«ВОНА Є МОЇМ ІДЕАЛОМ, МЕТОЮ МОГО ЖИТТЯ»
Виповнилося 100 років з дня народження Валентина Петровича Глушка, Почесного громадянина восьми міст світу. В Одесі, по вулиці Ольгіївській, де він мешкав, встановлено меморіальну дошку. Його ім'ям названо кратер на видимому боці Місяця, одну з малих планет. Ще за життя йому було поставлено пам'ятник, на його честь названо проспект на житломасиві Таїровому. Все життя В.П. Глушка минуло під грифом «секретно». Він був в’язнем № 134, потім надсекретним головним конструктором закритого конструкторського бюро НКВС. Його наполегливо шукали західні розвідки...
Валентин Петрович Глушко народився 2 вересня 1908 року в Одесі, у заможній родині. При хрещенні трьох дітей (а Валентин був середнім) були присутні імениті та заможні громадяни міста. Пізніше він згадував: «В Одесі я народився, провів дитинство в цьому близькому моєму серцю місті. На Ольгіївській вулиці в будинку номер 10 минуло моє отроцтво, настала юність. Тут склалося все, що однозначно визначило мету мого життя».
Навчався Валентин Глушко в реальному училищі Святого Павла (у подальшому перейменованому у IV профтехучилище ім. Л. Троцького). Захоплювався фізикою, хімією, добре малював і брав уроки живопису, пізніше колекціонував картини (після його смерті чотири полотна Айвазовського, відповідно до заповіту, були передані родиною Одеському художньому музею). Цікавився музикою, грав на скрипці, навчався у самого Столярського. Дуже любив читати.
Із книжки Я. Перельмана «Міжпланетні подорожі» дізнався Валентин Глушко про роботи Е.К. Ціолковського. П'ятнадцятирічний юнак написав Ціолковському – зав'язалося листування. Відіслав на його розсуд свою статтю «Завоювання Землею Місяця» (у подальшому вона була опублікована в одеській газеті).
«Мені бракувало часу. Потрібно було робити уроки, керувати гуртком молодих світознавців, працювати в обсерваторії, у своїй хімічній лабораторії і багато читати. Я пізно лягав, рано вставав», писав він пізніше. Одночасно Валентин Глушко зібрав матеріал для книжок «Історія розвитку ідеї міжпланетних і міжзоряних подорожей» і «Проблеми експлуатації планет». Після закінчення профтехучилища він працював слюсарем, потім токарем на арматурному заводі. Незабаром, однак, виїхав до Ленінграда – вступати на фізико-математичний факультет університету.
Щоб заробити собі на життя, студент Глушко змушений був займатися ремонтом квартир. Але в цей же час він проектує зовсім незвичайний космічний корабель – геліоракетоплан. Сонячні батареї давали електричну енергію. Струм високої напруги йшов до камери двигуна космічного корабля, куди подавалося тверде або рідке паливо. Потужний електричний розряд призводив до теплового вибуху... Ніхто раніше не додумався застосувати цей ефект для ракетного двигуна. Вибух відбувався зі швидкістю, яка у багато разів перевищувала швидкість вибуху при хімічних реакціях. Це був новий тип ракетного двигуна – електричний ракетний двигун (ЕРД). Згодом як робоча речовина в ЕРД використовувалися потоки плазми або іонів, що прискорюються електромагнітним або електричним полем. Такі ЕРД були встановлені на міжпланетних станціях «Зонд-2», на космічному кораблі «Восход-14».
Дипломний проект «Метал як вибухова речовина», який В. Глушко відніс до Управління військових винаходів, допоміг йому влаштуватися на роботу до Газодинамічної лабораторії керівником підрозділу щодо проектування електричних і рідинних ракет і ракетних двигунів. Своїми винаходами в цій сфері В. Глушко більш ніж на три десятиліття випередив всіх інших вчених.
Валентин Петрович вважав, що ЕРД необхідний лише на наступному етапі освоєння космосу. А щоб проникнути у космос, необхідні рідинні ракетні двигуни. Саме тому відділ В.П. Глушка створив цілу серію рідинних ракетних двигунів (РРД), які працювали на азотно-кислотно-гасовому паливі.
У 26 років Валентин Петрович був переведений до Москви і призначений начальником сектору Реактивного науково-дослідного інституту. Але у 1938 році талановитий конструктор був необґрунтовано заарештований. Через два дні у підвалах грізної Луб’янки, де витримати могли лише одиниці, він підписав зізнання: «Я є учасником антирадянської організації в оборонній промисловості, за завданням якої провадив шкідницьку підривну роботу. Крім того, я займався шпигунською роботою на користь Німеччини». Але через три місяці вже в Бутирській в'язниці В. Глушко відмовився від свого зізнання...
І все-таки його було засуджено на 8 років. Перебуваючи на Колимі, працюючи на рудниках (до речі, із Сергієм Корольовим), написав трактат про використання ракетних двигунів у літаках. Ця робота настільки сподобалася радянській владі, що засудженого Глушка перевели до Казані для роботи в секретній лабораторії НКВС. На прохання В. Глушка до нього із ЦКБ-29, яким керував ув'язнений А.М. Туполев, були направлені С. Корольов, інші інженери і конструктори, які відбували покарання за політичною статею... Необхідно відзначити, що арешти і репресії затримали розвиток радянської ракетної техніки на кілька років.
Валентин Глушко все своє життя дружив із Сергієм Корольовим. Вони були майже одного віку, обидва виросли в Одесі і захоплювалися ракетною технікою, разом робили спільну справу, разом були в ув’язненні.
У липні 1944 року Глушка було достроково звільнено, судимість знято. Його було призначено головним конструктором ОКБ-СБ, а після війни за розпорядженням Сталіна разом із С. Корольовим та іншими фахівцями відряджено до Німеччини для знайомства з німецькою ракетною технікою.
З 1948 року починається його робота над створенням ракет, здатних набирати першу космічну швидкість. Надалі така надпотужна ракета використовувалася при запуску космічних кораблів. Суперпотужні ракетоносії, сконструйовані В. Глушком, були здатні вивести на орбіту вантаж масою у 250 тонн. Його ракетні двигуни РД-170, РД-0120 не мали аналогів у світі. У 1957 році В. Глушку було надано ступінь доктора технічних наук без захисту дисертації. У 1958-му він був обраний дійсним членом Академії наук СРСР. У подальшому був нагороджений п'ятьма орденами Леніна, став лауреатом Ленінської і Державної премій, двічі Героєм Соцпраці. Валентин Петрович так говорив про космонавтику: «Вона є моїм ідеалом, метою мого життя...».
До 1988 року під керівництвом В.П. Глушка було створено понад п'ятдесят найдовершеніших РРД, які застосовувалися на різних бойових і космічних ракетах. За його проектом і під особистим керівництвом було створено багаторазову космічну систему «Енергія-Буран», постійно діючу багатомодульну станцію «Мир». Він очолив роботи з удосконалювання пілотованих космічних кораблів «Союз», вантажного корабля «Прогрес», орбітальних станцій «Салют».
У січні 1989 року Валентина Петровича Глушка не стало. Він похований у Москві, на Новодівочому цвинтарі.
В Обласному гуманітарному центрі позашкільної освіти і виховання створено музей «Одеські сторінки в історії космонавтики», де зібрано велику колекцію експонатів, присвячену життю й діяльності Валентина Петровича Глушка. Особисті речі передала в дарунок його родина. Є книги, статті, які він написав, і книги, написані про нього, багато фотографій, а також погруддя знаменитого творця ракетних двигунів. Музей підтримує тісний зв'язок з родиною Валентина Петровича.
До 100-річчя з дня народження видатного одесита серед школярів міста і області був проведений конкурс «В.П. Глушко і Одеса». Голова журі льотчик-космонавт А.А. Скворцов відзначив, що при написанні багатьох робіт школярі використали багатий матеріал, рідкісні фотографії, які висвітлюють життя В.П. Глушка. Переможці – Юлія Коваль, Настасія Коновалова, Ольга Тимків – були нагороджені дипломами і цінними подарунками. Так школярі відзначили день народження видатного земляка, талановитого вченого.
Валентина КИСЕЛЬОВА, завідувачка відділу Обласного гуманітарного центрупозашкільної освіти і виховання
КОЛЕГИ НАЗИВАЮТЬ ЙОГО «ЧЕМПІОНОМ СВІТУ»
Хочу розповісти про одного з талановитих учнів академіка Н.О. Пучковської, чудового офтальмолога, відомого у всьому світі мікрохірурга, професора С.А. Якименка, у якого цього року три важливі ювілеї.
…Шлях до всесвітньо відомого НДІ на Французькому бульварі в Одесі для нього був тернистим і тривалим, та й саме сходження крутими сходами науки відбувалося аж ніяк не так швидко, як хотілося, хоча талантом природа його не обділила, працьовитістю він славиться і має «божу іскру».
Н.О. Пучковська не помилилася, зарахувавши до штату інституту С.А. Якименка, який закінчив аспірантуру у 1971 році. Було тоді йому 33 роки. Початок шляху до медицини, а потім до офтальмології у них з Пучковською трохи схожі. Обидва навчалися в Київському медінституті, але Пучковська закінчила вуз у 1930-му, а Якименко вступив лише у 1955-му, і через два роки його разом з 50 студентами перевели до тільки-но заснованого Тернопільського медіну. Першу лікарську практику вони пройшли в Узбекистані, куди Якименко попросився при розподіленні. Але, працюючи в місті Коканді, він затримався там на цілих 7 років: на той час там саме боролися із трахомою.
Його «посватали» працювати у Кокандському трахоматозному диспансері зі стаціонаром на 100 ліжок. Через місяць Якименко почав оперувати очі і зробив в Узбекистані в цілому близько 2000 операцій. Там, у Середній Азії, він зустрів свою дружину – Валентину Олексіївну, викладачку російської мови і літератури. Незабаром народилася донька Іра. Молода родина одержала трикімнатну квартиру. Якименку запропонували посаду заступника завідувача облздороввідділу, але він відмовився: приваблювала наука. Остаточно вирішив «пробитися» ординатором до НДІ імені В.П. Філатова.
Довідавшись про дві тисячі операцій Якименка, про надруковану наукову роботу, про проблемні статті, подані ним до «Офтальмологічного журналу», заступник директора з науки І.Ф. Ковальов запевнив:
– Ви можете претендувати на аспірантуру...
Якименко склав іспити і незабаром знову почалося навчання.
Він завзято працював над кандидатською дисертацією «Діагностична цінність біомікроскопії в ультрафіолетових променях і ультразвуковій ехографії при дослідженні очей з більмами». І дедалі частіше заходив до опікового відділення, пропонуючи перед операцією досліджувати око за допомогою «локації»...
– Навіщо нам ваш ультразвук? – здивовано запитували спочатку деякі мікрохірурги.
Але згодом переконалися: ультразвукова ехографія потрібна, тому що завчасно можна з'ясувати, чи є в оці під більмом кришталик, у якому стані сама рогівка, на яку операцію слід налаштуватися хірургові.
Так Якименко став працювати з лікарями опікового відділення, а потім почав асистувати самій Пучковській на операції. Вона ж запропонувала йому працювати в опіковому відділенні.
Вважалися безнадійно сліпими ті, хто втратив зір внаслідок сильних термічних і хімічних опіків, пацієнти з більмами 4 і 5 категорій за класифікацією академіка В.П. Філатова, невидющі люди з дистрофією рогівки і деякими іншими патологічними станами рогівки.
Їм може допомогти лише оптичне кератопротезування – порівняно новий метод відновлення зору шляхом імплантації спеціальних протезів.
Питаннями кератопротезування Н.О. Пучковська почала займатися з 1963 року. А починаючи з 1971-го, Надія Олександрівна залучила до цих складних очних операцій свого учня Станіслава Андрійовича Якименка, і як показав час, цей вибір виявився дуже вдалим.
В останні 20 років у професора Якименка основним напрямом в науковій і лікувальній роботі є розробка ефективних методів лікування опіків очей, заснованих на вивченні патогенезу опікового процесу в оці.
Про Якименка, як про професіонала найвищої проби, заговорили не тільки в рідній Україні, але, схоже, слава давно переступила межі держави. Як підтвердження наведемо два цікаві епізоди, що сталися далеко від нашої країни.
У 1991 році на міжнародному конгресі офтальмологів в Індії повідомлення американського професора Луїса Жирарда про зроблені ним 125 операцій кератопротезування було зустрінуто оплесками. Потім виступив Якименко і сказав, що він уже зробив 506 таких операцій. Можна лише уявити, що відбувалося в залі. Спочатку – тиша, а потім... бурхливі оплески, які перейшли в овацію.
Іспанський офтальмохірург, професор Джоакім Бараккер, який робить операції з кератопротезування з 1955 року і очолює в Барселоні свій приватний офтальмологічний центр, коли побачив Станіслава Андрійовича у 1998 році в Бірмінгемі на міжнародному симпозіумі офтальмологів, вигукнув:
– О-о, чемпіон світу з кератопротезування професор Якименко!
Слід зазначити, що філатівці виконали понад тисячі операцій з кератопротезування, з них 820 – Якименко. А взагалі за період лікувальної практики він виконав понад одинадцять тисяч операцій.
Професор С.А. Якименко вважає, що йому пощастило в житті, тому що протягом багатьох років мав можливість працювати з Надією Олександрівною Пучковською, пишається також тим, що вже 20 років очолює організоване нею у 1946 році єдине у світі спеціалізоване відділення з лікування опіків очей та їх наслідків.
Величезний досвід мікрохірурга професор Якименко щедро передає своїм колегам – Раїсі Іванівні Чалановій, Олені Андріївні Хрустальовій, Олексію Ігнатійовичу Бузнику, які самостійно виконують операції з кератопластики і кератопротезування. Під керівництвом С.А. Якименка створюється нова школа мікрохірургів.
У нинішньому році у С.А. Якименко три значні ювілеї: вчора йому виповнилося 70 років, він 20 років, починаючи з 1988-го, завідує відділенням і вже 40 років тому, як він душею та серцем «прикипів» до красуні-Одеси.
Хочеться побажати Станіславу Андрійовичу доброго здоров'я, усіляких успіхів, нових досягнень в науці і в шляхетній роботі щодо зцілення людей.
Григорій МОКРЯК, член Спілки письменників Росії, Національної спілки журналістів України, Одеської міської ради ветеранів
