По-різному складаються долі наших співвітчизників в еміграції. Ті, хто молодші, намагаються максимально використовувати «великі можливості», надавані новою країною проживання. Пенсіонери, як правило, ведуть не настільки активний спосіб життя і, на відміну від своїх ровесників на колишній батьківщині, перебувають на заслуженому відпочинку. Мешканці Дюссельдорфа – письменники, журналісти Галина Педаховська та Рафаель Айзенштадт розгорнули у своєму місті бурхливу культурну діяльність, до орбіти якої залучено багатьох колишніх співвітчизників. Це й випуск періодичних видань, і організація екскурсійних поїздок, і... Втім, нехай розкажуть про це вони самі.
Галина Педаховська: – Продовжуємо випускати газету «Новая жизнь», журнал «Оазис», нехай рідко, але теж виходить. Тішить, коли знаходимо талановитих, цікавих людей, і написане ними приємно публікувати. Намагаємося тримати наших читачів у полі звичних, близьких їм спогадів, відзначаємо дати, пов’язані з іменами відомих людей, і не лише наших співвітчизників. Минулого року вийшов 100-й номер газети, яка видається вже 10 років. З цієї нагоди був великий урочистий вечір...
Рафаель Айзенштадт: – Взагалі, настав час ювілеїв: десять років виповнилося нашій Літературній вітальні, у якій відбулося понад сто засідань. Ювілей відзначили святковим вечором. За ці роки там відбулися зустрічі і з нашими літераторами, і із запрошеними: Чингізом Айтматовим, Ігорем Губерманом, Діною Рубіною. Коли Айтматов пішов з життя, ми присвятили його пам’яті спеціальний номер газети.
– Рафаелю, інтерес до вашого міжнародного поетичного турніру-конкурсу як і раніше не згасає? Уточнимо для наших читачів: конкурсанти повинні написати вірші, «відштовхуючись» від якогось рядка відомих поетів.
Р.А.: – Не згасає, але я сам вирішив обмежити його життя десятьма роками. Залишилося два. Девіз нинішнього, дев’ятого – рядок Мандельштама «Держу пари, что я еще не умер».
– Дуже сильно – і дуже актуально. Втім, це ж можна сказати й про попередні девізи. Як взагалі відбувається вибір рядків-девізів?
Р.А.: – За принципом – улюблені рядки моїх улюблених поетів. Мені хотілося б розповісти про таку нашу акцію, як творчі імпровізації у Ерлінгхаузені, куди ми виїжджаємо кілька разів на рік групою у 50 чоловік. Там кожний може репрезентувати себе в якомусь аспекті – поетичному, музичному, професійному. Нещодавно теж відзначили ювілей – відбулася двадцята поїздка. Ці акції залучають найрізноманітніших людей і викликають такий інтерес, що до нас прагнуть із усієї Німеччини приїхати. Причому поїздка недорога – 60 євро за усе. Ерлінгхаузен – це місто на півночі нашої землі (Північний Рейн-Вестфалія – І.Г.), там є католицька місія, яка може прийняти 50 чоловік.
Г.П.: – Учасники імпровізацій обмінюються адресами, запрошують один одного в гості. Створюється, не побоюся цього слова, загальне культурне поле. Це людей дуже привертає – і творчо, і дружньо.
– Пам’ятається, ви проводили фестиваль мистецтв, який викликав великий інтерес...
Р.А.: – Це була масштабна, але одноразова акція. У ній взяли участь творчі колективи із чотирнадцяти міст.
– Інакше кажучи, ви не даєте нудьгувати своїм колишнім співвітчизникам, розбурхуєте їх...
Р.А.: – Справді, нудьгувати не даємо. Цього року ми запропонували відзначити день 8 Березня у обертовому кафі на телевежі. Зібралося багато людей. У програмі свята було заявлено «пам’ятний стрибок, присвячений річниці початку єврейської еміграції». Місто вирувало: «Який стрибок???» Малося на увазі, що наша еміграція – це був стрибок у незвідане. Довелося мені стрибати зі сходинки на сходинку...
Г.П.: – Потім нам зателефонували з іншого міста із запитанням, чи не можна повторити стрибок.
Р.А.: – Кілька років тому у Дюссельдорфі, як і в інших містах Німеччини, з’явилися пам’ятні знаки перед будинками, у яких до 1938 року мешкали євреї, депортовані до концтаборів. За ініціативою скульптора із Кельна Гюнтера Демніга, було встановлено металеві таблички, де зазначено імена цих людей, роки їхнього життя, назва концтабору. У Дюссельдорфі 150 таких табличок, одна з них – біля нашого будинку. Мені так це запало в душу... Причому такий збіг: мені зараз стільки ж років, скільки було людині, яка мешкала на нашій вулиці – Рудольфу Емсу, коли він був депортований. І народилися ми з ним у тому самому місяці, і через 70 років після того, що трапилося, я мешкаю на цьому ж місці. Я зв’язався із Музеєм злочинів нацизму, довідався біографії цих людей, склав маршрут за адресами, де вони жили. І в травні, у річницю утворення Держави Ізраїль, ми пройшли «дорогою пам’яті» – поки що за дванадцятьма адресами.
– Чи можна говорити про активну літературну діяльність у емігрантському середовищі?
Г.П.: – Серед десятків тих, хто пише, раптом з’являється по-справжньому гарний поет. В усякому разі, промовців у нашій Літературній вітальні не вистачає. Але усе це на аматорському рівні, переважно...
– Що ж може надихнути людей взяти в руки перо?
Г.П.: – Багатьох «надихає» те, що переглядається історія. Береш газету, читаєш – і знаєш, що це неправда, такого не було. Багатьох це зачіпає, і вони починають писати свій варіант того, як це було, з більшим або меншим ступенем талановитості.
– Як ви думаєте, згодом інтерес до російської літератури, культури згасне?
Г.П.: – Він залишиться у деяких, – тих, хто одержав вдома відповідне виховання. У цілому, молодь інтересу до неї не проявляє...
Р.А.: – Але ми намагаємося... Щоб зблизити покоління, одне із засідань у Літвітальні я провів у формі зустрічі із «діджеєм Рафаелем». Підготував програму в стилі караоке – звучали пісні Окуджави, Утьосова, Висоцького. Це дуже пожвавило зустріч: коли бачиш текст на екрані, сам співаєш і інші підспівують, – це вже інший рівень.
– Галино, поїздки, які Ви організовуєте у вихідний день, як і раніше популярні?
Г.П.: – Є відомі маршрути, комерційні, які організують турбюро. Мене ж приваблюють маршрути незвідані, цікаві виставки. Наприклад, повезла групу – і сама одержала величезне задоволення – до Дорну, де двадцять один рік мешкав у вигнанні після свого змушеного зречення останній німецький кайзер. Цього літа були у Гаммельні, пов’язаному із легендою про Щуролова. Там, на вулицях Старого міста, – щурячі сліди, по яких слід йти. Їздили до Франкфурта-на-Майні, на виставку картин Лукаса Кранаха. Стояли величезні черги, ми познайомилися із однією літньою парою – і виявилося, що жінка – нащадок Кранаха у сімнадцятому поколінні.
– Напевно, беруть участь у цих поїздках, переважно, люди старшого віку?
– Так, ті, хто свого часу і тут ходили на виставки, до музеїв. Звичайно, бувають і молоді, але це виняток. Мало кому вдається своїх онуків «витягти» до музею, тому що онуки сидять за комп’ютерами, а саме слово «музей» викликає в них судоми. І, у найкращому разі, віддають перевагу екранізації над читанням книжок – адже це динамічніше, аніж пробиратися крізь сторінки тексту. У нас така ситуація викликає неприйняття, переживання...
