Коли чуємо про дітей-сиріт, дітей позбавлених батьківського піклування, коли вдивляємося в оченята вихованців дитячих будинків, серця переповнюються жалем і співчуттям до цих обездолених маленьких наших співгромадян. Не раз чули звертання цих малюків про те, що вони хочуть мати родину, чекають на маму і тата. Зрозуміло, що ті, біологічні батьки, які покинули немовлят напризволяще, навряд чи прийдуть за ними. Тож надія тільки на усиновлювачів. На щастя, є серед нас люди, які здатні прийняти в свою сім’ю і в своє серце чужу по крові дитину, поділитися з нею своєю любов’ю і теплом. Щоправда, ставлення оточення до таких вчинків досить неоднозначне. В розмовах з людьми на цю тему довелося почути різні судження. Одна жінка сказала: «Ви знаєте, усиновлення – це дуже відповідальна і навіть ризикована справа. Одні мої знайомі усиновили хлопчика. І хоча його дрбре виховували, жив він у достатку, тягу до крадіжок так і не вдалось викорінити. Тож ці люди не тільки не мали від нього підтримки в старості, а навпаки, тільки один клопіт».
– Як на мою думку, усиновити покинуту, знедолену дитину, то свята справа. І в цьому переконалась сама. Тепер, через багато літ, я вже можу про це сказати. У нас з чоловіком довго не було дітей, і ми вирішили всиновити хлопчика. Так і зробили. Через два роки ще «подарували» своєму Андрійку Наталочку. А потім сталося диво – Бог подарував нам своє рідне дитя. Тепер ми вже маємо онуків. І всі діти для нас рідні, – розповіла вже досить немолода жінка, яка з етичних міркувань попросила не називати її імені.
А от один чоловік років 30 – 35 був досить категоричний у своїх судженнях з цього приводу: «Якщо немає своїх дітей, то й не потрібно. Я навіть не знаю, чи зміг би всиновити дитину коханої жінки, якби виникла така ситуація, що я одружився б на розлученій, або вдові. Та навіть тепер, коли я приходжу з роботи, а працювати мені доводиться дуже багато, то нерідко мене й свої, кровні, нащадки дратують, то що вже говорити про чужих».
Скажу відверто, що такі слова мене шокували.
Слава Богу, більшість людей не уявляють свого життя без дітей. В них вони вбачають і радість, і одне зі своїх головних призначень на землі. До речі, є чимало жінок, які безпліддя вважають найбільшим лихом, а іноді й карою Божою. Хоча одна віруюча висловила дуже цікаву думку: «Якщо у когось немає дітей, це не означає, що Бог їх карає. Цілком можливо, що він хоче, щоб ця жінка подарувала свою любов іншим, знедоленим малюкам, щоб вона не обмежилась любов’ю до своєї єдиної дитини, любила всіх дітей і турбувалась за них. Саме такої думки дотримуються й святі отці».
Турбується про наших безбатченків та дітей, позбавлених батьківського піклування, й держава. Вони нагодовані й одягнуті. У них є дах над головою і все необхідне для навчання. Та переважна більшість з таких дітей мріють про свої родини, про сімейний затишок. Тепер є служби, які займаються питаннями усиновлення. Тож чи кожна родина може всиновити дитину? Яка процедура всиновлення? І чи не виникають проблеми в ході цього процесу? Чи держава стимулює усиновлення? З цих питань починаю розмову із начальником служби у справах дітей Савранської РДА Оленою Іванівною Бевзюк:
– Минулий рік в Україні було проголошено Роком національного усиновлення. Тоді було й прийнято Закон, згідно з яким, усиновлювачі одержують матеріальну допомогу в тому ж обсязі, що й батьки. Чого раніше не було. Причому допомога на усиновлених видається в повному обсязі, незалежно від одержання на дитину інших видів матеріальної допомоги. Цей закон набрав чинності з 1 січня 2009 року.
– Справді щодо матеріального боку цієї справи, то держава зробила дуже важливий крок. А що стосується самої процедури всиновлення, є якісь зміни?
– Від 6 жовтня 2008 року вийшла Постанова Кабінету Міністрів «Про затвердження порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей». Відповідно до цієї Постанови до сім’ї, яка вирішила усиновити дитину, висуваються відповідні вимоги. І починається ця процедура з того, що подружжя, або особа, які вирішили усиновити дитину, звертаються до служби у справах дітей РДА за місцем проживання із заявою про взяття їх на облік, як кандидатів в усиновлювачі. До заяви додається цілий пакет документів. Зокрема, копії паспорта та ідентифікаційного коду, що засвідчують особу, довідки про заробітну плату за останніх шість місяців, копії свідоцтва про шлюб, довідки про стан здоров’я, підтвердження про наявність житла. Заява вважається прийнятою при наявності всіх документів. Причому дія документів триває рік з часу їх видачі.
– Виходить, якщо подружжя вирішило всиновити дитину, то зібрати ці документи не так уже й важко. Чи виникають якісь непередбачувані проблеми?
– У наш час однією з основних проблем є довідка про доходи. Враховуючи, що сьогодні чимало людей працюють нелегально, тобто довідки про заробітну плату у них немає, їм доводиться відмовляти в усиновленні. Хоч при перевірці умов проживання видно, як кажуть, неозброєним оком, що родина матеріально забезпечена. І у неї є всі умови для нормального виховання і розвитку дитини.
– Знаю, що усиновлення – то конфіденційна справа. А чи взагалі були випадки усиновлення в минулому році в нашому районі?
– Так. Торік було усиновлено одну дитину, позбавлену батьківського піклування, і одну мати поновили в батьківських правах стосовно двох малолітніх дітей. На сьогоднішній день у нас створено банк даних кандидатів в усиновлювачі. Ці люди проходять спеціальний курс підготовки. Отож до усиновлення ми підходимо дуже делікатно і серйозно. Причому після усиновлення здійснюємо супровід, тобто перевіряємо, чи не порушуються в даній родині права усиновленої дитини. Якщо при обстеженні виявляються якісь факти, що нас насторожують, то в усиновленні відмовляється. Адже наше головне завдання – допомогти дитині, якщо вона сирота, або позбавлена батьківського піклування.
– Чи є вікові обмеження для усиновлювачів? Напевне, людина, скажімо, 70-річного віку не зможе виростити і виховати дворічну дитину?
– Звичайно. Законом передбачено, що різниця у віці між усиновлювачем і дитиною, яку усиновлюють, має бути не меншою 15 і не більшою 45 років.
– На жаль, нині є дуже багато безбатченків, а усиновлюють не так вже й багато.
– Це правда, але у нас ще є й прийомні сім’ї. Це дещо інше, але діти теж ростуть у родинах. У нашому районі вже є чотири прийомні сім’ї, в яких виховується 5 дітей.
– Не раз доводилося чути, що наших дітей усиновлюють іноземці.
– Є й таке, але ми віддаємо перевагу національному усиновленню. Адже це наші діти, вони – наш український народ у майбутньому.
Нерідко доводиться чути, коли старенькі дідусі, чи бабусі згадують післявоєнний період, коли жінки самотужки, в злиднях та бідності виховувати по семеро, десятеро і більше дітей. Причому тоді ніхто не надавав їм ніякої допомоги, ніхто не перевіряв умов їхнього проживання. В тих родинах діяв один закон – любові до ближнього. І він спрацьовував добре. Скільки є ще сьогодні людей, вихованих у таких родинах, і вони з вдячністю та любов’ю по сьогоднішній день відгукуються про своїх усиновлювачів. Хоча тоді навіть слова такого не вживали. Просто знали, що про сиріт потрібно подбати. Дуже хочеться, щоб хоч трохи отого тепла, любові й добра, якими були щедрі душі наших бабусів та прабабусів, передалось нашим сучасницям. На жаль, сьогодні не поодинокі випадки, коли заможні люди бавляться з песиком, а про дітей навіть слухати не бажають. Не кажу вже про прийомних, а навіть і своїх. Та хочеться все таки вірити, що тих, хто ладен поділитися своєю любов’ю, теплом та шматком хліба з знедоленим малюком, все ж таки більше.
