Кожна нова книжка поезій, що побачила світ, викликає зацікавленість уже самим своїм народженням, і тим більше, якщо на її титульному аркуші значиться прізвище автора, який вперше вирішив репрезентувати свою літературну творчість на суд вимогливого читача. У Миколи Кельбедіна, який долучився до «поетичної кухні» ще у шкільні роки, збірка віршів «Я рос под сенью тополей», що вийшла нещодавно у видавництві «Друкарський дім», перша у його літбіографії, яка до цього писалася на сторінках періодики. І її цілком справедливо можна віднести до тих видань, які після першого знайомства з ними викликають бажання повернутися до їх читання, поміркувати над тим, у що втаємничує тебе поет, «приміряти» його авторське кредо на себе. А воно – щире, звернене до кожного з нас, висловлене у таких рядках:

Цени тепло родного дома,

Законы верности храня.

Нам счастье талисман –

подкова

Даст среди ночи

и средь дня…

Читаючи вірші Кельбедіна, відчуваєш споріднення з його світосприйманням, душевним настроєм. Поетичні рядки спонукають побачити за життєвою буденністю піднесене, піднятися до філософських узагальнень. Ліричний герой автора не визнає святенництва, зневіри, фарисейства. Його живить чисте джерело віри у дружбу і любов, відданості рідній землі, високій моральності, з якого він п’є сік натхнення:

…Долая кручи бытия

Под струй веселых

одобренье.

Вірші, репрезентовані у збірці, щирі, сповнені світла радості й тихого смутку, тонкої іронії, ностальгії за юністю. Вони, на відміну від доробку інших сучасних авторів, які прагнуть до вигадливості викладу, безглуздих порівнянь, до образності, позбавленої головних критеріїв справжньої людяності, не грішать бездушністю і бездуховністю, відходом від життєвої правди. Автор уявляється читачеві одкровенням:

Я рос под сенью тополиной,

У речки, на краю села.

Под ранний клекот

журавлиный

Судьба венок свой

мне плела.

Йому, котрий багато років йшов довгими дорогами цієї долі і присвятив життя військовій медицині:

Поныне дорог дом родной.

Чту первозданную свободу.

Хочу вернуться на покой

К реке, где пил мальчишкой воду.

Глибока річка світлих поетичних почуттів дає предметний привід замислитися про своє місце в цьому житті, зазирнути у схованки власної душі. І як добра настанова давнього і вірного друга, сприймаються слова поета:

Не изменяй своим

желаньям,

И не пасуй перед борьбой.

Не все расписано заранее

Нам переменчивой судьбой.

Вірші збірки «Поныне дорог», «Проходит все», «Ностальгия», «Таите ль Вы», «Там русские парни легли», «Мне говорят», «Руки мамы», «Взрослею снова» і багато інших сприймаються як пульсування дружнього серця, як світильник відвертості, що не дасть заблудитися в імлі упередженості й сумнівів. Поет переконує в тому, що повага до людей, які справді освічені і незалежні, готові підставити плече нужденним у допомозі, є більше чеснотою особистості, ніж атрибутом цивілізованого спілкування. І закономірно, що він, медик від Бога, доходить такого висновку: «Сполна похожа на сражение борьба болезней и врачей». І пише у вірші «Мне говорят»:

Я, как свои, больного муки

Воспринимаю и так рад,

Когда с губ пересохших

звуки

Сменяют вдруг молчанья ад.