Ми вже повідомляли, що в ніч на 7 лютого в Балті троє молодих вандалів повалили одинадцять меморіальних стел з іменами загиблих воїнів-афганців, які стояли на Алеї Афганців у центрі міста («Вандали розважаються», «ОВ», 10 лютого). Певні політичні сили міста одразу ж спробували роздмухувати на цій підставі політичну істерію та заробляти на цьому сумнівну популярність. Хто ж насправді люди, які вчинили злочин на Алеї Афганців, і які мотиви їхнього вчинку? Саме про це і йдеться у статті нашого спеціального кореспондента, який щойно побував у Балті.
Участь воїнів-українців у війні, яка впродовж десяти років тривала в Афганістані, – одна з найтрагічніших сторінок в історії сучасної України. Із російських джерел, які грунтуються на документальній основі та свідченнях учасників, ми вже в подробицях знаємо тепер, як радянський десантний спецзагін здійснював напад на президентський палац у Кабулі; як, намагаючись прокласти собі шлях до майбутніх баз на березі Індійського океану, кремлівський режим провокував братовбивчу громадянську війну між афганськими племенами; як у цій релігійній мусульманській країні насаджувався радянського зразка атеїзм, і як, хвиля за хвилею, десятками тисяч, кидали у пекло афганської війни солдатів Радянської армії. Знаємо й про те, що тисячі хлопців, які походили з України, загинули на цій далекій чужині, були поранені та скалічені, або ж повернулися на батьківщину з психічними розладами.
Цілком природно, що і під час горбачовської відлиги, і вже після здобуття Україною незалежності, в суспільстві тривала гостра полеміка з приводу того, як же ставитися до учасників цієї злочинної військової авантюри. Врешті-решт, влада та суспільство незалежної України дійшли мудрого висновку: солдати не винні, що комуністичний режим втягнув іх у цю війну; вони проливали свою кров, виконуючи наказ. І не їх провина, що наказ цей був злочинним. Відтак «афганців» прирівняли в пільгах до учасників Великої Вітчизняної війни, хоча далеко не всі учасники визвольної вітчизняної були згодні з таким рішенням; вони користуються належними пільгами, іменами загиблих називають вулиці, їм споруджують пам’ятники і навіть цілі меморіальні комплекси.
Один із таких меморіальних комплеків якраз і звели недавно в самісінькому центрі міста Балти, поставивши там меморіальний камінь та одинадцять стел з іменами загиблих воїнів-афганців. Природно, що для колишніх «афганців», яким пощастило повернутися з тієї неправедної війни, та для родин загиблих цей меморіал став своєрідним ритуальним центром. Ось чому, коли 7 лютого місто облетіла звістка, що меморіальні дошки на Алеї Афганців повалено, це викликало обурення багатьох людей, адже пам'ять – є пам'ять! Особливої гостроти ця подія набула ще й тому, що стався акт вандалізму напередодні Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав (15 лютого), отож виникала підозра, що наруга над меморіальними стелами була здійснена з політичних міркувань.
Що ж насправді сталося тієї суботньої ночі? Щоб з’ясувати правду, я звернувся до найбільш поінформованої з цього питання людини – начальника Балтського райвідділу Головного управління МВС України в Одеській області підполковника міліції Ігоря Тарнавського.
– Передусім, про затримання злочинців. Чутки стверджують, що всіх трьох міліції вдалося «вирахувати» ще тієї ж ночі?
– Не лише «вирахувати», але й затримати. Злочин було скоєно о другій ночі, а вже до п’ятої ранку всі троє були заарештовані. Така оперативність стала можливою, завдяки допомозі наших свідомих громадян, які не лише повідомили черговому міліціонерові про здійснення цього варварського акту, але й висловили припущення щодо того, хто його міг вчинити. Все інше вже було, як то кажуть, справою техніки. До речі, керував цією операцією досвідчений оперативник, начальник кримінальної міліції району Віталій Капкін. Зауважу, що всі троє були напідпитку, але в скоєному зізналися одразу ж.
– Певні політичні сили в Балті розпалюють пристрасті з приводу того, що, мовляв, цей акт було здійснено з політичних міркувань, напередодні, як його умовно називають, «Дня афганців».
– Для розпалювання політичних пристрастей тут нема жодних підстав. За всієї огидності цього акту вандалізму, він є проявом брутального хуліганства. Про це говорять і свідчення самих злочинців, і їхні особистості, і той факт, що, піддавшись хмільному куражу, після наруги над пам’ятними стелами, вони ще й примудрилися побити вікна в приміщенні магазину, який зводиться у центрі міста. Тобто перед нами «класичне» хуліганство в усіх його можливих проявах. Та оскільки здійснення його пов’язане з меморіалом загиблим, тобто має ознаки особливого цинізму, то й проходять злочинці за статтею карного кодексу, яка передбачає покарання до п’яти років ув’язнення. Хоча вирішувати, ясна річ, буде суд. На сьогодні всі злочинці написали «явку з повинною», всі щиро розкаюються, усі категорично заперечують будь-який політичний підтекст свого вчинку, а про те, що існує і наближається такий – День вшанування учасників бойових дій на території інших держав, дізналися від співробітників міліції, і були дуже вражені подібним збігом обставин.
Ну, а звели тієї ночі всіх трьох молодиків у злочинну зграю кілька обставин. По-перше, всі вони: Олександр Л., Леонід С. та Юрій Л. ( молодшому минає 21-й рік, а найстаршому – 25-й) є випускниками місцевої школи-інтернату, де навчаються діти з неблагополучних родин, сироти або діти, батьки яких позбавлені батьківських прав. По-друге, всі вони безробітні, або ж перебиваються випадковими заробітками. По-третє, одного з них, 22-річного Юрія Л. (неповна середня освіта), ці п’яниці проводжали на нічний поїзд до Одеси, де він підробляв у якійсь будівельній бригаді. Саме з ним, винуватцем нічної пиятики, я і зустрівся в приміщенні міліції, з’ясувавши перед тим, що виховувався він без батька. Мати ж була позбавлена материнських прав, через те, що занадто вже зловживала спиртним, а крім того, має на своєму рахунку – вдумаймось лишень! – близько тридцяти ( умовно та з певними відсидками) років ув’язнення, та й зараз проходить у карній справі про вбивство. Приблизно такі ж долі і в інших заарештованих та їхніх батьків.
Й ось він сидить переді мною: невисокого зросту, худорлявий, знічений, розгублений і… сповненний каяття:
– Це на вас чекає перша судимість? – запитую.
– Ні, я вже був засуджений умовно, за вуличне пограбування: відібрав мобільний телефон. Отримав рік умовно, термін якого закінчився у жовтні.
– Як же це сталося, що о другій ночі ви раптом заходилися руйнувати меморілаьний комплекс?
– Уранці я мав від’їжджати до Одеси. Двоє друзів прийшли провести мене. Спочатку пили в мене, потім спиртне закінчилося, і ми подалися «на точку» поблизу меморіалу, де горілку можна придбати й посеред ночі. Там ще випили. Наміру руйнувати щось не мали, ніякої попередньої розмови про ці пам’ятники не було. Коли йшли з «точки», один із друзів, Леонід С., раптом з якогось дива кинувся до Алеї Афганців і почав збивати ногами стелу. Не знаю, навіщо,але я почав робити те ж саме. Не заспокоїлися, поки не повалили всі пам’ятники. Звичайно ж, робити цього не слід було, але я був п’яний. Всі ми були п’яні. Я тепер каюся, що зробив це.
До всього мовленого можна додати, що, йдучи на цей, другий у свої 22 роки злочин, Юрій забув, що безробітня дружина його вагітна, а до того ж, має на вихованні дитину, якій всього лишень рік і три місяці.
Як розповів потім голова Балтської райдержадміністрації Михайло Усатенко, того ж суботнього дня всі одинадцять меморіальних стел були поставлені на місце, дві з них, щоправда, потребують реставрації або й заміни, тому що хулігани розбили їх, то ж поки що їх скріпили скотчем ( зауважу, що це видно на фотографії). Але в основному на меморіалі навели порядок.
Залишаючи Балту, я і не сумнівався, що слідство успішно завершиться, винні постануть перед судом, а розбиті плити реставрують чи замінять. Хвилювало інше: занадто вже часто ми стаємо свідками проявів подібного вандалізму. Ось і щойно надійшло повідомлення про наругу над пам’ятником Пушкіну в Татарбунарах. А скільки разів подібна наруга відбувалася над пам’ятником козацькому отаману Антону Головатому в Одесі? А як обмальовують пам’ятник Івану Франку; з яким варварством ставляться до багатьох інших пам’ятників,меморіальних дошок та надмогильних плит!
Щось сталося з нашим супільством, ми виявилися у смузі якоїсь морально-етичної аномалії. От тільки наживати собі на цьому політичний капітал, як це роблять зараз певні політичні сили у Балті, так само огидно і злочинно, як і здійснювати сам цей вандалізм! Пригадую, як свого часу якийсь негідник зірвав меморіальну дошку В. Висоцькому на Одеській кіностудії. Які істеричні антиукраїнські, антидержавницькі заяви тоді лунали! А насправді з’ясувалося, що зірвав її хронічний п’яниця, який хотів заробити собі на пляшку. І то щастя, що міліція вчасно завадила цьому.
Ось і в історії з «балтською аномалією» ситуація аналогічна. Тут проблема в іншому. Всім нам зараз слід згуртовуватися і думати про те, чому так сталося, що акт вандалізму здійснили одразу троє випускникув однієї школи-інтернату? Чому випускники цього і подібних йому інтернатів одразу ж потрапляють до контингенту людей, схильних до правопорушень, виявляючись при цьому безробітними, хоча працевлаштовувати їх слід у першу чергу. Чи не час подбати про спеціальну, причому дієву, соціально-опікунську службу, яка б займалася колишніми вихованцями подібних шкіл-інтернатів, а також вихідцями з неблагополучних сімей? Чому посеред ночі у нас і досі діють «горілчані точки»? І чи не час нашій педагогічній громадськості та батькам серйозно взятися за виховання у школярів поваги до пам’ятників та меморіалів, а головне, за виховання відповідальності кожної молодої особи за свої вчинки.
