Пам'ять серця СТРУНКИЙ, МОЛОДИЙ, ЗАКОХАНИЙ У ЖИТТЯ
Кирило Миколайович Супрунов народився у 1922 році. За часів царської Росії його батько, через сорок років після скасування кріпосного права, із села Шарівка, що на Полтавщині, виїхав серед інших, таких же, як сам, молодих, сповнених сил людей до Омської області, освоювати землі, що стояли пусткою. Землі йому виділили стільки, скільки міг обробити разом із дружиною, теж полтавкою. Оскільки осілих на омській землі шарівських новоселів виявилося багато, то й село, по суті ними створене, теж назвали Шаровкою.
Батька Кирила Миколайовича у себе на батьківщині знали як вмілого теслю, і їхав він на нові землі із однією сокирою. Завдяки роботящим рукам подружжя Супрунових (на Україні вони носили прізвище Супрун) до 1929 року вже мало у господарстві корів, коней, необхідний сільгоспреманент. У їхній родині на той час вже було 11 дітей. Йшли роки колективізації. І працьовиту українську родину стали вважати куркулями. Загалом, розкуркулили. Відібрали усе, що працею було нажито, а главу родини погнали глибше до Сибіру. Мати Кирила Миколайовича залишилася одна із малолітніми дітьми у голоді й холоді. Живими залишилися шестеро із 11 дітей Супрунових: чотири брати та дві сестрички. Батько через якийсь час дав про себе знати: втік із заслання до Ростовської області й усіма правдами й не правдами викликав туди свою родину.
"У Ростові зупинилися в малюсінькій коморі, доки не побудували підходящу хатинку. Так ми, російські українці, розпочинали нове життя, – розповідав Кирило Миколайович. – А основним інструментом у батька як і раніше залишалася теслярська сокира".
Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, усі чотири брати пішли на фронт, разом із ними вирушила на передову й старша сестра, яка на той час вже була медсестрою. Старший брат Супрунових загинув у перший день війни, сумна доля спостигла молодшу сестру: її німці погнали до Німеччини.
Спогади про своє дитинство та юність К.М. Супрунов проніс через усі роки війни.
Він був призваний до армії у вересні 1941 року, воював під Москвою, де одержав у боях тяжке поранення. Підлікувавшись у госпіталі, продовжував воювати за Батьківщину у 56-й мотострілецькій бригаді танкового корпусу, пройшов із боями від Сталінграда до Праги. Вдруге був серйозно поранений під м. Ізюмом, але залишився в танковому корпусі. За бойові заслуги нагороджений багатьма орденами та медалями.
За мирного часу ветеран багато й завзято працював. У 1964 році, наприклад, був направлений на будівництво Одеського шиноремонтного заводу. Після завершення будівництва став директором заводу, пропрацював на ньому 20 років, звідти й пішов на заслужений відпочинок.
Щоправда, не вийшов у Кирила Миколайовича, нині інваліда війни І групи, цей самий заслужений відпочинок. Він продовжував працювати на громадських засадах в одній із первинних ветеранських організацій Приморського району Одеси, очолюючи комісію волонтерського руху. Він і сьогодні бере активну участь у патріотичному та трудовому вихованні підростаючого по-коління: міцна дружба пов'я-зує ветерана із учнями місь-кої загальноосвітньої школи № 116.
Через багато десятиріч Кирилу Миколайовичу захотілося побувати на своїй малій батьківщині – у Шарівці, назва якої перекочувала до Омської області із України. Опинившись у рідному селі, він знайшов маленький горбок, який залишився на місці розваленої хати подружжя Супрунових. Приємно здивувало, що їх там пам'ятали, особливо матір Кирила, яка до кінця своїх днів говорила співучою українською мовою, вперше почутою біля своєї колиски на Полтавщині.
Фронтовика К.М. Супрунова не зламала доля у важкі роки дитинства та юності, не спустошили його серце й душу грізні роки війни. Народжений у величезній волелюбній родині, він проніс материнське тепло та ласку через усі випробування.
Багато років ділить із ветераном усі радощі й злигодні його вірна супутниця – дружина Віра Федорівна. Наступного року їхньому щасливому шлюбу виповниться 60 років. Для молодих пар подружнє життя Супрунових – приклад безмежної любові, відданості, взаємоповаги та підтримки.
Нещодавно Кирило Миколайович відзначив своє 85-річчя. Він так само підтягнутий, стрункий, молодий душею та закоханий у життя, як і багато років тому.
Людмила ОПРОНЕНКО, м. Одеса
Слова вдячності ТУТ ЛІКИ КОШТУЮТЬ ДЕШЕВШЕ
В Іллічівську півтора місяці тому ТОВ “Віта” відкрило соціальну аптеку, базова установа якої розташована в обласній клінічній лікарні. За короткий час аптека, якою керує директор С.П. Подольська, встигла заслужити довіру у мешканців міста. Тут ціни на медикаменти на 5% – 10% нижчі, ніж в інших комерційних аптеках. Тому вона користується особливою популярністю у малозабезпечених пенсіонерів.
Тут працюють грамотні фахівці, які пройшли стажування у базовій аптеці, вони максимально враховують всі побажання покупців. Якщо якихось необхідних для хворого ліків на час купівлі на полицях немає, то робиться замовлення, яке виконується за 1-2 дні.
Більшість з тих мешканців міста, які користуються послугами нової аптеки, висловлюють щиру вдячність її творцям.
Микола СТАРОСТІН, м. Іллічівськ
ЦЕЙ ЛІКАР – СПРАВЖНІЙ ЧАРІВНИК
Якось мені довелося, повертаючись з Одеси, почути у салоні автобуса розмову двох жінок літнього віку. Вони ділилися враженнями про те, як їм надав меддопомогу лікар з Радісненської лікарні Іванівського району Олександр Анатолійович Падашевський. Одна говорила: думала, не виживу, адже роки вже не ті, та й організм слабкий, а коли з’явився лікар і заговорив зі мною, відразу стало легше навіть від його слів та щирого бажання допомогти. Здалося, наче промені якісь від його рук виходять цілющі, коли він мене оглядав. Спало на думку, сказала тоді пасажирка автобуса, що цей лікар, напевно, екстрасенс якийсь. Ось вже два роки після його лікування вона не хворіє. Можливо, він якісь особливі методи лікування знає, припустила її співрозмовниця. Обидві пасажирки невдовзі вийшли з автобуса на черговій зупинці, а я під враженням почутого роздумувала до самого дому: що ж він такого особливого зробив, цей лікар? Полікував, як треба, – так це його робота, а добре ставлення до літніх людей – прямий обов’язок лікаря.
Але, як кажуть, гора з горою не сходяться, а от людина з людиною можуть зустрітися. Доля подарувала мені сюрприз. Поїхала я до дочки у Червонознам’янку, і так сталося, що втратила свідомість: такі були жахливі болі у нирках. Мене привезли до Радісненської лікарні. Медики зробили все необхідне, і я прийшла до тями. При обході лікар довго розмовляв зі мною, перевірив серце, похитав головою. Після аналізів виписав лікування. Я відчула себе краще, почала просити виписати мене додому, але отримала коротку і чітку відповідь, що додому ще зарано, можете знову втратити свідомість, у вас серце трохи не у нормі. І наполіг на обов’язковості прописаного ним курсу лікування.
Спираючись тепер вже на власний досвід, можу з упевненістю сказати: лікар вищої категорії О.А. Падашевський – справді ас у своїй справі. Я б навіть сказала – справжній цілитель та чарівник. Після проведеного ним курсу лікування я вже понад два роки обходжуся без лікарні. Дай йому, Боже, здоров’я та усіх благ земних! Побільше б таких людей, відмінних висококультурних фахівців, чуйних та добрих душею, в усіх професіях, тоді нам жилося б легше та радісніше.
Софія ЗАГОРНЯК, с. 1-Миколаївка, Ширяївський район
Поради лікаря ЯК УНИКНУТИ СКОЛІОЗУ
Не перший рік працюю лікарем у школі-інтернаті №6, де навчаються діти, що страждають на сколіоз, тобто викривленням хребта і, як наслідок, порушенням осанки. За час роботи у школі впевнився, що, на жаль, з кожним роком все більше стає школярів, в яких прогресують захворювання, пов’язані з викривленням хребта. Сколіоз негативно позначається на роботі органів дихання, травлення, зору, серцево-судинної системи і навіть впливає на дітонароджувану функцію майбутніх матерів. Страждає і нервова система, психіка дитини, адже дитина стає не такою, як усі.
Дуже шкода, що до нашої школи все частіше звертаються батьки, чиї діти страждають від сколіозу вже у занедбаній стадії, коли дитині важко допомогти. Тому хочу зі сторінок газети звернутися до педагогів та батьків з порадами, як можна (і необхідно!) попередити викривлення хребта у дітей будь-якого віку.
Насамперед хочу звернути увагу на те, що учень не повинен носити настільки модний зараз “одноплечовий” портфель, який сприяє розвиткові сколіозу. Якщо обрали для підручників та зошитів портфель, то краще “двоплечовий”, щоб плечі дитини були під час носіння шкільного приладдя на одному рівні, і важкість розподілялася рівномірно. А якщо учень віддає перевагу звичайному портфелю, то нести його потрібно на зміну то у лівій руці, то у правій.
Гадаю, знадобляться і рекомендації, як учню правильно сидіти під час занять у школі і дома за партою або столом. Необхідно навчити дитину зберігати найменш втомлюючу позу : на стільці сидіти глибоко, корпус та голову тримати рівно, ноги зігнути у тазостегновому та колінному суглобах, ступнями ніг опиратися у підлогу, а передпліччя повинні вільно розміщуватися на парті чи столі. При письмі учневі потрібно опиратися на спинку стільця. Сидіння повинно заходити за край столу так, щоб при оперті на спинку стільця між грудьми і столом була відстань на ширину долоні. Потрібно пильнувати за тим, щоб учень не опирався грудьми у край парти, щоб руки його лежали вільно, не притискуючись до столу, при цьому права рука та пальці лівої – на зошиті. Відстань від очей до книжки чи зошита повинна дорівнювати довжині передпліччя від ліктя до кінчиків пальців. Під час пояснень вчителя діти відкидаються на спинки сидінь у більш вільних позах, спираючись на них усією спиною.
Лікарі неодноразово давали подібні поради у різноманітних засобах масової інформації. Але практика показує, що не зайвим буде нагадування про це і батькам, і вчителям ще і ще.
Олександр ДИКУН, лікар
Питання руба НЕДОРОБКИ, ЩО СТАЮТЬ ПРОБЛЕМАМИ
У 2007 році ми із чоловіком почали одержувати "Одеські вісті". Хочеться подякувати усім працівникам редакції за цікаві матеріали на сторінках видання. До речі, й наші сусіди часто просять почитати вашу газету. Завдяки вам, живемо життям міста, стежимо за подіями в районах області. Я майже 40 років пропрацювала в "Облспоживспілці", в області, напевно, немає села, у якому б мені не довелося побувати. Тому життя й проблеми селян знаю не з чуток, і мені цікаво усе, що там сьогодні відбувається.
Продиктований же мій лист до редакції декількома, на мій погляд, дуже актуальними питаннями, відповіді на які хотілося б одержати зі сторінок газети.
Перше з них має стосунок до ветеранів війни та праці, взагалі – до людей похилого віку, й адресується управлінню транспортного комплексу міськради.
В одеських трамваях та тролейбусах водії, незважаючи на неодноразові виступи газет з цього приводу, так і не ввели до практики звертання до пасажирів, у якому закликали б молодих поступатися місцем людям похилого віку. І тим доводиться вистоювати у транспорті всю дорогу на своїх хворих ногах.
Друге питання – щодо розбитих доріжок у сквері на 7-й станції Великого Фонтану. Коли робили дорогу між 5-ю та 9-ю станціями В. Фонтану, їх побили колесами вантажних машин, кранів. Так, дерева посадили, лави поставили, а ось доріжки зробити забули.
Є невеличкий відрізок, викладений плитками, а решта у жалюгідному стані.
На них спотикаються і старий, і малий.
Ще одна проблема – прибирання вулиці Окружної, що починається від вищезгаданого скверу. Жодного разу за останні двадцять років тут ніхто не бачив працюючих двірників. Сміття подовгу не прибирається. Чому Київська райадміністрація не вживає відповідних заходів?
Поруч зі сквером розташовані два супермаркети – "Наталка" та "Обжора". Чому б їм не взяти шефство над сквером, не дати йому лад? Гляди – і покупців би додалося. А якщо ще, окрім благоустрою доріжок, організувати ігровий дитячий майданчик, сквер став би найулюбленішим місцем відпочинку молодих матерів та дітей. Посприяти цьому могли б і депутати міськради.
Гадаю, ці питання хвилюють не лише мене. Ставлячи їх, сподіваюся на дієву реакцію із боку міської та районної влади. Адже усе, про що розповіла, далеко не другорядні проблеми для нас, міських жителів.
Марія АВТОДІЙЧУК, м. Одеса
