«Кожній дитині – сім’ю». Із таким гаслом виступив Президент України Віктор Ющенко
Але легко заявити. А взяти на виховання дитину із інтернату ви особисто могли б? Це запитання я поставила мешканцям міста Рені, пообіцявши їм за щирість – анонімність.
– Чесно кажучи, я про це вже думала. Але я сама виховую свою дитину (із чоловіком розлучена), тому постає питання забезпечення. Крім цього, чужа дитина – це велика відповідальність. Дитині з інтернату потрібно дати набагато більше тепла, уваги та ласки, аніж рідній. Мені дуже шкода дітей, які виховуються в інтернатах, але я не зважуся, я просто боюся.
– Я зміг би взяти дитину з інтернату за однієї умови – якби не було своїх дітей. А так – дуже ризиковано. Тим більше за нашої злиденності.
– Ні, в жодному разі. Я боюся генів, які закладені в цих дітях. Адже хто кидає дітей? Алкоголіки, наркомани.
– Якби в нас були післявоєнні часи, я б, повірте, взяв до себе додому і двох, й навіть трьох сиріт. І поставив би їх на ноги, вивів у люди. Але в нас же не війна. Чому тоді так багато в Україні нещасних дітей? Ось про що треба подумати першим особам держави. Потрібно усувати причини. А вони борються із наслідками.
– Прийомні сім’ї – правильна програма. Але мені б дуже хотілося, щоб для початку кожний із депутатів взяв на виховання по сироті. Нехай візьмуть Юля Тимошенко, Янукович, Яценюк, наші міністри, сам Ющенко. Робити подачки інтернатам усі готові, а щоб всерйоз присвятити своє життя одній знедоленій дитині?.. Це тобі не клястися у любові до народу...
– Коли дивлюся телепередачі про сиріт у дитбудинках, серце кров'ю обливається. Те, що виражають їхні очі, неможливо передати словами. Я взяла б дитину з дитбудинку, але мене зупиняє одне – невпевненість у завтрашньому дні. Гадаю: не дай Боже, занедужаю. У нас лікарні в бізнес-центри перетворилися, лише гроші там шелестять. І так на кожному кроці: не підмажеш – не поїдеш. А в мене "підмазувати" немає чим, живу від зарплати до зарплати.
* * *
Ось приблизно так виглядає громадська думка. Не дивно, що в місті Рені на 20 тисяч населення є лише три прийомні сім’ї. Про одну з них, нещодавно створену, ми попросили розповісти начальника центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Юлію Мантуліну.
Приємно познайомитися – сім’я Холодовських. 35-річний Павло працює слюсарем у газовому господарстві, його дружина Анжела – вихователем у міському дитячому садку "Почемучка". У них двоє дітей: 15-річна Марія і 11-річний Віктор. Що спонукало цю сім’ю взяти на виховання ще одну дитину? І як вийшло, що в результаті у їхньому будинку опинилося четверо дітей?
– Анжела Василівна довідалася про державну програму створення прийомних сімей випадково, розговорившись із однією зі співпрацівниць нашої служби, – розповідає Ю. Мантуліна. – І, як кожна доросла людина, вона поставила собі запитання: а я особисто змогла б взяти сироту, дати їй щасливе дитинство, сім’ю? Скільки часу пішло у Холодовських на роздуми, я не знаю. Звичайно, обговорювали питання не лише вдвох, а зі своїми дітьми, батьками, друзями. Вони заручилися підтримкою й схваленням близьких. І це – одна із обов'язкових умов створення прийомної сім’ї.
Холодовські розуміли, на що йдуть. Але на практиці усе виявилося набагато складніше, аніж чоловік і дружина могли припустити. По-перше, було потрібно пройти навчання, яке організовує обласний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді із залученням психологів, педагогів, медиків, юристів. І під час тренінгів у кандидатів в прийомні батьки по-справжньому відкрилися очі на усе, що, можливо, треба буде пережити.
Звичайно, хотілося подружжю взяти здорову дитину, але їм одразу сказали: в інтернатах здорових дітей немає, оскільки більшість – із асоціальних сімей, багато хто одержав важкі психологічні травми. І з цим треба буде жити.
По-друге, споконвічний намір взяти маленьку дитину з Будинку малюка не увінчався успіхом. На практиці виявилося, що працівники цих закладів неохоче йдуть на контакт із потенційними прийомними сім’ями, оскільки це може призвести до ліквідації їхніх закладів. Се ля ві...
Зрозумівши, що взяти малюка нереально, Холодовські вирішили звернутися до інтернатів, де утримуються діти вже досить дорослі, які усвідомлюють своє положення.
В Ізмаїльському інтернаті чоловіка й жінку зустріли добре. Павлу та Анжелі з першого погляду сподобалася світленька дівчинка, учениця другого класу. Вона теж одразу відкрилася незнайомим людям, потяглася до них серденьком. Але тут з’ясувалося, що в дівчинки є сестра на два роки старша, і розлучати їх не можна. Тоді Холодовські вирішили: беремо двох!
Доки йшов тривалий процес оформлення документів, чоловік та жінка приїжджали до інтернату, спілкувалися зі своїми дівчатками (вони їх одразу почали називати татом та мамою). Коли в молодшої був день народження, влаштували свято за ренійськими традиціями – із частуванням, солодощами для усього дитячого колективу.
Холодовським довелося переглянути звичний уклад життя. Якщо раніше сім’я утримувала на подвір'ї свинок та кіз, що давало додатковий прибуток до сімейного бюджету, то тепер вирішили живності позбутися – четверо дітей потребують більше уваги та часу. Довелося добудовувати ще одну кімнату, що, зрозуміло, потребувало капіталовкладень та великої праці. Але Павло і Анжела, ухваливши рішення, вже цілеспрямовано йшли обраним шляхом.
...Діти Холодовських одразу подружилися. Молодші так і липнуть до Марії, яка стала для них старшою сестрою. Ну, а Віктор в оточенні трьох дівчаток почуває себе справжнім чоловіком, поблажливим до жіночих слабостей та готовим завжди прийти на допомогу! Для Анжели четверо дітей не проблема, адже в неї величезний досвід роботи у дитячому садку, де доводиться організовувати на спільну роботу, навчання й дозвілля куди більшу групу. Павло – людина, яка не сумує, енергійний, теж із задоволенням проводить час із дітьми, залучаючи їх до домашніх справ. У дітей є своє господарство, про яке вони піклуються – собака, кошенята й черепахи.
Коли діти остаточно освоїлися, до нової прийомної сім’ї навідався голова Ренійської райдержадміністрації Андрій Булгаров, який подарував Холодовським дуже потрібну річ – мікрохвильову піч.
* * *
Під час підготовки цієї публікації, мені неодноразово доводилося чути запитання: а як же матеріальне становище? Адже виховання дітей вимагає значних коштів. Ну яка зарплата в слюсаря – трохи більше тисячі гривень, у вихователя ще менше – 750 гривень. Пролити світло на цю дуже важливу проблему ми попросили Ю. Мантуліну.
– Держава оплачує утримування дітей у прийомних сім’ях із розрахунку 1,2 тисячі гривень на дитину на місяць. Плюс до цього матері за працю виплачується 35% від цієї суми як винагорода. Якщо взяти конкретну сім’ю Холодовських, то держава їм зобов'язалася виплачувати близько 3,3 тисячі гривень на місяць.
Я не могла не поставити соціальному працівникові й таке запитання. А що, якщо хтось вирішить забезпечити себе за рахунок сиріт? Припустимо, безробітний візьме на виховання чотирьох дітей, буде щомісяця одержувати від держави 6,4 тисячі гривень і жити безбідно. Це вигідніше, аніж працювати (у Ренійському районі середньостатистична зарплата становить 1000 гривень).
– Ні, такий варіант не пройде, – говорить Ю. Мантуліна. – Є обов'язкова умова створення прийомної сім’ї: батьки повинні працювати. Крім цього, є й віковий ценз: батьки в процесі виховання прийомних дітей не повинні досягти пенсійного віку. До речі, саме ця умова не дозволяє багатьом нашим бездітним сім’ям взяти дитину: люди до останнього сподівалися мати своє чадо, а вже у 40 – 45 років, коли вирішили взяти сироту, виявилося, що пізно.
У прийомній сім’ї батьки несуть відповідальність за дитину до досягнення нею 18 років (у випадку, якщо вона далі навчається – до 23 років), потім державні виплати припиняються, а разом з ними – усі зобов'язання один перед одним. Але, безумовно, залишаться тепло людських взаємин і всі ті світлі якості, яким сьогодні навчають Анжела та Павло своїх чотирьох дітей. Діти, я впевнена, виростуть щирими людьми. Як їхні матір та батько.
