Цими днями в адмінбудинку № 2 Одеської облради (Канатна, 83) відбулася виставка робіт художника з Білгорода-Дністровського Петра Якименка.
Ця стаття – аж ніяк не спроба мистецького аналізу репрезентованих полотен (про них судити критикам і глядачам). Це, швидше, начерк портрета самого художника. Адже особистість майстра неминуче відображується в його роботах, навіть якщо автор і не ставить перед собою такого завдання.
У наступному році Петро Олексійович відзначить 60-річний ювілей. Втім, виглядає він досить молодо. Між іншим, психологи вважають, що багато професій (священик, диригент, художник і деякі інші) сприяють душевній і фізичній молодості своїх володарів. Петро Якименко зі своїми роботами в цю концепцію цілком вписується.
– А що Ви закінчували? – цікавлюся я.
– Ви знаєте, професійної художньої освіти я не одержав, – чесно відповідає Якименко.
– Хіба це головне? Художником, як і артистом, потрібно насамперед народитися! – відразу скипає його мініатюрна дружина.
– Та хіба я сперечаюся? Просто збираю інформацію...
«ЗАВЖДИ МАЛЮВАВ – СКІЛЬКИ СЕБЕ ПАМ'ЯТАЮ...»
– Родом я з Білгорода-Дністровського, – починає свою розповідь Петро Олексійович. – Скільки себе пам'ятаю – увесь час малював. У школі посідав кращі місця на конкурсах малювання. Після армії виїхав на Камчатку. І 20 років пропрацював художником-оформлювачем у майстерні, Спілки художників міста Петропавловська-Камчатського. Вважав себе не щоб талановитим, але працьовитим. Мав добру репутацію. Там у нас був досить великий колектив – близько ста чоловік. З них близько сорока – художники з вищою освітою, в основному випускники ленінградських вузів, зокрема, знаменитої «Мухинки». І ось ці професійні художники помітили мене. Вони давали мені уроки, отож за двадцять років я здобув дуже добру школу.
Саме на Камчатці почав брати участь у художніх виставках, хоча персональних ще не було. Наприкінці 90-х переїхав з Камчатки на Урал (дружина родом зі Златоуста Челябінської області). Там вже займався майже винятково живописом, брав участь у персональній і великій зональній виставках. А потім ми приїхали відпочивати вже на мою «історичну батьківщину» – до Білгорода-Дністровського. Дружині це місто дуже сподобалося, і вона сказала, що ми повинні жити тільки тут. Так і переїхали. Я пишу картини, виставляю свої полотна. У мене багато друзів – шанувальників моїх робіт. І без перебільшення можу сказати, що сьогодні мої картини перебувають у приватних колекціях – від Японії до Америки.
«НЕ ХОЧУ ЗАЦИКЛЮВАТИСЯ НА ОДНОМУ ЖАНРІ...»
– Судячи з виставлених робіт, Ви не дотримуєтесь одного жанру? Адже тут і традиційні пейзажі, і натюрморти, і абстракції...
– Цілком вірно. Хоча мені майже 60 років, але скільки я буду жити – стільки і буду пробувати різні стилі. Не хочу зациклюватися. Це вічне навчання. Коли я тільки починав – мене навіть критикували: то за колір, то за композицію трішки... І я не ображався! Кривдно, коли з тобою вітаються за руку, а за спиною говорять казна-що... На одну з перших моїх виставок з п'яти робіт взяли тільки одну. Але це була початкова стадія. А вже на Уралі, коли відбирали роботи на велику зональну виставку, де було репрезентовано близько двохсот художників, то замість однієї запланованої картини у мене взяли відразу дві!
– Деякі письменники працюють за принципом: «Жодного дня без рядка». У Вас є якісь норми? Чи пишете за натхненням?
– Працюю практично щодня. Я взагалі “жайворонок”. Встаю зі сходом сонця, і відходжу від полотна, коли сонце зайшло. При штучному світлі не пишу взагалі, тільки коли натуральне світло. Тому влітку трудовий день буває досить довгим: з п'ятої ранку і до заходу сонця. Правда, роблю перерви, коли виїжджаю на вернісажі у курортну зону. Без цього, звичайно, теж не обійтися.
«КИМ ПРАЦЮЄ ДРУЖИНА? ВОНА – МОЯ МУЗА...»
– Пробачте, але художнику теж треба їсти. Коли Ви малюєте картину – це якийсь настрій, чи Ви все ж таки орієнтуєтеся на глядача, потенційного покупця?
– Я вкладаю душу в кожну свою роботу. Але все ж таки розумію, що, скажімо, реалістичні пейзажі користуються більшим попитом, ніж абстракції. Абстрактну, символічну картину далеко не кожен купить. Це треба, щоб збіглися внутрішні відчуття – мої і глядача. Але, знаєте, рано чи пізно знайдеться людина, що її оцінить. Повірте, за сорок років роботи я в цьому переконався.
Серед моїх покупців є люди і дуже високого рівня, і прості пенсіонери або робітники. Деякі навіть купували мої картини в кредит, тому що не могли собі відразу цього дозволити. Знаєте, були навіть такі випадки: у мене купували полотно, а потім я бачив його у якомусь художньому салоні, де її продавали ледве не за тисячу доларів...
Художнику зараз потрібно бути і «піарником» свого мистецтва. Тому я беру участь у виставках – навіть стомився трохи, якщо чесно. Я багато працюю, вивчив двох синів від першого шлюбу, зараз виховую дочку (вона навчається в Одесі, в музичному училищі). А ким працює дружина? Знаєте, Люся – моя муза...
(Від автора: “Що ж, Муза – цілком почесна професія для жінки”.
Дружина Петра Олексійовича про творчість чоловіка говорить із щирим захопленням: «Знаєте, після смерті він уславиться своїми бузками. Це, як кажуть, його фішка. Хоча може він абсолютно все!»)
«БОЮСЯ ПОМЕРТИ З ПЕНЗЛЕМ В РУЦІ, ХОЧУ ЗАЛИШИТИ ДОВЕРШЕНІ ТВОРИ»
– Є якась фраза чи прислів'я, що може виразити Ваше ставлення до своєї творчості?
– Навіть важко сказати... Знаєте, я просто боюся не встигнути дописати якусь картину. Адже всі ми смертні... З дрібних забобонів – ніколи не починаю нову роботу в понеділок. Якщо вже задумав початок, – сюжет, колорит, композицію, – намагаюся почати в неділю. І завжди кваплюся закінчити почате. Я себе не зараховую до когорти видатних художників, але хотілося б залишити після себе довершені твори.
