Ніхто не стане заперечувати той факт, що криза, яка насунулася похмурою лавиною на Україну, озлоблює людей, породжує розгубленість, а то й розпач. Лавина ця не оминула ні стольний град Київ, ні регіони з їхніми містами і селами. Якщо навіть державні мужі, які перебувають на олімпі влади, підігріті полум'ям газової війни, звинувачують один одного у бездарності, розкраданні та інших гріхах, то звідки ж тоді черпати впевненість у завтрашньому дні простим смертним, тим, хто вже втратив роботу або перебуває напередодні її втрати, хто не має якихось запасів, а гривневі резерви, що у них зберігалися, з'їла інфляція і знецінив долар, що танцює, чи то гопак, чи то твіст, чи то бариню? Питання не риторичне. І потребує воно відповіді конкретної. Хто її повинен дати? Де той пан, що до нас приїде і який нас розсудить?

Звичайно ж, відповіді не дадуть ті, хто займаючи чиновницькі крісла, насамперед піклуються про свої особисті інтереси, прикриваючись посадами, покладеною на них відповідальністю та всілякого роду недоторканністю. А у тому, які вони насправді, ми переконалися і з епатажного судді Зварича, і з передач телекомпанії "1+1" про нашу міліцію, яка нас береже, і з численних виступів преси. Їх, просочених жадібністю, аморальністю, начинених тваринними інстинктами, навряд чи хвилює те, що літні, немічні співвітчизники не зможуть вчасно одержувати чесно зароблену багаторічною працею пенсію – єдине джерело для існування; що у лікарнях і будинках мерзнутимуть дорослі і діти (і це "добро" вже є); що комунальні тарифи виявляться непосильними для більшості платників; що наші багатостраждальні сільгоспвиробники через відсутність кредитування не зможуть виростити нормальний урожай тощо. На кого ж надія? На порядних, компетентних керівників, які не кинулися в липкі обійми корупції, які ще не розгубили своєї гідності на догоду золотому тельцю, кар'єризму, показній популярності. Таких людей чимало у політичних таборах різного забарвлення. От би об'єднатися їм на основі здорового глузду, християнської моралі і працювати на благо держави нашої, яка так потребує чесних, розумних, працьовитих громадян, не заангажованих на особистісних амбіціях. А роботи для них непочатий край! І насамперед з очищення органів виконавчої влади і депутатського корпусу від тимчасових правителів, які починають і закінчують день тільки з однією метою: поповнити свій гаманець за рахунок здирництва тих, хто добуває хліб свій насущний трудовим потом. Це ж до якого розпачу треба довести підприємця, щоб він через газету відкрито заявив, що майже на кожному кроці стикається з корупцією. Вадим Маковійчук, який чотирнадцять років займається підприємництвом, сказав нашому кореспондентові: "...Крім того, корупція дуже страшна. Притому, не соромлячись, говорять прямим текстом, за що і скільки потрібно заплатити... Як за таких умов працювати?" Таке саме запитання поставив мені і підприємець Юрій Н. (він попросив не називати прізвища, побоюючись переслідування). З нього зажадали гроші за підпис під взагалі незначною довідкою, яку згодом треба було передати для затвердження вищому чиновникові і теж не задарма. "Я їм пояснюю, що у нас таких грошей немає, місяць відпрацювали, як кажуть, по нулях, без прибутку. А у відповідь, мовляв, нас це не колише, чекатимеш два місяці, черга на підпис довга".

Чи можуть такі постачальники підписів і печаток вважатися державними людьми? Звичайно ж, ні і ні. До них більше підходить визначення, дане у словнику С.І. Ожогова: "тот, кто ведет свою работу с холодным равнодушием, без интереса, бюрократически".

Саме чиновницька байдужість і спонукує наших земляків звертатися по допомогу і підтримку до газети. Інваліди ВВВ першої групи Дмитро Корнійович Браниш та Іван Пятковський (по батькові не зазначено) з м. Котовська написали про те, як їм поправляли здоров'я у госпіталі інвалідів війни у м. Одесі по вулиці Фонтанська дорога, 114. Вони висловлюють вдячність і низько вклоняються головному лікареві Петру Георгійовичу Волкову, лікуючому лікареві Миколі Васильовичу Добренку, всьому медичному і обслуговуючому персоналу госпіталю за ласкаве і уважне ставлення до хворих стареньких ветеранів. У той же час вони висловлюють докір на адресу міських чиновників. "Нам, ветеранам, соромно за вас, – пишуть наші читачі. – Третього грудня був День інвалідів, і ми гадали, що правителі міста відвідають госпіталь, порадують хворих своєю увагою, побачать, у чому можна допомогти щодо поліпшення побутових умов. Та ба! Ми впевнені, що у кабінетах чиновників є й шикарні м'які меблі, і обладнання, і килимові доріжки, телевізор. А подивилися б вони, у яких умовах живуть і лікуються ветерани-інваліди. Один телевізор на поверсі, а стільців не вистачає, ті, що є – старі, поламані. Сітки ліжок розтяглися, і інваліди лежать, як у гамаку, приліжкових килимків немає. Невже не можна допомогти цьому куточку здоров'я? Зокрема, і в Одесі, адже 80% інвалідів, що лікуються, живуть в обласному центрі. Вони заслужили кращого ставлення. Керівники повинні повернутися лицем до госпіталю інвалідів війни".

Прочитавши цей лист, мимоволі згадав розмову з головою Одеської міської ради ветеранів Героєм Радянського Союзу Валентином Євгеновичем Соколовим про справи ветеранські. На моє запитання про те, що його найбільше обурює, коли доводиться обстоювати права людей похилого віку, хоч чимсь підтримати їх, він, не задумуючись, відповів: "Бюрократизм і бездушність деяких чиновників". І коли він сказав, що інвалідові війни першої групи К.І. Шинку з Приморської райадміністрації надіслали три листи, що стосуються його черговості на поліпшення житлових умов, з різними даними, я лише зітхнув. На мої звертання до цієї райадміністрації з багатьох питань надійшли формальні відписки. Не було реакції і на публікацію в газеті, де були зазначені конкретні адреси для вжиття заходів.

Саме така безкарна чиновницька байдужість і породжує тривогу за те, що в суспільстві поряд з політичною та економічною кризою, газовими та іншими війнами, може настати духовна криза. І враховуючи те, що саме дух є той початок, що визначає поведінку, дії кожного гомо сапієнс, наслідки такої кризи можуть бути непоправними. Молох бездуховності, наживи, хабарництва, злочинності, махрової бюрократії, що вже дає про себе знати, притупить здатність розуміти піднесене, пригнітить внутрішню моральну силу, яка спонукує творити добро, приймати розумні рішення, дотримуватися справедливості, знищить паростки тієї демократії, до якої потяглися люди, але яка так і не може піднятися з колін. Не можна не погодитися з думкою про те, що криза, поряд з її згубною нещадністю, допоможе нам стати сильнішими і розумнішими, розпорядливими, домогтися стабільності у суспільстві. Дуже хотілося б, щоб вона допомогла очиститися і від тих, у кого совість нечиста. А поки що, як сказав Василь Стус, ми ще рятуємо дистрофію тіл, а за прогресуючу дистрофію душ – нам байдуже.