Санкт-Петербурзького губернатора з дитинства носили на руках
Сьогодні Валентині Матвієнко, головній і єдиній жінці-губернатору Росії, виповнилося ... років. На адресу ювілярки з Південної Пальміри до Північної пішли захоплені телеграми, підписані губернатором Одещини, головою обласної ради та мером міста-героя. Напередодні кореспондент «ОВ» здійснив паломництво на малу батьківщину Валентини Іванівни, до районного центру Шепетівки. Містечко з 60 тисячами населення справляє досить непогане враження. Населення (переважно україномовне) дружелюбне, при цьому дотримується усталених у цій сугубо єврейській місцевості традицій і правил.
Інтерес до "батьківщини Павки Корчагіна" у автора цих рядків підігрівався ще одним спостереженням: обидва мери, Санкт-Петербурга та Одеси, народилися саме у Хмельницькій області. Обоє вважаються успішними, в обох є як друзі, так і вороги. Які на додачу і діють до болю схожими методами. Починаючи з недвозначних вказівок на світовий центр хасидизму, який, як відомо, розташований у Меджибожі на Хмельниччині, – містечку, де писав свої дива неповторний Баал-Шем-Тов. Про цього мислителя-містика складено незліченну кількість легенд. Одна з них: Баал-Шем-Тов умів переміщуватися у просторі з неймовірною швидкістю. Його в один і той самий день могли бачити і чути у Шепетівці, Ізяславі, Славуті, Проскурові (нині Хмельницькому) – і ще у декількох не менш відомих містечках.
Якщо пробігтися по ізраїльських інтернет-сайтах, може здатися, нібито у Шепетівці зроду не було... росіян! Євреї, українці, поляки, – так, жили завжди; але уродженці Росії почали селитися у цій частині Поділля лише після Другої світової війни.
Віце-мер Володимир Заблоцький на моє прохання прокоментувати цю максиму заперечив:
– Не вірте написаному! Шепетівка багато років була одним з форпостів Російської імперії. Після встановлення в краї радянської влади військових частин навколо міста стало, мабуть, навіть більше. Російські люди були присутні тут завжди, інша справа, що військовослужбовців постійно перекидали в інші області СРСР; але ж деякі і осідали у нас!..
– Мене цікавить та в/ч, у якій служив Іван Тютін, батько Валі Матвієнко. У біографічних даних політика значиться: він був заступником командира частини по тилу...
– Іван Тютін проходив службу у частині, якої зараз вже немає. Вона в районі міського парку культури і відпочинку. Офіцер за станом здоров'я пішов у запас, влаштувався на одне з підприємств харчової промисловості на аналогічну посаду. Знаєте, після того, як Валентина Іванівна стала одним з керівників уряду РФ, до нас у місто почали часто приїздити групи російських журналістів. Чомусь їх цікавили переважно подробиці, спроможні "потягнути" на повноцінний компромат. А звідки його взяти, коли дівчинка жила у Шепетівці не довше 5 років?..
"Батьків міста" легко зрозуміти. Якщо за благополучних радянських часів істотні дивіденди Шепетівці і шепетівцям приносили Павка Корчагін (він же культовий радянський письменник Микола Островський) і Герой Радянського Союзу Валя Котик (так званий піонер-герой, який діяв у тилу гітлерівських окупантів), а пізніше – Йосип Островський (відомий радянський та ізраїльський художник), – нині з відомих уродженців містечка у фаворі сильних світу цього одна Валентина Матвієнко. От і ламають голову у мерії: як увійти у довіру пітерському губернаторові, щоб північна столиця якимось чином "стала у пригоді" далекому подільському містечку?...
– Виходить, губернатор давно сюди не приїжджала?– запитую.
– Щось її, мабуть, гнітить при згадуванні про наше місто. Чи то дитячі спогади, чи то...
Будинок № 37, у якому Валя Тютіна провела перші п'ять років свого яскравого життя, вирізняється серед інших будівель по вулиці Пліщинській (колишня Карла Лібкнехта) своєю занедбаністю, швидше за все. Хтось його час від часу трішки підштукатурює, (білить), листи замшілого шиферу міняє. Але, судячи з усього, «історичний будинок» до 70-річчя його колишньої мешканки навряд чи доживе. Знесуть. Щоб спорудити на його місці крутий триповерховий особняк, яких на Пліщинській нині – на будь-який смак і на будь-який гаманець.
Мешканці сусідніх будинків на мої обережні запитання відповідали: так, знаємо, що у 37-му колись жила Матвієнко з батьками і сестрами. Якихось подробиць власне про Валентину Іванівну, на жаль, народ не знає.
Проте кореспондентові "ОВ" таки пощастило. Голова вуличного комітету Лілія Сахнюк не лише допомогла заповнити низку прогалин біографії губернатора, – виявилося, у ранньому дитинстві вона багато часу проводила у будинку Тютіних, дружила з усіма трьома сестрами, Лідою, Зіною і Валею!
– Їхня мама Антоніна Бублей – наша, корінна мешканка. Батько – з Пензенської області; військову частину його десь у 1932-1933 роках передислокували до Шепетівки. Познайомилася Антоніна Кіндратівна з майбутнім чоловіком на території частини. Тоді у наших краях голод лютував(згідно з офіційними даними, у Шепетівському районі Голодомор забрав життя 5 тисяч чоловік, у Грицівському, частина якого відійшла нинішньому Шепетівському району, – 6 тисяч – авт.), місцеві жителі, щоб вижити, вранці приходили до воріт з червоною зіркою у надії одержати хоч якусь роботу. Щасливчиків відбирав особисто командир частини. Чимось 19-річна Тоня йому сподобалася.
Дівчина почула такі бажані слова: "Будеш працювати у їдальні, посуд мити".Багато хто їй тоді дуже заздрив. Навіть така непрестижна нині робота була у 32-33-му на вагу золота.
Тоня не лише старанно виконувала трудові обов'язки, а й ухитрялася щось принести додому, для багатодітної родини, у якій жила.
Незабаром на Антоніну "поклав око" заступник командира частини по тилу Іван Тютін – високий, стрункий, урівноважений і розважливий офіцер. Щоправда, був він на 7 років старший за Антоніну; батьки дівчини, проте, вибору доньки не суперечили.
У молодій родині один за другим з'явилися син і дві доньки. На жаль, хлопчик жив недовго, помер від ядухи.
У 1941-му Іван Тютін пішов воювати з Гітлером. До окупованої німцями Шепетівки тривалий час не приходили фронтові листи. Потім принесли цілу купу. Виявилося, Тютін уже кілька разів побував у шпиталі після поранень різного ступеня. Що найприкріше, – через довге сидіння в окопах підхопив туберкульоз; від цієї хвороби офіцер безуспішно намагався вилікуватися всі наступні роки...
7 квітня 1949 року в сім’і сталося поповнення. Сусідка-віруюча, довідавшись, що Валя народилася на Благовіщення, сказала Антоніні:"Твоя молодшенька з'явилася на Світ Божий у Велике Свято, тому буде щасливою і везучою!".
По перших "шепетівських" роках перевірити дієвість пророкування було проблематично.
– Жили Тютіни дуже і дуже бідно, – згадує Лілія Сахнюк. – Як, втім, і всі ми. У їхній хаті стояли солдатські ліжка, тумбочка і якийсь стіл; от і всі пожитки. Матраци соломою набиті, всю постільну білизну їхня мама шила вручну. Родичі Антоніни практично її родині не допомагали. Скупі були, злі якісь. Увесь час дівчатка проводили або у моєму будинку, або у сусідніх, – у чужих людей. Ми, як могли, намагалися щось їм підкинути, допомогти по господарству. Знали, що батько їхній дуже хворів. На той час він звільнився з армії, працював завідувачем засолювальної бази. Туди звозили з усіх усюд капусту, інші овочі, фрукти, – щоб потім постачати ними військові частини, зокрема і ту, де раніше служив Тютін-старший. Їхня родина обробляла город навколо дому, тримала трохи живності – свиню, курей. Якийсь час була навіть корова, адже батькові дуже потрібно було пити свіже молоко, при його хворобі. Потім корову продали; вона забрідала на городи сусідів, були конфлікти...
– Ви-то пам’ятаєте, якою Валя була у дитинстві?
– Звичайно. Я була старшою за неї на чотири роки; але тоді різниця у віці ролі ніякої не грала, ми всі були як одна сім’я.
– У які ігри Валя любила гратися?
– У гилку, у штандера. Що я запам'ятала: вона від усіх вимагала неухильного дотримання правил. Раз у раз зупиняла гру: "М'яч неправильно вкинули. Треба перебивати!". Притому що "потерпілою" від цього була зовсім не вона, а хтось з подружок. Таке от прагнення до справедливості, до наведення ладу.
– Може, це успадковано від батька, військової людини?
– Не знаю. А ще була Валя надзвичайно вибаглива дівчинка. От ідемо ми до її батька, щоб віднести поїсти, свіжого молока попити, – а вона категорично відмовляється. "Тільки на стільчику!".
– Це як?
– А це означає: стаємо навколо неї, витягуємо руки, робимо такий собі "стільчик". Вулиця Лібкнехта, ви самі бачили, довга. Наприкінці шляху в усіх уже руки побіліли від напруження; але опустити Валю не можна, потім просто не піде до батька...
А ще її вередливість проявлялася, коли щось разом знаходили. Вимагала, щоб усе, що побачили, віддавалося їй. "Лідерські якості", – так, мабуть, ви у газеті напишете?
– З тих пір з родиною Тютіних Ви не спілкувалися?
– Чому ж, листувалася тривалий час з ними, доки вони у Черкасах жили. У 1994-му Антоніна, їхня мама, приїздила до нас. Зупинялася у мене. Ходили разом до їхньої колишньої хати. Щоб згадати, поплакати. Вона пишалася своєї молодшенькою, говорила, чоловік у неї, Матвієнко Володя, гарний хлопець, добрий такий. А от син явно не у батьків. То по простирадлах від дівчат спускається з гуртожитків, а то і зовсім вуз кидає. Не знаєте, де він тепер?
– Чув, ніби великим бізнесменом став. І у Петербурзі, і у Прибалтиці.
– Ну... Так завжди буває: якщо з вузом не вдалося, – виходить, у бізнесі пощастить.
– Про старшу сестру Валентини, Ліду, багато ЗМІ писали, начебто досі у Черкасах живе...
– На жаль, вона загинула у 18 років. Перебігала дорогу перед Шепетівським цукровим заводом, її машина збила.
– Через це Тютіни продали будинок і виїхали з Шепетівки? Адже друга їхня дитина помирає в одному і тому самому місті...
– І через це теж. Адже Валиному батькові клімат потрібен був м'якший, ніж у нас, кримський.
– То вони і в Криму жили?
– І в Криму, і в Черкасах, і на Уралі, у Троїцьку Челябінської області; у Тютіна там сестра і брат жили. Помер він саме напередодні Валиного дня народження, у 1957-му. У Черкасах, де вони купили півбудинку; гроші, виручені за хату у Шепетівці, на той час майже всі були витрачені.
...Я пройшов пішки не тільки Пліщинську, до останнього місця роботи Валиного батька, а й щоденним маршрутом цього подружжя, до "довоєнної" військової частини та до Будинку культури залізничників. Відстань в обох випадках чимала. Майже таку ж у XVІІ столітті, за переказами, долав згаданий на початку цього матеріалу Баал-Шем-Тов. Крім рутинного намотування кілометрів (це зараз маршутка доставить до вокзалу за 5 – 7 хвилин), Антоніні Тютіній до БК діставалася найбільш каторжна робота: шити, прати і ремонтувати реквізит місцевого самодіяльного драмтеатру, прибирати численні кімнати всередині будинку, мести сміття зовні. А ще, якщо пощастить, можна було одержати роботу мийниці автобусів. Кожна копійка була на обліку, – для дочок, для чоловіка-фронтовика.
– Судячи із записів у БТІ(бюро технічної інвентаризації – авт.), будинок № 37 по Лібкнехта було продано у квітні 1952-го. Тим часом російські ЗМІ стверджували, начебто Валя Тютіна у Шепетівці до школи ходила, навіть спогади чиїсь про цей період були...
– Її старші сестри справді навчалися у 6-й середній школі, це саме на Пліщинській, там, де зараз УТОС (Українське товариство сліпих – авт.). Ваші колеги з Росії ухопилися за цю чутку (про шкільні роки самої Валі –авт.), приїхали до 6-ї міської школи і взялися смикати директора, щоб розповів про ученицю Тютіну Валентину. Я йому, директорові, щиро співчуваю. Він з усіх сил намагався відшукати в архівах хоча б одне згадування про Валю. Але не знайшов. Тому що нинішня школа № 6 розташована зовсім в іншому кінці Шепетівки. Її у 50-х роках, можливо, взагалі не було. Якась жінка щось спробувала вигадати. Її одразу "спантеличили" (пообіцявши, мабуть, гонорар), – і вона розповіла "на камеру" експромтом вигадану історію про ученицю 6-ї СШ Валентину Тютіну.
"Одеські вісті" щиро вітають славну уродженку України. Сподіваємося, що економічні і культурні зв'язки між містами-героями вже незабаром наберуть розмаху, який цілком можна буде порівняти з "доперебудовним" періодом.
