Вчительська хата нічим не відрізнялася від інших сільських. Можливо тільки тим, що стояла біля мосту. Уранці і надвечір мостом проїжджали колгоспні вози. А коли сонце заходило до своєї небесної стайні на короткий літній перепочинок, до мосту сходилися у постолах, у неділешніх свитках-кептарях невтомні присадкуваті, підперезані шерстяними домотканими поясами кремезні бессарабці.
Вчитель почув за вікном голоси і подумки порадів. Усе ж таки давня бессарабська традиція живе. Міст, здавалося, як і в давнину, односільчан гуртує. Та усе частіше вчителя долали сумніви.
Міст у повоєнні роки став своєрідним місцем вечірніх оглядин, чи не забрали кого із села. Вголос про це не говорив ніхто. Просто стояли на мосту і перемовлялися словами про те, про се.
Ось і тепер вусатий Йордан гарячкує, що насіннєвого фонду у колгоспі не вистачить. І хоча він неписьменний, але хліборобський досвід йому завжди підкаже, скільки в ріллю усілякого насіння посіяти потрібно. До колективізації в подвір’ї Йордан тримав трьох корів, п’ятдесят овець, семеро коней, обробляв вісімдесят десятин землі. У перший же день створення колгоспу інвентар, худобу і землю віддав добровільно. Нагородили його за це бригадирською посадою. Але не заради бригадирства він вступив до колгоспу, а щоб за своєю земелькою наглядати, за своїми кониками.
Вчитель слухав Йордана і відчував перед ним провину. Адже саме він був агітатором колгоспів. «І не віддав би усе Йордан колгоспу, не ходив би він щодня на цвинтар», – подумав вчитель і закурив. Під час голодівки 46-го із шістьох дітей Йордан поховав чотирьох. Говорив він про своє горе рідко і стримано.
Найгучніше лунав голос баляндрасника Трифона. На селі двадцятирічні хлопці вже стають батьками. А він у свої двадцять шість усе перебирає. Правда, у дівочому колі має авторитет.
Якось на березневі посиденьки Трифон прийшов у каракулевій шапці, з під-якої на очі спадав чорний чуб. Зазвичай на посиденьках юнаки виявляли до дівчат свої симпатії. А вони приймали їх стримано. Влітку посиденьки провадилися на подвір’ї однієї з дівчат при гасових лампах. А взимку – у великій кімнаті, де при потребі справляли і весілля, і похорони.
Того березневого вечора Трифон спостеріг незнайому дівчину. А потім з’ясувалося, що Марія із сусіднього села. І як досвідчений кавалер сів навпроти неї, подарувавши дівчині паперову троянду, яку Марія, зашарівшись, приколола в косу. Це дарування мало означати прояв симпатії. А односельчанки враз заревнували, почали шепотітися, хіхікати. А хлопці стали підштовхувати один одного. Мовляв, накинув оком на чужу.
Дівчата співали. Сумні пісні змінювалися задьористими, веселими, про любов. Хлопці підспівували й водночас розглядали дівчат, ніби бачили їх уперше. А вони вдавали, що не помічають поглядів юнаків, схилялися над своїм рукоділлям, прядивом, тканням.
За традицією лад підтримує найстарша за віком жінка, у якої відбуваються вечорниці. Бабі Тетяні років та років... А скільки насправді, навіть онучка не знає. Бабця сиділа посеред кімнати на маленькому стільчику і пряла, прикидаючись, що її поглинула робота. Але як тільки чула слівця хлопців, які їй не подобалися, відразу примружувала очі і похитувала головою. Цього було достатньо, щоб гострі дотепники вгамовувалися.
Пісні змінювалися анекдотами місцевого виробництва. Їх прийнято було розповідати тільки юнакам. Найбільше смішив усіх Трифон. Одній він підморгував, у другої дівчини вихоплював нитки і заплутував їх, сипав жартами, якусь хапав за руки, заважаючи проявляти свою майстерність. Але улюбленцю вечорниць усе пробачалося. Коли ж настав час розходитися по домівках, пішов сам, без дівчини.
…Не встиг Трифон протерти уранці очі, як вже батьки знали про Марію. Виявилося, що їх цілком влаштовував її заможний рід.
У бессарабських селах побутувала традиція, коли жених з дружками вночі викрадав наречену й відвозив додому. Найчастіше цей обряд відбувався за взаємної згоди обох сторін. Привозили дівчину на возі з зав’язаними очима, а іноді для сміху ще й мішок надівали на голову. Щоправда, бували випадки, коли викрадали дівчину з дому по-справжньому.
Батьки вирішили одружити Трифона. Уже й свати про все встигли домовитися і навіть влаштували оглядини. І випили не один глек червоного вина. На сватанні призначили ніч добровільного викрадення нареченої. Бачив Трифон її всього два рази, навіть і не встиг запам’ятати її очі. Але чинити проти волі батька не заведено в болгарській сім’ї.
І от настав злощасний вечір. Батько спорядив пару вороних, прикрасивши їх червоними і білими стрічками. А коли дружки сідали у візок, він вручив їм на дорогу керамічний глек з вином і пакунок з бринзою. Мати перехрестила спочатку свого первістка, а потім поклала на сидіння вузьку, набиту соломою, вишиту подушку і домотканий, у різнобарвну смужку, килим. Але син нічого не бачив і не чув, покірно виконуючи батьківські настанови.
Їхати до села сім верст. За розрахунками, до другої ночі наречена повинна переступили поріг нової домівки. Але тільки-но виїхали за село на дорогу, що веде до майбутньої дружини, як Трифон стрімко звернув праворуч до річки і щосили став бити батогом коней. Вони помчали так, що візок шарпало з боку у бік. Троє юнаків ніяк не могли зрозуміти, що сталося. Один із них перехопив у Трифона віжки, підтягуючи їх до себе. А коли коні спинилися, Трифона прорвало:
– Втоплюся!.. Не хочу-у-у!.. Не люб-лю-ю-ю!.. – намагався на ходу зіскочити з візка.
Але дружки тримали його за плечі міцно і посадили на дно візка.
– Заспокойся, заспокойся!
А коли коні зупинилися, найстарший запропонував випити.
Ковтнувши вина, Трифон притих. Випили і друзі. Почалася маленька рада.
– То що, будемо вертатися додому? – запитав один.
– Його ж батько вижене! – вигукнув наймолодший, сусід.
– Слухайте, а давайте скажемо, що її вдома не було. Батько в тебе гордий, він з’ясовувати цього не буде, та й вони принижуватися не стануть, – запропонував другий.
– Але ж колись-то це все розкриється, – розмірковував сусід.
– То що, по-твоєму, треба одружуватися, не кохаючи? – врешті втрутився до розмови третій, наймовчазніший.
– А що таке кохання? – запитав Трифон. – Хто знає, хто скаже?.. Мої побралися не з любові, а з волі бабусі. Ось так потім і спородили мене, – затинаючись, продовжував Трифон.
– А мені мати говорила, хоч циганку приведи, аби тільки не нехтувала нашими звичаями. Прийнято мити ноги утомленим свекру і свекрусі – помий! – наказовим тоном говорив товстун, котрий виглядав старшим свого віку.
Доки друзі думали-гадали, як чинити, увесь сільський куток не спав. Раз-по-раз спалахували гасові лампи. Цікаво ж – кого привезе Трифон? Хоча ж вдень усе з’ясується. Однак кожний хотів вдовольнити свою цікавість зарані. Та й скласти свою власну думку про обраницю із сусіднього села. І розповісти іншим.
Довго жінки, перебираючи пряжу і сортуючи ганчір’я, щоб узимку ткати килими, тримали на язиці Трифона. І про придане перебалакали, вживаючи в болгарській лексиці спеціальне слово «зестрі», що закріпилося в побутовій мові ще з часів турецького поневолення. А його від сільських очей не сховаєш. На возах розкладалися візерунчасті килими, що ткалися довгими зимовими вечорами на дерев’яних верстатах, килими в смужку, зіткані з різнокольорового ганчір’я, вишиті подушки, напхані курячим пухом і соломою, рушники, ковдри… Що більше возів, то багатша наречена. І чого тільки там не побачиш: дерев’яне ліжко, стільці і столи, керамічний посуд. Отож кортеж возів проїжджав по головніших вулицях села, щоб похвалитися, з чим наречена їде до жениха. А хвальки, що сидять у візках, співають, тримаючи в руках подушки, килими, все, тільки б задовольнити інтерес односільчан. Є такі зіркоокі жінки, що із математичною точністю перераховували все побачене майно нареченої. І навіть потім називали рекордсменок села. Але, на жаль, плани сільських бабусь не збулися.
Уранці одні осуджували хлопця, другі – захищали, а треті – оцінили рішучість Трифона. Усе-таки, він один із небагатьох у селі не підпав під вплив віджилих порядків. Батькові з часом довелося з цим примиритися. Хоча, декілька місяців він не визнавав сина. І лише дід їх зміг помирити…
Дід і серед своїх небалакучих ровесників вирізнявся мовчкуватістю. А Трифон, онук, за словом до кишені не ліз. Однак в усьому іншому дуже схожі.
В онука така ж, як у діда в молодості, хвиляста чорна кучма, високий на зріст, очі глибокі, темно-карі, широке і вилицювате лице. Та й хода така ж сягниста.
Діда минулої весни розкуркулили. Про нього не говорили на людях, але село його пам’ятатиме. До вікон долинав молодечий голос, він ніби акомпанував спогадам вчителя. Востаннє він розмовляв з дідом біля дерев’яної хвіртки. Дід стояв, спираючись на лопату, ще стрункий, незважаючи на вік. У лівій руці між пальцями загасала цигарка. Від засмаглої до чорноти, покритої глибокими зморшками руки, зигзагами звивався дим, а попіл повільно обсипав висохлі на долоні мозолі. Поруч, на штахетині сушилася сорочка, зіткана ще його матір’ю. Праворуч зверху виднілася дірочка для Георгіївського хреста. Але останні тридцять два роки селянин не виходив на вулицю з цією високою нагородою. За румунської окупації можна було потрапити в немилість до жандармів, а у нові, радянські, часи, георгієвці теж були не в пошані. От і доводилося тільки за домашнім святковим столом надівати орден. Сусіди, молодші за нього удвічі, сприймали це як дивацтво ветерана Першої світової… Старий здогадувався, про що зараз піде балачка.
– Ти, учителю, чоловік письменний, зрозумій же мене, я все життя звик працювати на своїй землі… Розумієш, на своїй… Моя земля завжди годувала мене, моїх дітей і онуків. Я добре знаю, коли треба напоїти землю… А коли їй важко дихається, – підсипати перегною. Я готовий віддати колгоспу велику частину свого врожаю, тільки лишіть мені мою землю. Ти розумієш, забрати її у мене – отже, мене живцем закопати… А що у ваших колгоспах?.. Усе під одну гребінку… У газетах пишете, що колективізація – добровільна справа. А що насправді? – з образою говорив він.
І не записувався. А однієї ночі не стало і старого в селі.
Коли вчитель дізнався, що старого вивезли, то одразу подав до комісії щодо розкуркулення заяву. У ній написав, що коли лютував голод, дід Трифон подарував сільській школі чотири вози пшениці, п’ять туш овець, двадцять п’ять кілограмів джему домашнього приготування, інші продукти… І цим самим врятував він не одну дитину. А собі лишив стільки продуктів, щоб тільки вижила його багатодітна сім’я…
Але ніхто не взяв до уваги заяву вчителя.
«Де він, цей працьовитий, добрий старий? Як не вистачає сьогодні селянам його мудрих хазяйських порад!» – подумав про нього вчитель.
