Колишніх одеситів не буває… І справді, ті, хто залишив наше місто, можуть повторювати услід за Олександром Сергійовичем Пушкіним: «Куда бы нас ни бросила судьбина, и счастие куда б не повело, все те же мы: нам целый мир чужбина, отечество нам…» – Південна Пальміра, «Перлина біля моря» або, як вам буде краще, – загалом, Одеса.
Гарольд Ісаакович Неймарк поїхав із рідного міста після закінчення консерваторії, 45 років тому. Майже дивовижним чином доля закинула його до… – втім, нехай він сам про все і розповість.
І
– Я корінний одесит, навіть не знаю, у якому поколінні. У часи мого дитинства про це не розмірковували, це потім вже почали складати древо. Моя спеціальність якоюсь мірою була передбачена – мати викладала фортепіано у четвертій музичній школі. Я ж пішов навчатися до школи імені Столярського. Мати була знайома з Петром Соломоновичем, він просив її привести мене, коли мені було чотири роки, але розпочалася війна… Коли ми повернулися до Одеси із евакуації, Столярський вже помер, і я розпочав займатися у його учениці – Фані Юхимівни Максман. І далі звичайний шлях – школа, консерваторія, де моїм педагогом був Олександр Олександрович Станко, також учень Фані Юхимівни.
…Кожна людина любить те місце, де живе, навчається, але у мене, коли я закінчував консерваторію, було бажання до зміни місця, – хотілося кудись поїхати, подивитися світ. І так сталося, що мене запросили до Алма-Ати, концертмейстером симфонічного оркестру. Я погодився, а потім… У мене був сольний концерт у Будинку вчених, і під час антракту до мене підішов незнайомий чоловік. Як виявилося, він в Одесі відпочиває, а працює в Ашгабаді, соліст оперного театру, заслужений артист. Він сказав, що їм дуже потрібні скрипалі, і він хоче запросити мене концертмейстером до оперного театру. Крім того, мені буде надана педагогічна робота, квартира і, якщо я захочу навчатися далі, – цільове місце в аспірантурі. Тобто, відкрився переді мною рай. І я поїхав. Мені досить швидко надали те, що обіцяли. Потім я одружився, потім поїхав навчатися в аспірантуру до Москви, закінчив її – також у одесита, Михайла Ізраїлевича Фіхтенгольца.
Повинен сказати, мені пощастило у тому плані, що з першого дня до мене ставилися з повагою. Я був, загалом, ніхто, зовсім молодий – 23 роки. Але у мене не було жодних проблем, я був завжди потрібний. І я залишився в Ашгабаді, хоча Олександр Олександрович Станко намагався переманити мене сюди, до консерваторії. Але про квартиру мова навіть і не йшла, – а в матері була одна кімната, а в мене сім’я, дитина. Я приїздив сюди влітку, коли міг, і не відчував себе відірваним від Одеси, від своїх друзів, товаришів.
…Часто вживають таке поняття – “мати-вітчизна”. Воно затерте, у багатьох випадках, але якщо вдуматися в істинне значення цих слів, то вони мають глибокий сенс. І як матір не вибирають, так не вибирають і батьківщину. Тому зрозуміло, що завжди, коли я під’їзджаю до Одеси, серце починає частіше битися, відчуваю емоційне піднесення. А Туркменія стала другою батьківщиною...
Але, звичайно, вплив Одеси я постійно відчуваю. Ось, скажімо, скрипкова школа. Я не хочу сказати, що до мене з цієї точки зору Ашгабад і Туркменія були пустелею. Там працювали люди, які залишилися після війни, – майстри старшого покоління. Хоча, скрипка була якщо не екзотикою, то не такою розповсюдженою, як народні інструменти. Мій приїзд туди певною мірою сприяв її популяризації.
І народження ансамблю, яким я керую, також пов’язано на сто відсотків з Одесою. Це було 29 років тому… Секретар міськкому, – ним був тоді майбутній перший Президент Саппармурад Ніязов, покликав мене і каже: “Мені так набридли колони, що йдуть з духовими оркестрами, які грають, що заманеться. Хотілося б що-небудь вигадати на першотравневу демонстрацію”. І я запропонував: нехай пройде ансамбль скрипалів, моїх учнів. У нас, в Одесі, так було – шкільний ансамбль скрипалів йшов Куликовим полем і грав “Широка страна моя родная”. Він запитав: “Невже вийде?”. Я кажу: “Давайте спробуємо”. І ми пішли повз трибуну бадьоро і впевнено, граючи “Широка страна моя родная”. Захопленню не було меж. Я гадав, що на цьому і закінчиться. А виявилося, все тільки розпочиналося.
До мене зверталися багато композиторів із пропозиціями написати для ансамблю. І – покотилося… У результаті сталося, як сказав Президент, що ансамбль скрипалів – це наше національне надбання.
Ми тричі грали у Кремлівському Палаці з’їздів, двічі – на сцені Большого театру, декілька разів – у Будинку спілок. Були учасниками ХІІ міжнародного фестивалю молоді і студентів у Москві. Дитячий ансамбль скрипалів був єдиним у своєму роді, і успіх на всіх концертах – просто неабиякий. Виступали ми у Благовєщенську, Свердловську, Ленінграді, в Угорщині, США, Україні, на Молодіжних олімпійських іграх…
А у 1990 році я створив інтер-ансамбль “90”, до якого запросив дітей, однолітків наших скрипалів, із республік Середньої Азії, з кожної – по четверо дітей. На початку січня пройшли перші концерти в Ашгабаді. Потім ми поїхали по всіх цих республіках і у кожній давали по два концерти. Закінчилося турне у Москві, нас показували по Центральному телебаченню, спонсори надали всім дітям подарунки. Фірма “Мелодія” випустила великий диск. Ми – двічі лауреати Державної премії Туркменистану.
Крім музики, я довго займався журналістикою, – протягом 25 років. Співпрацював з газетами “Вечерний Ашхабад”, “Знамя Октября”, працював на радіо, телебаченні. Журналістика посідала значне місце у моєму житті, – я був молодий, гарячий, мене все це дуже цікавило. Причому я намагався більше писати не на музичні теми, – займався промисловістю, комунальним господарством…
ІІ
На зустрічі з людиною із багато в чому загадкового для нас Туркменистану неможливо не запитати про те, як же живеться там. Дещо з почутого схоже на прекрасну казку…
– Гарольде Ісааковичу, як почуваються у Туркменистані українці?
– Непогано. Указом Президента було створено Товариство дружби “Туркменистан – Україна”, членом якого я є. Працює недільна школа при Посольстві України, причому ходять туди і діти-туркмени. Знаючи українську мову, вони вступають не на нульовий курс в українські вузи, а на перший. Чудово бачити, коли на день народження Тараса Шевченка ми збираємося біля його пам’ятника, і діти читають його вірші. Товариством дружби і посольством були організовані Дні українського кіно, “Телеміст дружби Ашгабад – Одеса, Одеса – Ашгабад”, виставки українських дитячих книг. Музичні колективи виконують твори українських композиторів. Завдяки Товариству дружби вперше була видана книга новел трьома мовами: туркменською, українською і російською. Її автор – на той час дипломат, співробітник Посольства України Іван Георгійович Нєнов. До всього вищезгаданого він мав безпосередній стосунок.
– Складається враження, що у туркменів особлива любов до України…
– І це не випадково. Під час війни приблизно 150 тисяч туркменів визволяли Україну і майже на генетичному рівні про неї залишилася пам’ять, яка переходить із покоління у покоління. Деякі вузи Одеси були евакуйовані до Туркменії. Коли сталася ця трагедія – землетрус 1948 року, – серед перших бригад будівельників були одесити. Медпрацівники приїздили групами, цілими курсами медучилищ, і багато хто залишився.
– Як відомо, Туркмен-баши видав книгу “Рухнама”, в якій описується історія Туркменії, традиції, обряди, взаємини між молодшими і старшими, – тобто, зібрана багатовікова народна мудрість. Ця книга була перекладена багатьма мовами. Тепер, коли він помер, чи не піддається вона забуттю?
– Ні, і я вважаю, що це правильно. Книгу писала мудра людина, яка прожила велике життя, яке не було легким: батько його загинув на фронті, мати – під час землетрусу. Йому довелося пройти через важкі випробування… І, будучи досить начитаним, маючи гнучкий публіцистичний, філософський склад розуму, він зумів узагальнити те, що створювалося нацією за віки. Гадаю, тією чи іншою мірою це збережеться надовго.
– Ваш ансамбль користувався великою підтримкою першого Президента. Чи збереглася вона при новому Главі держави?
– Схоже, що так. Гурбангули Бердимухаммедов був віце-прем’єром, що курував культуру. Ставши Президентом, він приділяє нам досить уваги, до дітей ставиться тепло, турботливо, так, як ставився Саппар Атайович.
– Чи відчуваються зміни після приходу нового Президента?
– Корінні зміни відбулися буквально відразу після того, як він приніс присягу. Перш за все розпочалася реформа системи освіти. Це дуже важливо, оскільки вона у нас була у певному застої. Школи знову стали десятирічними (раніше були дев’ятирічними). У вузах відновлено п’ятирічне навчання, – а було чотири роки, причому два з них – на виробництві. Президент поставив завдання зробити і атестат, і диплом конкурентоспроможними у будь-якій країні. Він розпочав переговори про відкриття філій московських вузів – МДУ, інституту імені Губкіна та інших, – про що раніше навіть мови не могло бути. Те, що було давно закрито, – Академія наук, ВАК, – тепер реанімується, причому дуже швидко. У соціальній сфері відбулися серйозні зміни. У нас працівники сільського господарства пенсій практично не отримували, було знижено пенсії у пенсіонерів за віком. Президент протягом двох місяців підняв їх до попереднього рівня і всіх сільських трударів забезпечив пенсійним обслуговуванням. За його розпорядженням у визначені терміни були побудовані десятка півтора дитячих здравниць у курортній місцевості. Робота кипіла вдень і вночі. Загалом, у нас будівництво просувається дуже швидко. Квартиру можна придбати у розстрочку на 20 років, причому половину оплачує підприємство. А перший внесок – до п’яти тисяч долларів.
– До речі, скільки потрібно платити, наприклад, за трикімнатну квартиру, за воду, газ, світло?
– Навіть якось незручно говорити, не завжди цьому вірять. За квартиру – близько десяти доларів на рік. Світло – 90 кіловат на місяць безкоштовно, поверх цього – також десять доларів на рік. Вода, газ – безкоштовні. Літр бензину коштує дешевше склянки води. Сіль – безкоштовна. Хліб для малозабезпечених сімей – безкоштовний. Проїзд – практично безкоштовний. Медичне обслуговування – якщо є страховка, знижка 50 відсотків на ліки. Вартість страхового полісу – два відсотки від місячної зарплати. Президент сказав, що з часом потрібно зробити так, щоб медицина була безкоштовною. Освіта – безкоштовна. За перебування у таборі батьки платять “копійки”, частину сплачує профспілка, як у радянські часи. Президент вважає: “Як можна підняти ціни до європейських, якщо зарплати у людей не європейські?”… У нас навіть якщо людина отримує мінімальну зарплату, на хліб, молоко, – шматочок м’яса і ковбаси раз на тиждень, – їй вистачить. Тим більше, що за квартиру, за транспорт вона не платить. У багатьох туркменів – великі сім’ї, і всі один одного підтримують. Сироту не віддадуть до дитячого будинку, її обов’язково забирають родичі.
– Як туркмени сприймають Вас – одесита, Ваш одеський характер?
– Я, напевно, щаслива людина, – за всі роки перебування там жодного разу не відчував на собі якогось негативу. Мене часто називають яшулі – це стара, дуже шанована, мудра людина. У нас є народне зібрання – маслахат, що збирає приблизно дві тисячі най-най-най. Так ось, можу з гордістю сказати, що я учасник всіх двадцяти маслахатів.
– Ви вважаєте себе сином двох народів, двох міст… Якщо б виникла можливість переїхати до Одеси, на таких же хороших умовах, як в Ашгабаді, переїхали б?
– Я говорив сьогодні дружині, коли ми були на кладовищі… У туркменів є дуже хороший звичай, який я недооцінював до якогось часу. Живе людина у столиці, а коли помирає, її відвозять туди, де вона народилася, і там ховають. В Одесі всі мої рідні поховані… Туркменія дала мені все, що, я впевнений, не дала б Одеса. Звичайно, вона стала моєю другою батьківщиною, яку я шаную, люблю, поважаю. Але це все ж друга батьківщина… Переїхав би я сюди чи ні? Не знаю, можливо, так. Але, так, як там я сумую за Одесою, дещо схоже відчував би тут стосовно до Ашгабада. Напевно, мені хотілося б бути там. Звичайно, я все, що міг, віддав Туркменії, але це “все” вклала у мене Одеса. У мене була, та й тепер є, можливість жити в інших країнах (у мене подвійне громадянство – туркменське і російське), але… Другу батьківщину я зміг би змінити тільки на першу.
– Які почуття, крім хвилювання, викликає у Вас Одеса?
– На жаль, у деяких випадках – роздратування. Чому Центральний гастроном, який повинен був би охоронятися як пам’ятка одеської історії, перетворено на центр ювелірної торгівлі? Не дуже приємно, коли такі затишні, близькі до душі кінотеатри закриваються… Дуже прикро, що Грецький майдан перетворений у дещо, не відповідне духу і пам’яті міста. І безконечно жаль, що в Одесі – місті, безперечно, великої культури, великого естетичного потенціалу – починає переважати торгівля. Якісь магазинчики, фірмочки, причому не з дотепними одеськими назвами, такими, які можливі тільки в Одесі і тільки у одеситів. Адже у нашого міста – свій мікроклімат, – а враження таке, що йдеш не по Одесі, а… незрозуміло де. І це обурює. Але – які приємні для мене камені на бруківках, які ще не встигли замінити…
