Продовження. Початок у №№ за 4, 11, 18, 25 жовтня; 1, 8, 15, 22, 29 листопада; 6, 13 грудня 2008 р.; 10, 17, 24, 31 січня; 7 лютого 2009 р.)
Називний відмінок
Про нього кажуть, що він прямий– на відміну від інших, що мають назву непрямих. У реченні називний відмінок, як правило, виконує роль підмета. Може також бути частиною складеного присудка. Щоправда, часом цьому називному відмінкові в складі присудка доводиться змінюватись на орудний. Коли саме? Розглянемо це на прикладах. І не лише на прикладах іменників, що входять до складу присудка, а й прикметників у такій самій ролі, бо нас у даному разі цікавить не стільки та чи та частина мови, а саме функції називного відмінка.
Приклади з іменниками: Я швецьі мій батько був швець(з Грінченка); Івашко бувдобра дитина (Стороженко); Я твій товаришбуду щирий, чи будемми собі брати(Котляревський).Тут скрізь бачимо в присудку називний відмінок. А ось орудний: Я будутобі матір’ю(пісня); Пострілений був чоловікомтої любаски (Шухевич); Суддеюбув ведмідь (Гребінка).
Приклади з прикметниками: Вони були найрозумнішілюди свого часу (Куліш); Ой, як була я маленька, колисала мене ненька, Як була я молоданелінивая, здоганяла Василя коло Києва (з пісень)– називний відмінок. Поки я був молодим, мене годували (з казки); Ми були ще малими, коли бабуся нам розказувала(з живих уст) – орудний відмінок.
Отже, скаже той, хто прочитає ці приклади, – називний і орудний відмінок використовуються в реченнях паралельно. Це не зовсім так. Добре висвітлив проблему Б. Антоненко-Давидович («Як ми говоримо» – 1970, с. 27-28). Він пише: «Називний відмінок стоїть там, де іменник і прикметник вказують на незмінну властивість(Обоє вони були сироти – Марко Вовчок; Мене звуть Андрій Корчака– Нечуй Левицький). Там, де мовиться про несталу або тимчасову ознаку, там дають перевагу орудному відмінкові. Правильно буде сказати: Петро був перший учень у класі, Вона була досвідчена лаборантка, Усе життя вони були наївні, як діти,– бо іменники й пов’язані з ними прикметники означають постійну властивість. Але треба сказати: Попервах Петро був першим учнем, а потім став мало не останнім, Хоч вона була досвідченою лаборанткою, але перейшла на іншу роботу, Вони були наївними, як діти, поки їх не спіткало лихо– бо тут в іменниках та прикметниках мовиться вже про тимчасову, а не постійну властивість.
До сказаного мусимо додати: не треба ставити двох називних відмінків там, де може виникнути непорозуміння: За доброї години і смутний веселимбуває(а не смутний веселий).
Паралельно з названим та орудним відмінком у складі присудка українська мова знає ще й конструкції з прийменником запри знахідному відмінку: Його обрали за старосту, На весіллі в його старшої дочки за дружку була(Нечуй-Левицький); Будемо собі за товаришів(Шухевич). Російська мова таких конструкцій не має. У ній за когоозначає вместо кого. Цей стереотип, на жаль, і тяжіє над сучасними журналістами, яким ліпше десять разів повторити в одному тексті обрали депутатом, аніж хоч раз (для стилістичної різноманітності!) написати обрали за депутата.
Ще кілька стереотипів, яких варто позбутися сучасним літераторам
Книгаікнижка.З формального погляду це ніби одне слово, тільки різних модифікацій (друге – здрібнілої). Але психологічно українці сприймають їх як слова, що мають кожне свою сферу застосування. Книгакажуть: а) про речі вищого штибу (Книга пошани, святі Книги)і пишуть з великої літери; б) про речі спеціального призначення (книга відгуків, бухгалтерські книги)і пишуть з малої літери.
Все, що має в нас назву книга, за винятком книг церковних та тих, що означають том(книга перша, книга друга), – це речі рукописні, провадженіздебільшого в одномупримірнику.
А книжка? Це те, що виходить друком та ще й великим накладом, обіймаючи собою щонайширший масив інформації – від наукових праць і творів літератури до підручників, посібників, довідників тощо.
Росіяни свою друковану продукцію так само, як і рукописну, відносять до категорії книги, що видно навіть з невеличкого порівняння фразеологізмів:
укр. рос.
узявся до книжок засел за книги
І саме цей стереотип, на жаль, тяжіє сьогодні мало не над усіма інтелігентними людьми України. Скажімо, і бібліотеках з відвідувачами навіть українською мовою говоритимуть прокниги; радіо ЕРА закликає слухачів поринути в світ книг; газети повідомляють про вихід у світ нових книг– ніби йдеться не про книжки, тобто друковануй тиражованулітературу до читання, навчання чи підвищення кваліфікації, а про рукописніречі специфічного використання (наприклад, книгу скарг).
Єдине, в чому між росіянами і українцями не виникає розбіжності слововжитку, то це – у назвах документів:
рос. укр.
трудовая книжка трудова книжка
орденская книжка орденська книжка
членская книжка членська книжка
Садісадок.Це для психології українця – теж різні поняття, а не різні форми одного слова. Тож і використовує він їх у неоднакових ситуаціях. Садкаже про фруктові насадження промислової ваги (сади консервного заводу), про речі вищого штибу (райський сад, сади Семираміди) або для гіперболізації образу, як-от у Шевченка Садирясні похилилися чи в народній пісні Тече річка невеличка з вишневого саду.
А садок? Це суто ужиткова річ щоденного користування.
Росіяни таких нюансів не розмежовують. Для них сад– завжди сад, хай навіть складається з кількох деревин коло хати. Тому не треба вірити розповідям телебачення про садий городи дачників. У дачників бувають лише садки. Дивною є також радіопередача Дім, сад, город. Адже мовиться в ній не про садпромислового значення, а про звичайні собі садки. Ліквідуймо цей стереотип, панове журналісти!
Река(основна форма слова), речка, речушка(форми здрібнілості), реченька(форма пестливості). З цього й виходять росіяни, називаючи і тисячокілометрову Волгу, і її невеличку притоку Москву, і ще меншу притоку притоки Яузу словом река, а речка,речушкакажуть уже про щось геть дрібне або любе серцеві (реченька).
В нашій мові основним загальним словом є річка, а здрібніло-пестливими його формами річечка, річенька. Це й зафіксовано в Словнику Грінченка, де навіть згадки немає про словоріка. Очевидно, народна мова, на грунті якої компановано Словник, його не вживала. Не вживає і досі. Рікадозволяють собі лише поети, щоб підкреслити, скажімо, могуть річки Дніпраабо для гіперболізації образу, як бачимо у Шевченка: Не ріки – море розлилось людської крові.
А що бачимо в сучасному друкованому чи ефірному слововжитку? Не більше, як російський стереотип! Наприклад, одна з одеських українських газет пише: На території Одеської області є кілька малих рік. Мове йде про звичайні струмочки, які влітку пересихають, але автор, орієнтуючись на російську манеру йменувати явища з певним перебільшенням, пише ріка. Так само, як розливи перепинених греблями річок називає морями(одне з них Олесь Гончар дуже слушно схарактеризував у своєму «Соборі» як здоровенну калюжу, що засмерділа всю Україну).
Своєрідно до суто російської велемовності ставляться одесити: до звичайних слів додаються суфікси здрібнілості. І то не лише за специфічних обставин, скажімо, в сюсюканні з дітьми, а й у щоденних своїх балачках: Запишите мой телефончик, Положили в больничку, Давно не было трамвайчика?, Сделала базарчик…
А де ще, крім Одеси, можна почути географічні назви Сахалінчик, Лиманчик, зареєстровані навіть у телефонному довіднику? Чи не є вони відлунням того суто українського підходу до оцінки реалій, що уникає перебільшень, а інколи вдається навіть до іронічного применшення, як ще бачимо, наприклад, у пісні А в Києві на риночку, гей, пив чумак горілочку?
