Перше враження від Роздільнянської школи мистецтв – по-домашньому затишна. Це при тому, що, як нарікає директор Марія Іванівна Мараховська, будинок – не спеціально для школи споруджений, а пристосований (колишній побуткомбінат). І хоча чимало вдалося зробити (особливо за радянських часів, коли ще були шефи-спонсори), багато ще справ попереду.

Марія Іванівна директор – з 1986 року, будинок цей прийняла, коли він «був у руїнах». Тому, мабуть, і ставиться до нього, як до свого дому, який треба облаштувати, щоб у ньому було затишно і радісно всім мешканцям. Класи однаково доглянуті (косметичний ремонт регулярно роблять «своїми силами») і кожен із своєю особливістю. У коридорах – стенди з фотографіями учнів, викладачів, – хроніка життя школи в особах. З класів лине музика…

У школі – дружний, згуртований педагогічний колектив, багато викладачів – її випускники. І це так приємно, коли, одержавши у місті професійну музичну освіту, вони повертаються у рідні стіни. Марія Іванівна з природною гордістю показує грамоти, дипломи, здобуті учнями на фестивалях і конкурсах, розповідає, з яким успіхом виступають юні музиканти на усіх святах. В основному, до школи ходять ті, хто по-справжньому любить музику, – а примусити її любити неможливо.

…Якщо творчий бік діяльності школи залежить від професіоналізму педагогів, здібностей учнів, ставлення до своєї справи тих і других (і з цим – все гаразд!), то з матеріально-господарською складовою складніше. Директору, – а Марія Івванівна сама людина творча, має дві середні спеціальні освіти, викладає сольфеджіо і теорію музики – потрібно бути фінансистом, економістом, щоб грамотно, – а отже, успішно вирішувати питання забезпечення «життєдіяльності школи».

– Ми не розтринькуємо гроші, – говорить Марія Іванівна. – Все, що плануємо, поступово купуємо.

Школа потребує і оновлененя деяких музичних інструментів, і нової апаратури, і, як вже було сказано вище, благоустрою будинку. Останнє, звичайно, найскладніше питання – ціни на будівельні матеріали і послуги зашкалюють, а бюджетні і спонсорські кошти спрямовуються, у першу чергу, на об’єкти, що потребують негайного ремонту. Але неважко зрозуміти бажання директора зробити рідну школу якнайкращою.

…У приміщенні художнього відділення школи мистецтв (що виросло із студії) зримо витає дух творчості. На картинах старих майстрів можна побачити таку «майстерню художника»: гіпсові зліпки, геометричні фігури, предмети, з яких учні старанно компонують натюрморти (кушини, вази, муляжні фрукти…) На стінах – етюди і цілком зрілі полотна. Багато мольбертів – пізніше при найближчому розгляді з’ясовується, що частина з них – колишні пюпітри для нот; їм до душі припала їхня нова роль.

Господар цієї «майстерні художників» – Анатолій Олександрович Осадчий, педагогічний стаж якого – понад тридцять років. Випускник нашого худграфу, він з вдячністю згадує своїх вчителів – Валерія Гегамяна, Петра Злочевського. Педагогічні методи самого Анатолія Олександровича дають чудові плоди – ті з його учнів, хто вирішив присвятити себе різним жанрам художньої творчості, вступають до Греківки, до Київської академії образотворчого мистецтва, успішно закінчують навчальні заклади і знаходять собі застосування. Звичайно, по-різному складаються їхні долі, але зараз, на щастя, хороший попит на дизайнерів, модельєрів, хтось стає викладачем… Випускники не забувають свого учителя і завжди відвідують його, приїжджаючи додому.

У чому секрет привабливості Анатолія Олександровича Осадчого для тих, хто пройшов його школу? В особистій чарівності, безперечному професіоналізмі, індивідуальному, по-справжньому творчому підході до кожного із своїх учнів.

– Враховуючи, що всі діти різні, – говорить Анатолій Олександрович, – я стараюсь не нав’язувати їм нічого свого. Справа у тому, що діти часто наслідують вчителя, а у кожного повинен бути свій почерк. Як сказав один московський викладач: «Я працюю у десяти манерах – скільки учнів, стільки і манер». Намагаюсь дати дітям серйозну підготовку. Ми займаємося за програмою художньої школи – вивчаємо історію мистецтва, технологію живопису… Я налаштовую їх на те, що вони професіонали. Ми постійно виїздимо на пленери, буваємо в Одесі на виставках, в музеях. І наші діти в музеях на полотна майстрів дивляться іншими очима. Пам’ятаю, як один з моїх учнів допитувався на виставці у автора картини: «Чому у вас на снігу фіолетові, а не сині тіні?» Вийшла цілком професійна розмова.

Сам Анатолій Олександрович, говорячи офіційною мовою, «постійно підвищує свою кваліфікацію». Цьому багато в чому сприяють дуже плідні семінари, які чотири рази на рік відбуваються у нашій Греківці. Його учні – теж часті гості в училищі. Завдяки активності і творчому підходу до своєї справи Анатолія Олександровича, близькості до Одеси, юні роздільнянські художники не замкнені у стінах свого класу, що дуже важливо у вихованні майбутніх майстрів.