За останні тридцять років, а рівно стільки минуло з часу втілення в життя першого етапу «проекту століття» – опріснення найбільшого чорноморського лиману на узбережжі області, у це природнє водоймище площею в 21 тисячу гектарів стільки «вбухкано» грошей, що його допіру можна було б перейменувати у «Золоте озеро».
Судіть самі. Три десятиліття тому лиман, споконвічно з’єднаний з Чорним морем, відгородили чотирнадцятикілометровою дамбою з тим, аби він став найбільшим акумулятором прісної води, котру подавали спеціально проритим для цього каналом з Дунаю. Потім вода мала надходити на поля найпосушливішої зони Буджацького степу (між селами Приморське, Лиман, Трапівка, Вишневе, Жовтий Яр, Дивізія, Тузли Татарбунарського і Широке Білгород-Дністровського району) з подальшим виходом на дністровські та дніпровські зрошувальні комплекси і системи Одеської, Миколаївської, Херсонської та Запорізької областей. Таким був задум, на втілення лише першого етапу якого витратили понад 80 мільйонів радянських карбованців. Нібито все врахували тодішні державні та вчені мужі. Не врахували лише одного – супротиву самого Сасика, він навіть після задамбування і кількаразового відкачування солоної води, лишився зв’язаним з Чорним морем, мов дитя з матір’ю. На дні лиману (а після відгородження – озера), в центральній його частині били потужні джерела солоної води. Відтак вода, яку подавали на хлібні масиви із Сасика, м’яко кажучи, була не зовсім придатною для поливу. Вона не лише не збільшила, а й суттєво знизила урожайність (з 25 – 30 до 15 – 20 центнерів зернових з гектара). Це на перших порах. Далі – гірше. Небагаті, хоча й чорноземні грунти настільки ущільнилися, що піддавалися обробітку лише надпотужними плугами, вони лишали по собі сірі велетенські брили. Розбити їх можна було хіба-що могутніми молотами-кувалдами. Такі поля, а їх у господарствах набралося понад 30 тисяч гектарів, довелося надовго вивести із зернових сівозмін і «лікувати» багаторічними травами, чия потужна і розгалужена коренева система поволі руйнувала глиби. Але ж спливав час, а разом з ним спливали з так званою дунайською водою на лани велетенські гроші колгоспів, згодом агроформувань інших форм власності: на бензин, соляру, дороге насіння люцерки та еспарцету, вапнування грунтів, придбання потужної обробної техніки. Одне слово: лише встигай, господарю, діставати з калитки гроші.
А Сасик постійно хворів. То риб’ячим мором, то цвітінням водоростей, то сірководневим смородом, то болотяною затхлістю, то руйнуванням своїх берегових крутосхилів. Екологічні біди раз-по-раз сколихували громадську думку. Жителі довколишніх сіл вдавалися до різноманітних акцій протесту. Суть вимог зводилася до необхідності роздамбування озера, повернення його до першородного єства.
Власне, від словесних і письмових вимог жителі семи сіл та міста Татарбунари вдалися до практичних дій. І дату для цього обрали промовисту – 24 серпня, День незалежності України. Вони прийшли на дамбу з лопатами, кайлами, ломами і кілька годин довбали бетонний хребет споруди…
Не можна сказати, що владні структури відмежувалися від наболілих проблем Сасика. В облдержадміністрації створено робочу групу з питань подальшої долі озера і людей, які мешкають неподалік. Члени групи, очолювані тимчасовим виконувачем обов’язків першого заступника голови облдержадміністрації Петром Хлицовим, лише останнім часом двічі зустрічалися з татарбунарцями і обговорювали ситуацію, що склалася на сьогодні.
– Я особисто – за роздамбування Сасика. Але не можу взяти на себе відповідальність розрубати гордіїв вузол прямо зараз, – сказав на прес-конференції голова облдержадміністрації Микола Сердюк. – Невідомо, як поведе себе водойма після її з’єднання з морем. Адже за три десятиліття в ній відбулися певні процеси. Можливо, навіть незворотні. Крім того, рівень води в озері на 20 сантиметрів вищий, ніж у морі. Це також викликає певні побоювання. Як і те, коли, скажімо, краще роздамбувати озеро: восени чи взимку? Є й ціла низка інших питань наукового та прикладного характеру. Не можна повторити помилку 1977 року, коли все робилося за велінням «вказівного перста». Сасик вдруге не пробачить наруги над ним. Зараз фахівці чотирнадцяти провідних наукових організацій і установ Одещини працюють над програмою експертної оцінки стану озера і територій, прилеглих до нього. Наступний етап – створення проектно-кошторисної документації (вартість робіт приблизно 500 тисяч гривень). І, нарешті, на саме роздамбування та подальше утримання прорану і решти гідроспоруд знадобиться 40 мільйонів гривень. Реальний термін початку конкретних робіт – кінець 2009 – початок 2010 років, – сказав Микола Сердюк.
…Виблискує посеред пожовклого зомлілого степу гігантське дзеркало Сасика. Легенькі хвильки спроквола накочуються на ті ж береги, що й століття тому. Каламутні і водночас золоті…
