Знахідний відмінок з дієсловами

Тут теж корисно звернутися до паралелей. Якщо росіяни мають звичай советоватьі изменятьКОМУ, то українці при дієсловах радити, порадити, зрадитиставлять відмінок знахідний (КОГО? ЩО?). І це збереглося не лише в народній чи класичній літературній мові, а й у щоденній (звичайно, в тих, хто правил правопису і слововжитку не порушує). Приклади: Порадь мене, дівчинонько, як рідная мати(пісня), Хто жі порадить сироту,як не ми(Марко Вовчок), зрадила чоловіка, зрадив жінку(з живих – грамотних – вуст), Я не такий щоб зрадити людину(Леся Українка).

Дієслово постачатив нашій мові теж потребує тільки знахідного відмінка: постачати що(кому), а не постачати чим(кого), як перекручують цей вислів на російський копил. Правильні конструкції:постачати пальне селянам; постачати харчі на судна.

Щодо дієслова нехтувати, то воно може ставити свій додаток як у форму знахідного відмінка, (нехтувати що), так і форму орудного (нехтувати чим).

Зате опановувати, опануватиможна лише ЩО (знахідний відмінок): І пустиню опанують веселії села(Шевченко). Отже, опановуємо знання(а не знаннями, як каже радіо), опанував майстерність(а не майстерністю, як мовлять одеські тележурналісти), опанувати, тобто добре вивчити, техніку(а не технікою, як читаємо по багатьох газетах).

Оце, можливо, й усе, що стосується знахідного відмінка, який приєднується до дієслова без прийменника. Значно більше наша мова знає конструкцій, у яких знахідний відмінок пов’язується з дієсловом, послуговуючись прийменником. Але прийменники ці далеко не завжди збігаються з російськими. І тут постає потреба докладнішого розгляду.

Дієслова говорити, казати, дбати, забувати, пам’ятати, згадувати, знати, питати, розповідатита інші подібного значення часто в нашій мові вимагають по собі знахідного відмінка з прийменником ЗА: За його ніколи не говорила нікому (Марко Вовчок); Як зайде за його розмова – не нахвалиться(Мирний); Забули й за горілку(Стороженко); Став за Божий суд казати(Руданський). Усі ці приклади, як помітив уважний читач, узято не з народної мови (там їх тисячі), а саме з літератури, щоб підкреслити: старші покоління людей, які бралися до пера, стояли до народної мови набагато ближче, ніж стоять сучасні літератори. Сучасна граматика наказує цим літераторам у конструкціях, подібних до описаних, вдаватися до прийменника про.

Тільки любі наші одесити зберегли вірність українським традиціям. Бачимо цю вірність не лише в «Одесских рассказах» Бабеля:

– Что сказать тете Хане за облаву?

– Скажи: Беня знает за облаву, – а й у сьогоднішній живій мові одеситів, що гомонять межи себе за политику. А щодо відомої пісенної заяви. Я вам не скажу за всю Одесу, то тут уже й мови нема.

Тільки не треба думати, що оте сакраментальне ЗА відступало з нашої мови самохіть. Досі живе скоромовка, що висміювала обов’язкову заміну ЗА на ПРО: Ішли жінки з базару говорили про Прокопа, про Прокопиху, про Прокопових дітей. І досі старшій з авторів щемить серце на згадку, як її заголовок до поданого на інститутський конкурс нарису «Розповідь за кохану вчительку» віднесли до «некультурних» з погляду мови.

«Це ж бо мова Руданського чи Марка Вовчка є некультурною?» – гризлася вона тоді. Відповідь на це питання дістала значно пізніше, коли зрозуміла: конструкція з прийменником ЗА – суто українська, а таких в «общепонятном» бути не повинно.