Лекція про земноводних була нестерпно нудною, але тепер, через стільки років, пригадується навіть з вдячністю. Тому що держава турбувалася про підвищення загальноосвітнього рівня своїх громадян.
Наступні рядки – про лекції і концерти майстрів мистецтв, на які “заганяли” робітників та службовців після роботи, а частіше під час обідньої перерви. Необхідність присутності на них дуже не подобалася тим, у кого значно зменшувався, при цьому, час “на перекур”, і матерям сімей, що розраховували вискочити під час обіду до сусідньої крамниці. Якщо дуже поталанило, “захід” міг відбутися у робочий час. Лектори товариства “Знання” та артисти регулярно відвідували санаторії, пансіонати, парки культури та відпочинку. Тобто, і на роботі, і на дозвіллі радянські люди були охоплені культурно-освітнім процесом. Багатьом, звичайно, не подобався першорядний обов’язок отримання додаткових до шкільного і навіть до університетського курсу, знань. Але якщо лектор умів захопити своїм предметом, то про це забувалося. Людей же, яких не захоплювала музика, взагалі було небагато. І, хто знає, можливо, хтось з тих глядачів та слухачів до цього часу вдячний лекторам та музикантам за свою “причетність” до нового, цікавого, прекрасного.
Радянська держава надавала й інші можливості для самоосвіти, і в цьому разі уже було можна самому обирати “форму і зміст”. Класика жанру – мовні курси. В Одесі це – знамениті “чкаловські”, що виникли ще до війни, відкриті для дітей та дорослих. У вузах працювали університети культури, де фізики могли захоплюватися лірикою. Чудовий винахід – дворічні вечірні народні університети. Декілька разів на місяць там провадилися заняття на різноманітних факультетах, лекції читали найкращі фахівці у своїй галузі. Наприкінці кожного навчального року потрібно було писати курсову роботу, а випускники отримували документ. І все це задоволення – цілком безкоштовно, до речі… Виходила “Бібліотечка товариства “Знання”, яку інколи давали безкоштовно до передплатних видань. Але й за таких умов кожен передплатник міг обрати собі комплект книжок кишенькового формату на тему, що цікавила. Як би там не було, але знання навряд чи могли стати зовсім вже зайвим тягарем – баластом.
Отже, повторюся. У СРСР держава справді дбала про те, щоб кожна людина, незалежно від базової освіти та професії, могла підвищити свій загальноосвітній і культурний рівень. У нашій країні цей гуманістичний підхід віднесли, очевидно, до пережитків соціалістичного минулого. Ні, звісно, і тепер в Одесі можна послухати лекції – у музеї західного та східного мистецтва, у відділі Фонду грецької культури, наприклад. Але це – ініціатива самих закладів, а не практичне втілення державної політики. Звичайно, при бажанні поповнити свої знання, можна звернутися до їх традиційного джерела – книжок, використати інтернет– ресурси. Тобто, обійтися без “державної політики”. І в цьому випадку – рахунок не на користь нашої держави…
Але будемо реалістами. Тепер силоміць на лекцію нікого не заженеш – та й заганяти ніхто не буде. Мало знайдеться і таких людей, хто бажає піти добровільно, – відірвавши себе від телевізора, комп’ютера, відпочинку на дивані, домашніх справ, нарешті. Хіба що, найбільш передова частина “старої гвардії”, легка на підйом, і молоді, що одержима жагою знань та нових вражень. Можливо, науково– популярні лекції – взагалі застарілий жанр, а народні університети (безкоштовні!..) – чистої води анахронізм? Можливо, але з водою вихлюпнули і дитину – дорогоцінну атмосферу живого спілкування з лектором, імпровізованої дискусії…
Тепер чимало можливостей для професійного зростання: післядипломна освіта, курси сучасних престижних професій, різноманітні тренінги. Не забути б при цьому про духовне зростання…
