Сьогодні багато хто здивовано розводить руками: як же так вийшло, що напередодні сезону в нашій області припинено роботу одразу трьох цукрових заводів. Але ж у цьому нічого дивного немає. До цього вела довголітня політика на викорінювання власної сировинної бази і відкриття «зеленого світла» для імпортного очеретяного сирцю із тростини.
Його до нашої країни вкотре буде завезено 260 тисяч тонн. Зрозуміло, морськими суднами. А де найближчі від порту заводи? Звичайно, в Одеській області. Отож підприємства, можливо, і не постраждають, а от селяни, які на свій страх і ризик все-таки зважилися цього року вирощувати цукровий буряк на площі 1,4 тис. гектарів і виростили, за попередніми підрахунками, понад 30 тис. тонн солодких коренів, залишилися віч-на-віч зі своїми проблемами. Щоправда, в авральному порядку почався пошук підприємств, які можуть прийняти додаткову сировину. Вони виявилися у Вінницькій і Черкаській областях. В яку копієчку це обійдеться – неважко передбачити. І знову у збитку опиняться, звичайно, аграрії.
При детальнішому вивченні ситуації безпосередньо в районах вдалося встановити таку картину. У Красноокнянському районі, наприклад, фермерському господарству, яке виростило 15 тонн буряку, запропонували за кожну з них усього 25 кілограмів цукру. Що це за здирщина, можна зрозуміти з того розрахунку, що вихід готової продукції становить не менше 10-11 відсотків. Виходить, ділять «по-братньому», з рахунком 3:1 на свою користь. Решту 185 тонн теж було здано на небажаних умовах, але їх не стали для нас розголошувати. Мовляв, «комерційна таємниця». Але від цього хліборобам не легше.
Особливо у скрутному становищі опинилися саратські фермери, які всупереч всім економічним доведенням і порадам фахівців уже кілька років одні серед південних районів далі вирощують цукровий буряк. Не відбив бажання і торішній неврожай, коли посіви через посуху просто загинули. Втім, не станемо їм докоряти. Вони теж мають свої власні докази, за якими виходить, що сіяти цукровий буряк на півдні області – справа прибуткова. Але це коли сировину відвантажували вагонами на один з трьох місцевих заводів. А сьогодні?
– Поки що не знаємо, куди будемо відвантажувати свою продукцію, – пояснює начальник управління агропромислового розвитку Саратської райдержадміністрації Ю.П. Переправка, – а буряк виростили на площі 176 гектарів. І вже почали його копати...
Згодом вдалося все-таки з'ясувати, що сировину прийматимуть Жашківський цукровий завод на Черкащині, де є залізнична платформа для розвантаження вагонів. Але умови приймання продукції поки що невідомі. І офіційного договору із зазначенням ціни на сировину теж немає.
Не більше зміг розповісти і його колега з Кодимського району В.Г. Білоконь. Тутешню сировину буде приймати Соколівський цукровий завод на Вінниччині. З'ясували ми, що в цьому районі, де колись буряк вирощували на тисячах гектарів, зараз залишилося лише 123. З них 50 – у приватних господарствах, де люди вирощують більшу частину коренеплодів на корм худобі. А решта – в агрофірмі «Кодима». Там знаються на цій культурі і сьогодні одержують з гектара в середньому 320 центнерів. Це найвищий результат в області.
До речі, В.Г. Білоконь нагадав, що колись існувала «такса», де сировинник одержував 60 – 70 відсотків готової продукції. А потім щороку вона стала танути з ініціативи переробників. Але 25 відсотків – це відверте пограбування серед білого дня, підсумував фахівець, який багато років сам безпосередньо займався вирощуванням цукрового буряку в одному з господарств району.
Аналогічна ситуація, можливо, з деякими незначними нюансами, і в інших бурякосійних районах. У Фрунзівському, виявляється, під буряк відвели всього-на-всього 40 гектарів, хоча і тут він раніше займав величезні площі. Звичайно, зменшили не тільки гектари, послабили і необхідний догляд за цією сільгоспкультурою. В результаті одержали з гектара найменше в області: усього 112,5 центнера. Але й викопані 450 тонн теж ніде збути, крім як у Вінницькій області.
Ті ж обставини і в Балтському районі, з тією лише різницею, що тут і площі, і врожайність більші майже втричі. І у стільки ж разів зросла тепер і тривога: возити навіть до Вінницької області понад 4 тисяч тонн солодких коренів – збитків аж занадто.
У всіх районах, з керівниками яких вдалося переговорити, висловлювали тривогу і з приводу того, що форсмажорною ситуацією, яка склалася, обов'язково скористаються переробники. Вони будуть занижувати якість сировини, диктувати свої неприйнятні для сировинників ціни, погрожувати при нагоді незговірливості буряківників повернути прибулі автомашини і вагони назад. Адже попередніх договорів з ними не було, отже, і гарантій теж, вважай, жодних.
Ось така вийшла неприваблива картина. І створили її не сьогодні, і не вчора. Упродовж останніх років перед початком сівби цукрового буряку йшли «торги» на обласних нарадах. Вдавалося за допомогою суворих адміністративних заходів регулювати площі посіву, ціни на сировину, розмір попереднього авансу під майбутній врожай.
А потім приходила осінь – і багато забувалося. Окремі заводи не поспішали розплачуватися за отримані коренеплоди.
– Нам, – говорить керівник ВАТ «Куяльник» О.І. Возіян, – доводилося буквально щороку провадити тривалі переговори з переробниками, то за занижений відсоток цукру в сировині, то за обрахування при зважуванні, то за всілякі нові спроби зменшити оплату. А тепер, перебуваючи за два кроки від Котовського заводу, доведеться везти сировину до іншої області. Гадаю, там нам не дуже зрадіють.
Але повернімося до головної події. Цукрові заводи могли закрити вже в минулому або позаминулому році. Але вони далі працювали не у повне навантаження, не маючи сировини на повний сезон, і тоді їхнє керівництво квапилося укласти ті ж договори в інших областях.
Прості розрахунки показують, що для того, щоб сьогодні завод у повне навантаження відпрацював сезон, йому необхідно понад 200 тисяч тонн коренеплодів. Для всіх заводів – утричі більше. Такої кількості сировини в нашій області давно не вирощується.
Це ветерани та герої-буряківники пам'ятають, коли одержували по 1200 тисяч тонн і врожайність доводили до 400-500 центнерів з гектара. А сьогодні витрати на виробництво однієї тонни так зросли, що тільки при 500-центнерному врожаї можна вести розмову про якийсь скромний прибуток. Такого вже, як бачимо з результатів цього року, не потягне ніхто. І вже в наступному році про цукровий буряк можна буде лише згадувати. Принаймні, з осені ніхто не готував ґрунт під вирощування цієї культури.
А що заводи? Їхнє керівництво не дуже переймається. І свою зневагу до місцевих сировинників вони висловили ще навесні, коли навіть не стали провадити зустріч перед посівною, яка була досі традиційною. А навіщо? У них свої благодійники, які сидять у Києві. Це вони то відкривають, то закривають «шлюзи» для імпортного сирцю з тростини. Це з їхньої подачі Україна закуповує цукор у Білорусі в кількості 70 тисяч тонн, «на час» забувши про те, що треба підтримувати свого виробника. На практиці за їхніми пропозиціями цукрові заводи в країні закриваються один за другим, тому що ніхто не дбає про стійкий ринок збуту, про ціни на цукор і сировину. Самі ж вони, як нам розповідали, від цього не залишаються у збитку...
Гірким виявиться цукор цього року. І для тих, хто вирощував на полях солодкі коренеплоди, і для тих, хто прийде на ринок за готовою продукцією. Там ціна за кілограм підстрибнула до 5 гривень, а за рафінад вимагають удвічі більше...
