування рівноправ’я. У цьому переконують їх інвективи на адресу націоналістів, заперечення поняття титульна нація. Не будемо говорити про проблему вибору національного білоруського прапора. Вважаємо це лише верхівкою айсбергу. Але Ф. Ковалевич дозволив собі протиставити стійку до націоналізму Білорусь деяким колишнім республікам СРСР, де реабілітують «зрадників-націоналістів». У Білорусі, як відомо, досі панують старі радянські концепції культурно-національного розвитку, історичні міфи. І до чого це призвело? Читав в одного білоруського історика-науковця про те, що писати нове про історію Білорусі під час Другої світової війни можна лише поза межами Білорусі. Майже не почути у Білорусі і… білоруську мову. Це, до речі, дуже тішить багатьох росіян. Деякі з них так мені і казали: «Как хорошо, что в Беларуси нет национализма!».
Однак, білоруси також різні. Є й ті, хто бажають бути не зденаціоналізованими, русифікованими особами, такими собі «недоросіянами», а повноправними членами європейської спільноти, шанують білоруські національні цінності, а не радянсько-білоруські. Таких людей у Білорусі таврують як націоналістів і розганяють з майданів. Ситуація схожа на українську (у більшості міст на Сході та на Півдні України таке ж ставлення до україномовних). З такими «іншими» білорусами я спілкувався. Я розмовляв українською, вони – білоруською. І ми чудово порозумілися, не зважаючи на те, що ми не послуговувалися «загальнозрозумілим та могутнім».
Не хотілося б, аби подальша запекла боротьба деяких білорусів проти націоналізму призвела до парадоксу – білоруські національно-культурні товариства в Україні будуть відстоювати білоруську мову та культуру, яких не буде… у самій Білорусі.
Без націоналізму (ототожнення себе через культурний код певної нації, постійне, а не ситуативне, позиціонування своєї національної приналежності) жодна держава не може відбутися як самостійне явище, а не придаток до якоїсь спільноти, у тому числі слов’янської. Саме виховання глибокої поваги серед широких кіл громадян України до багатьох поколінь борців за незалежність України є запорукою існування нашої держави. І національні меншини повинні поважати національні цінності українців.
Загалом, не слід робити з історії привід для розбрату і обґрунтування якихось вигід у сучасності. Історія може навчити лише тих, хто хоче і здатен чомусь вчитися.
