«Музики, музики перш за все…» Це початок одного з віршів Поля Верлена. Згадав я його, будучи на концерті піаністки Світлани Васильченко в майже порожній залі Одеської музичної академії імені Нежданової. Порожнеча зали – здивувала. Ми ледачі й нецікаві? Ні, отут були ще й «привхідні обставини». Взагалі-то я дуже не люблю говорити про такий рід обставин, воліючи просто писати про те, що почув у залі. І, так би мовити, не заходити за лаштунки. Справа в тому, що Світлана Васильченко – учениця професора Юрія Дикого. А Юрій Борисович Дикий – не лише чудовий музикант, але й людина, що називається, «складна», тобто, просто кажучи, яка не вміє миритися з будь-якою несправедливістю. Зокрема і з порядками в його рідній Академії. Втім, він воліє говорити – консерваторія. «Була консерваторія – і була музика, а що більше академії – то менше музики».
До речі, про ці «порядки» я дізнався не від нього, а від мами одного зі студентів. Її синові для того, щоб одержати ступінь магістра, було запропоновано написати теоретичну роботу. Але виконавець, як відомо, не теоретик, а теоретик, як відомо, не виконавець. Замкнуте коло! Хибна система: виконавець замість того, щоб в останній рік навчання вдосконалювати свою майстерність, буквально не відходячи від інструмента, повинен перекваліфікуватися на теоретика-музикознавця. Одержання магістерського ступеня дорівнюється до свого роду захисту дисертації, а марнішої витрати часу, ніж написання і захист дисертації, як відомо, не існує. Один дотепник сказав: «У нас є люди із пташиним прізвищем, але вони, на жаль, не літають». Очевидно, цим «нелітаючим» – дуже хочеться підрізати й усім іншим крила. Так би мовити, висмикнути із крила пір’їнку – і нехай вони нею пишуть замість того, щоб ширяти в небесах музики!
Перед нами свого роду «гра», яка комусь вигідна, – але це зовсім не та гра, у результаті якої виникає музика! Це антимузична гра! Справжній музикант – не може спокійно чути фальшиві звуки. Він буквально стає хворим! Професор Дикий – уже й голодування оголошував. Він намагався докричатися до «музичної громадськості». (А чи існує ця громадськість? І чи не глуха вона?) Деякі музиканти, не витримавши, залишили стіни академії. Він ще тримався: «І один – у полі воїн». Але от дійшли чутки, що й він не витримав і вирішив піти з академії. Особисто я вважаю це рішення неправильним. Я навіть подумав, що це першоквітневий жарт. Один з найкращих викладачів, – з тих деяких, хто справді навчає музиці, а не гладкому «краснопису», що усіх улаштовує й нічим не зачіпає? І йому байдуже й цинічно дозволять піти?
Ось контекст, у якому відбувся концерт студентки четвертого курсу музичної академії імені А.В. Нежданової Світлани Васильченко. Я прийшов трохи раніше і застав шматочок репетиції. Вчитель Юрій Борисович Дикий випромінював енергію і ніби «підзаряджав» нею учня. Короткі зауваження схоплювалися на льоту. Іноді досить було просто взяти акорд і показати необхідний характер звучання. Концерт був ініціативою самої Світлани, а не якимось черговим навчально-звітним заходом. Не знаю, чи усвідомлювала вона, що дає бій. Воює із цією майже порожньою залою, з антимузичною ситуацією, із власною слабкістю, із самою собою... Вона грала без нот, напам'ять – цілком «повнометражну» складну програму. Вона грала відважно. У цій чорній сукні майже до п'ят, до краю зосереджена – вона була поза суєтою, поза усілякими сторонніми міркуваннями. Вся – у музиці! І раптом я згадав стару формулу, яку колись вивів для себе: талант – це характер.
Звичайно, програма концерту, як і належить, була складена так, щоб дати можливість студентці показати володіння всіма музичними стилями. Ось п'ять прелюдій чеського композитора Яна Гануша – стилістично близькі до імпресіонізму. А от Остінато Бели Бартока – зовсім інша, жорстка, сучасна стилістика, примхливий ритмічний малюнок, фортепіано використовується майже як ударний інструмент. Але в центрі програми – Шопен і Ліст.
Шопен. Балада № 1. Хрестоматійна, заграна. Зіграти це після всіх знаменитих виконавців так, щоб ми вслухалися, поринули у музику – важке завдання. Але що це? Це не виучено, і не вимучено! Зростаючий імпровізаційний натиск цієї музики зненацька захоплює нас. І, взагалі-то, не так вже важливі усілякі «неточності», шорсткості у виконанні. Головне – вірний тон! Вона – живе у музиці, живе музикою. Ось – пронизливий ліризм. Ось – несподіваний сум. Ось – пристрасть. Справжня пристрасть! І молодість, і енергетика. І отут я, слухач досить спокушений, готовий зворушитися: це – живе! Сьогодні усе рідше зустрічаєшся з живим – у житті, у людині, у музиці, у виконавстві. Ось, мабуть, головне в педагогіці Ю. Дикого – йому важливе життя музики. Від енергії звучання – до енергії емоцій і «енергетики духу»...
Світлана Васильченко грає і Баладу № 4 Шопена, яка набагато важча. У ній менше хрестоматійної краси. І більше суперечностей. І найдосвідченішому музикантові нелегко охопити її усю, цілком. Однак же й отут є моменти, коли піаністка заражає нас тривогою, похмурим осіннім колоритом... У всякому разі, її Шопен – не слабкий і меланхолійний, а сильний і мужній.
А кульмінацією було виконання концерту № 1 для фортепіано з оркестром мі бемоль мажор Ференца Ліста. Але ж де оркестр? Оркестрову партію виконував на роялі Юрій Дикий. Виконував так темпераментно, що «оркестрова міць» була наявною. Дует Вчителя і учня. І повинен сказати, що це було захоплююче, що напам'ять знайомі красоти фортепіанної партії – як і раніше захоплювали.
Я слухав – і думав: заради чого в цьому разі витрачаються зусилля? Адже не заради ж оплесків – теперішніх і майбутніх. Не заради того, щоб довести щось – комусь. А щоб довести... самим собі. Щоб у напруженні сил досягти того, що ти можеш тут і зараз. Не беруся прогнозувати музичну долю Світлани Васильченко. Вона, безсумнівно, обдарована – але шлях на музичний Олімп сьогодні залежить, на жаль, від багатьох «привхідних обставин». Одне можу сказати: вона грала так, що це не був «разыгранный Фрейшиц перстами робких учениц», як іронізував свого часу Пушкін. Слухаєш часом досвідченого музиканта, і бачиш, що він просто грає так, як до нього грали інші, що він так і не переборов «боязкість», не наважується на самостійні й сміливі трактування. Добре грає, а слухати нудно.
Мені було не нудно. І навіть весело. Є ще такі люди, як Юрій Дикий та його учні. Для яких виразна категорична вимога поета: «Музыки, музыки прежде всего!» А решта – те, що не творчість – нехай провалюється в порожнечі між нотними лінійками, так і не ставши нотою, звуком, думкою...
